ПЕРШИЙ ПРОМО-ЗАХІД З ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ ПРОФЕСІЇ ПРИВАТНОГО ВИКОНАВЦЯ НА ТЕМУ: «ПРОФЕСІЯ ПРИВАТНОГО ВИКОНАВЦЯ: ДОСТУП ТА ПЕРЕВАГИ». КИЇВ. 17 КВІТНЯ 2019 РОКУ
ПЕРШОДЖЕРЕЛО📌
ПЕРШОДЖЕРЕЛО📌
Часто в суді розгляд справи відбувається 5 хвилин лише формально без дотримання гарантованих Конституцією України прав учасників у справі.
Нажаль трапляються головуючі судді, які ведучи судовий процес замість права на вступне слово, надають почергово адвокатам сторін лише право одним словом відповісти на запитання: "Скаргу підтримуєте?, Проти скарги заперечуєте?
Далі, як правило, слідує репліка: "Ми, суд скаргу прочитали, відзив прочитали"..., то що Ви просите...
А далі, суд видаляється у нарадчу кімнату для прийняння рішення.
Відповідь на запитання "Чи можна так розглядати справу" та "Як повинен діяти адвокат при розгляді справи судом?" надав Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 року у справі №489/2741/17. Це постанова у кримінальній справі, однак принципи здійснення судочинства для судів усіх юрисдикцій є однаковими, а тому вважаю, що вказану постанову можна брати на озброєння проти поведінки будь-якого судді, який не бажає слухати адвоката більше 2-х хвилин.
"З огляду на практику Європейського суду застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право на ефективну правову допомогу захисника, у тому числі безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну правову допомогу захисника, який, у разі необхідності, залучається офіційно, не є абсолютним, але воно є однією з основоположних ознак справедливого судового розгляду. Адекватний захист обвинуваченого, як у суді першої інстанції, так і в суді вищої інстанції має вирішальне значення для справедливості у системі кримінального судочинства.
Саме призначення захисника не забезпечує ефективного захисту, оскільки такому захиснику можуть перешкоджати у виконанні його обов'язків, або він може ухилятися від їх належного виконання.
Матеріали справи свідчать про те, що адвокат Жосан В.М. на виконання своїх обов'язків як захисника не вжила жодних заходів, направлених на захист обвинуваченого. Як для ознайомлення з матеріалами справи, так і в судове засідання для участі в апеляційному розгляді захисник не з'явилась, обмежившись лише формальною вказівкою у направленій апеляційному суду заяві про те, що підтримує апеляційну скаргу свого підзахисного.
Наведені обставини свідчать, що під час апеляційного розгляду було порушене право ОСОБА_1 на ефективний захист, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону."
Постанова іменем України 31 січня 2019 року м. Київ справа №489/2741/17 провадження № 51-5254км18
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79616457
Автор: Адвокат Николай Паламарчук
Нажаль трапляються головуючі судді, які ведучи судовий процес замість права на вступне слово, надають почергово адвокатам сторін лише право одним словом відповісти на запитання: "Скаргу підтримуєте?, Проти скарги заперечуєте?
Далі, як правило, слідує репліка: "Ми, суд скаргу прочитали, відзив прочитали"..., то що Ви просите...
А далі, суд видаляється у нарадчу кімнату для прийняння рішення.
Відповідь на запитання "Чи можна так розглядати справу" та "Як повинен діяти адвокат при розгляді справи судом?" надав Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 року у справі №489/2741/17. Це постанова у кримінальній справі, однак принципи здійснення судочинства для судів усіх юрисдикцій є однаковими, а тому вважаю, що вказану постанову можна брати на озброєння проти поведінки будь-якого судді, який не бажає слухати адвоката більше 2-х хвилин.
"З огляду на практику Європейського суду застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право на ефективну правову допомогу захисника, у тому числі безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя. Право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну правову допомогу захисника, який, у разі необхідності, залучається офіційно, не є абсолютним, але воно є однією з основоположних ознак справедливого судового розгляду. Адекватний захист обвинуваченого, як у суді першої інстанції, так і в суді вищої інстанції має вирішальне значення для справедливості у системі кримінального судочинства.
Саме призначення захисника не забезпечує ефективного захисту, оскільки такому захиснику можуть перешкоджати у виконанні його обов'язків, або він може ухилятися від їх належного виконання.
Матеріали справи свідчать про те, що адвокат Жосан В.М. на виконання своїх обов'язків як захисника не вжила жодних заходів, направлених на захист обвинуваченого. Як для ознайомлення з матеріалами справи, так і в судове засідання для участі в апеляційному розгляді захисник не з'явилась, обмежившись лише формальною вказівкою у направленій апеляційному суду заяві про те, що підтримує апеляційну скаргу свого підзахисного.
Наведені обставини свідчать, що під час апеляційного розгляду було порушене право ОСОБА_1 на ефективний захист, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону."
Постанова іменем України 31 січня 2019 року м. Київ справа №489/2741/17 провадження № 51-5254км18
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79616457
Автор: Адвокат Николай Паламарчук
Договор дарения спорного имущества, заключенный во время судебного рассмотрения, — недействительный ( ВС/КЦС: у справі № 646/3972/16-ц від 28 лютого 2019р.)
В деле, №646/3972/16-ц Верховный Суд в составе коллегии судей Первой судебной палаты Кассационного гражданского суда установил, что заключая оспариваемый договор дарения, даритель и одариваемый были осведомлены о наличии спора о квартире и о существовании решения суда, которым было прекращено право собственности дарителя на 1/6 часть спорного имущества, следовательно, могли предвидеть негативные последствия для себя в случае вступления этого решения в законную силу.
Согласно прецедентной практике Европейского суда по правам человека, которая является источником права (статья 17 Закона Украины «О выполнении решений и применении практики ЕСПЧ»), статья 1 Протокола к Конвенции о защите прав человека и основных свобод подлежит применению для защиты правомерных ожиданий в отношении определенного положения вещей (в будущем), поскольку их можно считать составной частью имущества.
Законные ожидания рассматриваются как элемент правовой определенности, в том числе и тогда, когда речь идет о защите законных ожиданий относительно осуществления права собственности. Характеристика ожиданий как легитимных сочетает в себе их законность, которая обусловлена реализацией лицом надлежащему лицу субъективного права, а также их обоснованность, то есть обусловленную законом рациональность ожиданий участников общественных отношений.
В соответствии с частями второй-четвертой статьи 13 ГК Украины при осуществлении своих прав лицо обязано воздерживаться от действий, которые могли бы нарушить права других лиц. Не допускаются действия лица, совершаемые с намерением причинить вред другому лицу, а также злоупотребление правом в иных формах. При осуществлении гражданских прав лицо должно придерживаться моральных основ общества.
Следовательно, заключение договора, по своему содержанию противоречит требованиям закона, поскольку он не направлен на реальное наступление обусловленных им правовых последствий, что является нарушением части первой и пятой статьи 203 ГК Украины, и по правилам статьи 215 настоящего Кодекса является основанием для признания его недействительным.
Источник: Я и Закон
В деле, №646/3972/16-ц Верховный Суд в составе коллегии судей Первой судебной палаты Кассационного гражданского суда установил, что заключая оспариваемый договор дарения, даритель и одариваемый были осведомлены о наличии спора о квартире и о существовании решения суда, которым было прекращено право собственности дарителя на 1/6 часть спорного имущества, следовательно, могли предвидеть негативные последствия для себя в случае вступления этого решения в законную силу.
Согласно прецедентной практике Европейского суда по правам человека, которая является источником права (статья 17 Закона Украины «О выполнении решений и применении практики ЕСПЧ»), статья 1 Протокола к Конвенции о защите прав человека и основных свобод подлежит применению для защиты правомерных ожиданий в отношении определенного положения вещей (в будущем), поскольку их можно считать составной частью имущества.
Законные ожидания рассматриваются как элемент правовой определенности, в том числе и тогда, когда речь идет о защите законных ожиданий относительно осуществления права собственности. Характеристика ожиданий как легитимных сочетает в себе их законность, которая обусловлена реализацией лицом надлежащему лицу субъективного права, а также их обоснованность, то есть обусловленную законом рациональность ожиданий участников общественных отношений.
В соответствии с частями второй-четвертой статьи 13 ГК Украины при осуществлении своих прав лицо обязано воздерживаться от действий, которые могли бы нарушить права других лиц. Не допускаются действия лица, совершаемые с намерением причинить вред другому лицу, а также злоупотребление правом в иных формах. При осуществлении гражданских прав лицо должно придерживаться моральных основ общества.
Следовательно, заключение договора, по своему содержанию противоречит требованиям закона, поскольку он не направлен на реальное наступление обусловленных им правовых последствий, что является нарушением части первой и пятой статьи 203 ГК Украины, и по правилам статьи 215 настоящего Кодекса является основанием для признания его недействительным.
Источник: Я и Закон
Особа звернулася до суду зі скаргою, в якій використала нецензурну лексику, лайливо охарактеризувала державного виконавця, бездіяльність якого оскаржувала, та стверджувала, що звернулася до суду за захистом своїх прав саме тому, що державний виконавець має такі характеристики.
#ДІЇ_БЕЗДІЇ
Цю скаргу Велика Палата Верховного Суду залишила без розгляду, мотивуючи це тим, що зазначені дії скаржника є виявом неповаги до суду й інших учасників процесу. Окрім того, ВП ВС констатувала, що подання такої скарги є зловживанням скаржником його процесуальними правами і невиконанням обов’язку керуватися завданнями цивільного судочинства.
Ухвалюючи постанову ВП ВС керувалася, зокрема, пунктами 2 та 11 ч. 3 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом і неприпустимість зловживання процесуальними правами є основними засадами (принципами) цивільного судочинства.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов’язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу, а ч. 1 ст. 44 цього Кодексу покладає на учасників судового процесу та їхніх представників обов’язок добросовісно користуватися процесуальними правами. Натомість зловживання процесуальними правами не допускається.
Перелік дій, які суперечать завданню цивільного судочинства та які залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним.
Нецензурна лексика, образливі та лайливі слова чи символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їхнім представникам і суду (суддям) не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їхніх представників.
Використання одними учасниками судового процесу та їхніми представниками нецензурної лексики, образливих і лайливих слів чи символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом (суддями), з іншими учасниками процесу та їхніми представниками, а також вчинення аналогічних дій є виявом очевидної неповаги до честі, гідності цих осіб з боку тих, хто такі дії вчиняє. Ці дії суперечать основним засадам (принципам) цивільного судочинства (пункти 2 та 11 ч. 3 ст. 2 ЦПК України), а також його завданню, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини 1 та 2 вказаної статті). З огляду на це вчинення таких дій суд може визнати зловживанням процесуальними правами та застосувати, зокрема, заходи, передбачені ч. 3 ст. 44 ЦПК України.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 14-92цс19) можна ознайомитися за посиланням:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80854817
#ДІЇ_БЕЗДІЇ
Цю скаргу Велика Палата Верховного Суду залишила без розгляду, мотивуючи це тим, що зазначені дії скаржника є виявом неповаги до суду й інших учасників процесу. Окрім того, ВП ВС констатувала, що подання такої скарги є зловживанням скаржником його процесуальними правами і невиконанням обов’язку керуватися завданнями цивільного судочинства.
Ухвалюючи постанову ВП ВС керувалася, зокрема, пунктами 2 та 11 ч. 3 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом і неприпустимість зловживання процесуальними правами є основними засадами (принципами) цивільного судочинства.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов’язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу, а ч. 1 ст. 44 цього Кодексу покладає на учасників судового процесу та їхніх представників обов’язок добросовісно користуватися процесуальними правами. Натомість зловживання процесуальними правами не допускається.
Перелік дій, які суперечать завданню цивільного судочинства та які залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами, не є вичерпним.
Нецензурна лексика, образливі та лайливі слова чи символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їхнім представникам і суду (суддям) не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їхніх представників.
Використання одними учасниками судового процесу та їхніми представниками нецензурної лексики, образливих і лайливих слів чи символів у поданих до суду документах і у спілкуванні з судом (суддями), з іншими учасниками процесу та їхніми представниками, а також вчинення аналогічних дій є виявом очевидної неповаги до честі, гідності цих осіб з боку тих, хто такі дії вчиняє. Ці дії суперечать основним засадам (принципам) цивільного судочинства (пункти 2 та 11 ч. 3 ст. 2 ЦПК України), а також його завданню, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини 1 та 2 вказаної статті). З огляду на це вчинення таких дій суд може визнати зловживанням процесуальними правами та застосувати, зокрема, заходи, передбачені ч. 3 ст. 44 ЦПК України.
Із повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 199/6713/14-ц (провадження № 14-92цс19) можна ознайомитися за посиланням:
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80854817
Звернення стягнення на предмет іпотеки двічі — недопустимо: позиція ВП ВС
Постанова ВП ВС про недопущення позасудового стягнення іпотеки вже після рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки та належного відповідача у справі.
#ІПОТЕКА
У справі, що розглядалась, спір виник з приводу порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок дій банку і приватного нотаріуса з реєстрації такого права за банком на підставі договору про іпотечний кредит.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції керувався тим, що банк уже використав своє право на задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку, проте не повідомив про це приватного нотаріуса, який безпідставно задовольнив забезпечену іпотекою вимогу банку шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Постановою апеляційного суду рішення скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову у частині вимог до ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Провадження у справі в частині позовних вимог позивача до приватного нотаріуса закрито. Апеляційний суд керувався тим, що банк не є належним відповідачем за заявленими позивачкою вимогами, оскільки оскаржуваного рішення про реєстрацію права власності не приймав, відповідними повноваженнями не наділений.
ВС вказав, що приватний нотаріус оскаржуваним рішенням зареєстрував за банком право власності на предмет іпотеки за договором про іпотечний кредит — нерухоме майно після звернення стягнення, хоч і в інший спосіб (шляхом продажу) на цей самий предмет іпотеки на підставі рішення суду. Тобто банк двічі звернув стягнення на предмет іпотеки двома різними способами, що прямо суперечить умовам договору про іпотечний кредит. Вказане свідчить про існування між сторонами спору про право, що виник з договірних відносин, а позов спрямований на захист майнового права позивачки. Зазначена категорія справ належить до спорів щодо права на предмет іпотеки, тобто має приватноправовий характер і, як наслідок, підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
Крім того, Суд зазначив, що спірні правовідносини з державної реєстрації права власності на нерухоме майно пов'язані та виникли з договірних відносин між позивачем та банком, а саме з договору іпотеки та його реалізації, і безпосередньо впливають на цивільні права вказаних суб'єктів щодо нерухомого майна, тому є цивільними. У зв'язку з цим помилковим є також висновок апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову до банку з тих підстав, що він не є належним відповідачем за вказаними позовними вимогами, адже, як уже зазначалося, спірні правовідносини виникли з цивільного договору, укладеного між позивачкою та банком, пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цього договору, тому в цьому спорі банк є належним відповідачем.
Ознайомитись з постановою можна за посиланням.
Автор: Ольга Соколовская
Постанова ВП ВС про недопущення позасудового стягнення іпотеки вже після рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки та належного відповідача у справі.
#ІПОТЕКА
У справі, що розглядалась, спір виник з приводу порушення права власності позивача на нерухоме майно внаслідок дій банку і приватного нотаріуса з реєстрації такого права за банком на підставі договору про іпотечний кредит.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції керувався тим, що банк уже використав своє право на задоволення вимог іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку, проте не повідомив про це приватного нотаріуса, який безпідставно задовольнив забезпечену іпотекою вимогу банку шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Постановою апеляційного суду рішення скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову у частині вимог до ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено. Провадження у справі в частині позовних вимог позивача до приватного нотаріуса закрито. Апеляційний суд керувався тим, що банк не є належним відповідачем за заявленими позивачкою вимогами, оскільки оскаржуваного рішення про реєстрацію права власності не приймав, відповідними повноваженнями не наділений.
ВС вказав, що приватний нотаріус оскаржуваним рішенням зареєстрував за банком право власності на предмет іпотеки за договором про іпотечний кредит — нерухоме майно після звернення стягнення, хоч і в інший спосіб (шляхом продажу) на цей самий предмет іпотеки на підставі рішення суду. Тобто банк двічі звернув стягнення на предмет іпотеки двома різними способами, що прямо суперечить умовам договору про іпотечний кредит. Вказане свідчить про існування між сторонами спору про право, що виник з договірних відносин, а позов спрямований на захист майнового права позивачки. Зазначена категорія справ належить до спорів щодо права на предмет іпотеки, тобто має приватноправовий характер і, як наслідок, підлягає розгляду в порядку цивільного, а не адміністративного судочинства.
Крім того, Суд зазначив, що спірні правовідносини з державної реєстрації права власності на нерухоме майно пов'язані та виникли з договірних відносин між позивачем та банком, а саме з договору іпотеки та його реалізації, і безпосередньо впливають на цивільні права вказаних суб'єктів щодо нерухомого майна, тому є цивільними. У зв'язку з цим помилковим є також висновок апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову до банку з тих підстав, що він не є належним відповідачем за вказаними позовними вимогами, адже, як уже зазначалося, спірні правовідносини виникли з цивільного договору, укладеного між позивачкою та банком, пов'язані із захистом права власності позивачки та з належним виконанням умов цього договору, тому в цьому спорі банк є належним відповідачем.
Ознайомитись з постановою можна за посиланням.
Автор: Ольга Соколовская
Судебно-юридическая газета
Ольга Соколовская / Блоги / Судебно-юридическая газета
Судебно-юридическая газета: все свежие новости и события украинского и мирового законодательства и судов. Судебная практика и полезные статьи в помощь юристам, база досье судей.
Боржник не відкриє рахунок без відома виконавчої служби
#СТОРОНИ_ВП #АРЕШТ_КОШТІВ
Національний банк постановою від 18.04.2019 № 60 затвердив Положення про порядок надання банками інформації про відкриття/закриття рахунків фізичних осіб, унесених до Єдиного реєстру боржників, до органів державної виконавчої служби або приватних виконавців. Положенням визначено механізм повідомлення банками органу державної виконавчої служби або приватного виконавця про рахунки фізичних осіб, внесених до Єдиного реєстру .
Так, банк зобов'язаний перевірити наявність інформації про клієнта-фізособу у день відкриття або закриття її рахунку у реєстрі боржників. Якщо рахунок відкривається на ім'я фізособи, внесеної до реєстру, зокрема через відокремлені підрозділи банку, або здійснюється закриття рахунка такою особою, банк зобов'язаний у день відкриття або закриття рахунка повідомити про це зазначених у реєстрі боржників виконавців.
Повідомляти банк повинен через електронний сервіс, а до його запровадження -у паперовій формі не пізніше робочого дня, наступного за днем відкриття/закриття рахунку.
Постанова набрала чинності з 19 квітня 2019 року.
Вам також може бути цікавим, за яких умов і на який термін банк може призупинити проведення фінансових операцій фізособами, а також, чи можна обмежити виїзд за кордон керівника юрособи-боржника.
#СТОРОНИ_ВП #АРЕШТ_КОШТІВ
Національний банк постановою від 18.04.2019 № 60 затвердив Положення про порядок надання банками інформації про відкриття/закриття рахунків фізичних осіб, унесених до Єдиного реєстру боржників, до органів державної виконавчої служби або приватних виконавців. Положенням визначено механізм повідомлення банками органу державної виконавчої служби або приватного виконавця про рахунки фізичних осіб, внесених до Єдиного реєстру .
Так, банк зобов'язаний перевірити наявність інформації про клієнта-фізособу у день відкриття або закриття її рахунку у реєстрі боржників. Якщо рахунок відкривається на ім'я фізособи, внесеної до реєстру, зокрема через відокремлені підрозділи банку, або здійснюється закриття рахунка такою особою, банк зобов'язаний у день відкриття або закриття рахунка повідомити про це зазначених у реєстрі боржників виконавців.
Повідомляти банк повинен через електронний сервіс, а до його запровадження -у паперовій формі не пізніше робочого дня, наступного за днем відкриття/закриття рахунку.
Постанова набрала чинності з 19 квітня 2019 року.
Вам також може бути цікавим, за яких умов і на який термін банк може призупинити проведення фінансових операцій фізособами, а також, чи можна обмежити виїзд за кордон керівника юрособи-боржника.
Окрема думка суддів ВП ВС, частина якої присвячена виконавчому провадженню...
#ДІЇ_БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ
"Чи є оскарження рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування у земельних правовідносинах та зобов'язання цих органів вчинити дії ефективним способом захисту права?
Дійсно, рішення про зобов'язання вчинити певні дії підлягають примусовому виконанню.
Разом з тим порядок виконання рішень, за якими боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення передбачений у статті 63 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII). У цій статті передбачено, що за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.
У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником.
У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом.
У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Тобто, у разі ухвалення рішення про зобов'язання вчинити дії колегіальним органом, ефективний спосіб примусового виконання вказаного рішення Законом № 1404-VIII не передбачено. Оскільки як сплата штрафу, так і притягнення до кримінальної відповідальності колегіального органу є сумнівним і не поновлює право стягувача у виконавчому провадженні."
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79250491
Автор: Андрей Авторгов
#ДІЇ_БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ
"Чи є оскарження рішення, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування у земельних правовідносинах та зобов'язання цих органів вчинити дії ефективним способом захисту права?
Дійсно, рішення про зобов'язання вчинити певні дії підлягають примусовому виконанню.
Разом з тим порядок виконання рішень, за якими боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення передбачений у статті 63 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII). У цій статті передбачено, що за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.
У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником.
У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом.
У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Тобто, у разі ухвалення рішення про зобов'язання вчинити дії колегіальним органом, ефективний спосіб примусового виконання вказаного рішення Законом № 1404-VIII не передбачено. Оскільки як сплата штрафу, так і притягнення до кримінальної відповідальності колегіального органу є сумнівним і не поновлює право стягувача у виконавчому провадженні."
http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79250491
Автор: Андрей Авторгов
ВС/КЦС: Звернення зі скаргами до органів державної влади НЕ є розповсюдженням недостовірної інформації (ВС/КЦС № 727/5418/17 від 21.03.2019)
Нормами статті 40 Конституції України, які кореспондуються з положеннями статті 1 Закону України «Про звернення громадян» громадянину надано право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
При цьому таке право є абсолютним, що у рішенні, яке пропонується до уваги, підтвердив Касаційний цивільний суд.
У даній справі орган Держказначейства звернувся до суду із позовом про захист ділової репутації вмотивувавши свої вимоги тим, що громадянин звернувся зі скаргою до Комітету Верховної Ради України у якій вказав на бездіяльність працівників ГУ ДКСУ в частині тривале невиконання ГУ ДКСУ платіжного доручення в рамках виконавчого провадження. Одночасно у вказаному зверненні було порушено питання про проведення службового розслідування за фактом бездіяльності та неперерахування цих коштів в рамках виконавчого провадження відповідальною особою ГУ ДКСУ та звільнення останньої із займаної посади; оголошення догани начальнику ГУ ДКСУ.
На думку органу Держказначейства вказані факти факти не відповідають дійсності та принижують ділову репутацію ГУ ДКСУ, оскільки працівниками виконавчої служби були невірно вказані реквізити в платіжних дорученнях коду отримувача, у зв'язку з цим виникла затримка з перерахування відповідних коштів на користь скаржника.
Отже, відповідач поширила інформацію, яка не відповідає дійсності, чим принизила ділову репутацію ГУ ДКСУ та викликала підозру щодо неналежного виконання обов'язків посадовими особами зазначеного органу.
Судом першої інстанції з яким погодилися апеляційний та касаційний суди у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Приймаючи таке рішення суди, зокрема Касаційний цивільний суд, зазначили, що відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевіряти таку інформацію та надавати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.
Установлено, що зі змісту скарги вбачається, що саме неотримання вчасно коштів відповідачем стало причиною звернення та реалізацією свого права на звернення, відповідно до статті 40 Конституції України та Закону України «Про звернення громадян».
За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним є висновок місцевого суду, з яким погодився апеляційний суд, про відмову у задоволенні вказаного позову, оскільки вищезазначена оспорювана позивачем інформація не може вважатися недостовірною або відомостями, які порочать честь, гідність та ділову репутацію позивача, оскільки в даному випадку має місце реалізація відповідачем конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції України, а не поширення недостовірної інформації.
Нормами статті 40 Конституції України, які кореспондуються з положеннями статті 1 Закону України «Про звернення громадян» громадянину надано право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
При цьому таке право є абсолютним, що у рішенні, яке пропонується до уваги, підтвердив Касаційний цивільний суд.
У даній справі орган Держказначейства звернувся до суду із позовом про захист ділової репутації вмотивувавши свої вимоги тим, що громадянин звернувся зі скаргою до Комітету Верховної Ради України у якій вказав на бездіяльність працівників ГУ ДКСУ в частині тривале невиконання ГУ ДКСУ платіжного доручення в рамках виконавчого провадження. Одночасно у вказаному зверненні було порушено питання про проведення службового розслідування за фактом бездіяльності та неперерахування цих коштів в рамках виконавчого провадження відповідальною особою ГУ ДКСУ та звільнення останньої із займаної посади; оголошення догани начальнику ГУ ДКСУ.
На думку органу Держказначейства вказані факти факти не відповідають дійсності та принижують ділову репутацію ГУ ДКСУ, оскільки працівниками виконавчої служби були невірно вказані реквізити в платіжних дорученнях коду отримувача, у зв'язку з цим виникла затримка з перерахування відповідних коштів на користь скаржника.
Отже, відповідач поширила інформацію, яка не відповідає дійсності, чим принизила ділову репутацію ГУ ДКСУ та викликала підозру щодо неналежного виконання обов'язків посадовими особами зазначеного органу.
Судом першої інстанції з яким погодилися апеляційний та касаційний суди у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Приймаючи таке рішення суди, зокрема Касаційний цивільний суд, зазначили, що відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевіряти таку інформацію та надавати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.
Установлено, що зі змісту скарги вбачається, що саме неотримання вчасно коштів відповідачем стало причиною звернення та реалізацією свого права на звернення, відповідно до статті 40 Конституції України та Закону України «Про звернення громадян».
За таких обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, правильним є висновок місцевого суду, з яким погодився апеляційний суд, про відмову у задоволенні вказаного позову, оскільки вищезазначена оспорювана позивачем інформація не може вважатися недостовірною або відомостями, які порочать честь, гідність та ділову репутацію позивача, оскільки в даному випадку має місце реалізація відповідачем конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції України, а не поширення недостовірної інформації.
ВИКОНАВЧА СЛУЖБА ЗААРЕШТУВАЛА МАЙНО ЖИТОМИРСЬКОГО БРОНЕТАНКОВОГО
Державна виконавча служба заарештувала за борги перед Держрезервом майно ДП «Житомирський бронетанковий завод». Про це повідомила прес-служба Державного резерву.
“Житомирським відділом ДВС накладено арешт на все рухоме і нерухоме майно ДП «Житомирський бронетанковий завод» та відкрито виконавче провадження на загальну суму майже 7,5 млн грн», – заявили у відомстві.
За інформацією з Держрезерву, вони провели позапланову перевірку наявності, умов зберігання, обліку і звітності матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, що знаходяться на зберіганні підприємства.
При цьому результати проведеної перевірки зафіксували факт самовільного використання нерозброннированных матеріальних цінностей мобілізаційного резерву та складено відповідний акт.
На заводі визнали факт відчуження матеріальних цінностей резерву без отримання належного дозволу і добровільно їх повернули.
Державна виконавча служба заарештувала за борги перед Держрезервом майно ДП «Житомирський бронетанковий завод». Про це повідомила прес-служба Державного резерву.
“Житомирським відділом ДВС накладено арешт на все рухоме і нерухоме майно ДП «Житомирський бронетанковий завод» та відкрито виконавче провадження на загальну суму майже 7,5 млн грн», – заявили у відомстві.
За інформацією з Держрезерву, вони провели позапланову перевірку наявності, умов зберігання, обліку і звітності матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, що знаходяться на зберіганні підприємства.
При цьому результати проведеної перевірки зафіксували факт самовільного використання нерозброннированных матеріальних цінностей мобілізаційного резерву та складено відповідний акт.
На заводі визнали факт відчуження матеріальних цінностей резерву без отримання належного дозволу і добровільно їх повернули.
Підсудність спору щодо оскарження постанови про стягнення виконавчого збору
#ВИКОНАВЧИЙ_ЗБІР
Адвокат Морозов (судовий захист)
3 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 370/1034/15-ц, провадження № 14-103цс19 (ЄДРСРУ № 81139248) в черговий раз підтвердила, що оскарження постанови Державного виконавця про стягнення виконавчого збору віднесено до юрисдикції адміністративних судів.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Згідно із частиною першою статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є окремими виконавчими документами.
(!!!) Тобто примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.
З урахуванням вищенаведеного можна зробити висновок, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.
Аналогічний висновок вже висловлювався Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 6 червня 2018 року в рамках справи № 921/16/14-г/15, провадження № 12-93гс18 (ЄДРСРУ № 74660021), справи № 127/9870/16-ц, провадження № 14-166цс18 (ЄДРСРУ № 74777526), від 30 січня 2019 року (справа № 161/8267/17) та інших.
ВИСНОВОК: Оскарження постанови Державного виконавця про стягнення виконавчого збору віднесено до юрисдикції адміністративних судів.
#ВИКОНАВЧИЙ_ЗБІР
Адвокат Морозов (судовий захист)
3 квітня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 370/1034/15-ц, провадження № 14-103цс19 (ЄДРСРУ № 81139248) в черговий раз підтвердила, що оскарження постанови Державного виконавця про стягнення виконавчого збору віднесено до юрисдикції адміністративних судів.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Згідно із частиною першою статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
За змістом пункту 5 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є окремими виконавчими документами.
(!!!) Тобто примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.
З урахуванням вищенаведеного можна зробити висновок, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.
Аналогічний висновок вже висловлювався Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 6 червня 2018 року в рамках справи № 921/16/14-г/15, провадження № 12-93гс18 (ЄДРСРУ № 74660021), справи № 127/9870/16-ц, провадження № 14-166цс18 (ЄДРСРУ № 74777526), від 30 січня 2019 року (справа № 161/8267/17) та інших.
ВИСНОВОК: Оскарження постанови Державного виконавця про стягнення виконавчого збору віднесено до юрисдикції адміністративних судів.
Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання: Велика Палата
#ЗАСТАВА #ІПОТЕКА #МОРАТОРІЙ
Велика Палата нагадала, що мораторій лише тимчасово забороняє примусове стягнення майна.
Велика Палата у справі №726/1538/16-ц сформулювала позицію щодо дії мораторію на заставлене майно.
Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак, мораторій, встановлений Законом №1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави). Крім того, згідно з п. 4 Закону №1304-VII, протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню.
#ЗАСТАВА #ІПОТЕКА #МОРАТОРІЙ
Велика Палата нагадала, що мораторій лише тимчасово забороняє примусове стягнення майна.
Велика Палата у справі №726/1538/16-ц сформулювала позицію щодо дії мораторію на заставлене майно.
Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак, мораторій, встановлений Законом №1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави). Крім того, згідно з п. 4 Закону №1304-VII, протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню.