У малого поки що з формулюванням речень не складається, але причинно наслідкові зв'язки він вже уловлює.

Купив дідусь колись йому кульки такі довгі. З яких різні фігурки можна крутити. Кульки закінчились.

Підходить вчора до мене з наносом для кульок і починає качати повітря мені в руку.

- Бодя, ти мене хочеш повітрям накачать, щоб я надувся і вибухнув?
- Кульки. Немає. Купить.

От дитина розуміє, що кульки не з неба падають. А їх купувати треба.

Вже майже 2 роки я працюю в GoIT. Хоча історія наших теплих відносин почалася ще в далекому 2016 році.

Історично в GoIT Group було 2 основних напрямки.

1) GoIT, де ми допомагаємо дорослим опанувати нову IT-професію та знайти першу роботу в IT-індустрії

2) GoITeens, де ми допомагаємо дітям закохатися в світ технологій і знайти себе в ньому.

В 2023 році ми запустили GoIT Neoversity в партнерстві з Woolf University і відкрили магістерські програми з європейським дипломом, який визнається в 50+ країнах світу. Зараз вже маємо 4 магістерські програми.

Але сьогодні ми виходимо на новий етап.

В рамках GoITeens ми запускаємо повноцінну Школу.

GoITeens School — це онлайн-школа, яка допоможе отримати дитині повноцінну українську освіту від 1 до 11 класу з будь-якої точки світу.

А в рамках GoIT Neoversity ми запускаємо бакалаврат. Та можливість отримати повноцінну сучасну вищу IT-освіту, де кожен викладач — це експерт-практик в своїй галузі, а роботодавці готові наймати студентів вже з 1-го курсу. Вчора була офіційно підтверджена наша ліцензія, як ВНЗ в Україні.

Я вже майже 10 років займаюсь промотуванням якісної онлайн-освіти. І мені дуже приємно бути дотичним до розвитку таких потужних проєктів.

Клікайте за посиланнями там де цікаво, залишайте заявку і вам все розкажуть.

Імхо, колективної провини не існує.
Але існує колективна відподальність.

Кожен, хто сплачує податки в бюджет рф — є спонсором геноциду українського народу. І це не тільки про зараз. А й про останні 10 років, як мінімум.

До початку повномасштабки я не вірив в те, що вона в принципі може початись.

22 чи 23 лютого я поїхав на каву до Рудої Боді. І вона мене трошки роздуплила по реальній обстановці.

Після цього ми проговорили з дружиною драфтові плани "якщо що, що ми робимо". В результаті спрацювало так собі, але то був скоріше тупий не фарт.

Але з тих пір я на фоні щодня слухаю купу аналітики, інтерв'ю і т.д., щоб розуміти реальний розклад і виходячи з цього приймати тактичні та стратегічні рішення.

І для мене це за 2+ роки великої війни увійшло в нормовану рутину.

І тому для мене іноді дивно виглядає, коли люди задають питання, наче вони з якогось паралельного всесвіту і взагалі не віддупляють, а що насправді довкола відбувається.

В мене є аптечка і я розумію, як нею користуватись. В мене є вогнегасник і я розумію, як ним користуватись. В мене немає світла прямо зараз, але в мене є світло і інтернет. І каву я зроблю за 5 хв, хоча плита в мене електрична. І я +\- розумію тренди по енергосистемі і вживаю системних заходів. щоб норм почуватись взимку. І щодо мобілізації в мене питань особливо немає. Оновив спокійно персональні дані через Резерв+. Сьогодні був в ТЦК і вижив. Відправили з богом працювати на "економічному фронті" (боже збав). І ще багато чого іншого.

Але є мамині царапинки і відверті окуні (Антон, дякую за це визначення), які живуть наче в паралельному всесвіті. Світло їм відключають, ТЦК їх пресує, влада злочинна і тільки і прагне домовитись з Путіним. І взагалі караул, зрада, памагітє. А у нас самих лапки. Ми хочемо долар по 8, бесплатну медицину та мати всі права і жодних обов'язків.

І якось ховаються не тільки від реальності, але й від справжнього життя. які б вони могли жити тут і зараз.

Висновків та моралі не буде.
Це пост про покричать в клавіатуру після прочитання коментарів в ФБ.

Що відчуває людина, яка виносить своє дитинство на смітник

«Там на квартирі повибивало вікна», «Квартири більше немає». Слова старенької сусідки, яка додзвонилася до нас, ніяк не лягали в єдину картину, чого варто очікувати.

Мені потрібне закрите взуття з твердою подошвою, перчатки та аптечка. Це була перша та єдина моя думка.

В цій квартирі пройшла велика частина мого дитинства. Там жили мої дідусь та бабуся до самої смерті. Дідусь, який ходив зі мою в зоопарк, навчив робити зарядку та їздити на велосипеді. Бабуся, яка була вчителькою, з радістю розповідала про своїх учнів, сварилась з дідусем та вчила мене «бути розумнішим». Вони познайомились в Сибіру. Куди їх родини заслали комуністи. Як ворогів народу. Після реабілітації їм вдалось повернутися в Україну.

Ти піднімаєшся сходами і бачиш симптоми руйнування в будинку. В деяких квартирах винесло двері вибуховою хвилею. Ваші двері відкриваються, але дивно відходять від рами.

Всередині... просто хаос. Скло скрипить під ногами. Ти обережно обходиш усю квартиру, пробираючись між уламками меблів. Встаєш посередині вітальні і кажеш: «тааак... де тут найближчий магазин? нам треба вода і щось перекусити. Щось я голодний»

Трохи пізніше робиш ще один обхід по периметру, оцінюючи усі руйнування і прикидаєш, що з цього вдасться сьогодні зробити.

А потім просто кажеш: План такий. Починаємо прибирати звідси. Скло в відра. Все інше в мусорні пакети. Я беру на себе ось цей простір. Інше на тобі.

І потім година за годиною просто робиш те, що має бути зроблено. Жарко, спекотно, важко. П'єш води, робиш перекури.

І відро за відром. Пакет за пакетом виносиш своє дитинство на смітник.

Мама роками нічого не хотіла чіпати в цій квартирі. Вона чемно поливала усі кактуси, які так любила моя бабуся. І ось вони валяються на підлозі в розбитих горщиках в перемішку зі склом.

Ось старенький радіоприймач, по якому бабуся слухала канал "Рада" і розповідала мені, які депутати за що там голосували. А дідусь слухав футбол, який дуже любив і був знайомий особисто з багатьма футболістами свого часу.

Зараз це все розбите і виноситься на смітник.

Просто тому, що русня вирішила нас знищити. Нашу історію. Нашу культуру. І нас фізично. Бо якийсь підар віддав наказ, інший підар запрограмував ракету. Інший підар нажав на кнопку.

Лише в цих декількох будинках таких історій сотні. І наша більше про спогади. Для багатьох - про їхнє власне ціле життя.

Але це конкретне гівно вже сталося. З ним легко взаємодіяти. Бо просто є фронт робіт, який очевидний і його треба виконати. Реактивна стратегія.

Війна нікуди не ділася. І вона триває. І вона продовжує нести виклики, з якими треба взаємодіяти сьогодні і завтра. І через тиждень і через рік.

Ми мусимо перемогти у цій війні. І докласти усіх зусиль, кожен на своєму місці.

І ми мусимо жити далі. Прямо зараз. Думати про завтра. І про наступний рік. Бути до них готовими. І робити сьогодні те, що повинні. Щоб не дозволити русні зруйнувати наше майбутнє. А для цього ми маємо не тільки боротись за право на нього, але й продовжувати його будувати. Те майбутнє, в якому ми хочемо жити.

Будувати Сьогодні. Будувати Щодня.

Резерв+ похвалив мене за відповідальну позицію та оновлені дані в встановлені строки.

Дрібничка, але приємно )

Сьогодні записували подкаст про вигоряння.

І зазвичай говорять про емоційне вигоряння. І пов‘язують його з соціальними професіями, де потрібна емпатія та робота з людьми.

Але є й багато інших обставин з іншими умовами праці, де щось з «загальноприйнятим» визначенням не сходиться.

По суті вигоряння - це перевтома. І може бути різна вона. Фізична, емоційна та інтелектуальна.

Симптоми ззовні дуже схожі. Але причини різні.

Інтелектуальне вигоряння переслідує тих, кому по роботі постійно потрібно приймати рішення і працювати з невизначенністю.

І краще всього займатися профілактикою.

Можливо це зі сторони не завжди помітно, але мій внутрішній демон — це сумніви.

Я можу прям тонути в внутрішніх діалогах щодо того, як краще вчинити. Що призводить до того, що я в принципі нічого не роблю і саботую якісь свої ж задачі та цілі.

Рішення, яке я для себе знайшов — це фідбек. Просто намагаюсь домовлятись з оточенням так, щоб мені давали миттєвий фідбек, якщо я починаю робити чи нести якусь діч.

Впевненість в тому, що мене швидко зупинять, якщо мене десь занесе, дає внутрішню впевненість в тому, що я все роблю правильно. До тих пір, доки мене не намагаються зупинити.

Ось такий спосіб боротися з внутрішнім через зовнішнє.

Перед тим, як відправлятися у довгу мандрівку, людина має прийняти рішення дійти до кінця.

В ідеалі полюбити шлях.

Щоб покоряти вершини, недостатньо любити відчуття присутності на вершині. Треба любити шлях сходження на неї.

Але для деяких речей і непохитного рішення дійти до кінця достатньо, щоб подолати усі перепони на шляху.

Але якщо немає рішення. Внутрішнього, твердого. То будь-який камінчик на дорозі в будь-який момент може стати причиною «да ну нах...»

І на цьому все скінчиться.

Тому, імхо, базовою умовою досягнення результату є рішення його досягнути. Не бажання, а саме рішення.

Бо бажають стати заможними та успішними більшість. А стають меншість.

P.S.: Результати Звіту про глобальне багатство, підготовленого Дослідницьким інститутом Credit Suisse, виявили важливу річ про глобальне багатство: люди з активами на загальну суму лише 4 210 доларів США є багатшими за половину населення світу.

Я в своєму житті зривався двічі.

В перший раз на Трої мені стріляли цигарки всі, хто не мав би. В другий раз мовчала ціла вулиця, слухаючи все, що я хотів донести до свого співрозмовника.

А ще колись в потязі мені повернули інсайт про те, що в мене досить загрозливий вайб. А потім щось схоже говорила людина, яка набагато габаритніша за мене і роками займалась ножовим боєм. Не дивлячись на те, що я няшка і заїнька, якщо трошки дізнатися про мене глибше.

А ще мене колись дуже потішило, коли мені дружина багато років тому пожалілась, що зі мною навіть нормально поскандалить не виходь, тому доводиться домовлятись.

А ще в якийсь момент мій друг, з подивом, повернув мені, що він не помітив, як я з пацифіста перетворився на людину з більш радикальними поглядами, ніж в нього, враховуючи увесь його специфічний досвід.

Який з цього висновок?

Будьте різносторонніми і свідомими щодо своїх справжніх мотивів. І для оточуючих ви будете загадковими і непередбачуваними. А для близьких надійними та безпечними.

Будьте стійкими всередині і донатьте на ЗСУ.

Надобраніч.

Люди, які вирішили порішать за тендер на відновлення Охмадиту або неймовірно тупі або тупо безстрашні.

Якось так розвивається життя, коли на ДР до твого сина приїжджають керівники декількох благодійних фондів, продюсери невинарних каналів і Марк Савчук. Якого взагалі анонсували як +1. Капец уліточка, як то кажуть. Життя бентежне і непердбачуване. Ну хоч з такого приводу радий був усіх ніжно бачити вживу.

Малому вже 2 роки і він починає демонструвати характер.

Вчора не захотів виходити до гостей. Бо хто ці всі люди і я їх взагалі не пам'ятаю. А коли Руденька Бодя спробувала сама з ним покомунікувати в коридорі, то досить швидко відправив її назад у вітальню. Просто показав в ту сторону і сказав "Туди. Іди." І на питання, "мені повернутися назад до всіх?" Сказав "Так."

А ще він сам тепер обирає, хто буде його вкладать. Он щойно вигнав мене зі спальні, вимагаючи, щоб його вклала саме мама.

Добре, що ми з малечку його привчаємо озвучувати свої бажання та невдоволення словами через рот. Словарний запас в нього тут вже явно більший, ніж у деяких дорослих людей, які мовчать і терплять.