А ось відповідь Тараса Григоровича африканцям — портрет чорношкірого актора Айри Олдріджа, з яким Шевченко познайомився в Петербурзі

“Як так могло статися? Ми й уявити про таке не могли! Завжди ж дружили” - так розмірковує чимала частина українців, коли говорить про напад Росії. Але тривожні дзвіночки з того боку лунали ще задовго до 2014-го. В Україні хтось їх не помічав зовсім, а хтось не вірив, що все це переростей у щось серйозне. 

WAS вирішив згадати, як російські політики, митці та суспільство з моменту розпаду СРСР готувалися до протистояння з нашою країною. 

Ми створили міні-серіал “Невидима війна”. У першому епізоді ви дізнаєтеся, як холодне протистояння за Крим та флот ледь не стало гарячим, за що українські бійці гинули в Абхазії та Чечні, і чому Росія тоді так і не наважилася на збройний конфлікт з Україною.
https://youtu.be/ZoPUi2MuVBM

Мав честь трохи долучитись до створення цього проекту. Дивіться. Ставте лайки. Рекомендуйте друзям, колегам, сусідам, близьким і далеким родичам.

З одного боку вони влаштовують "рік України в Росії" та "рік Росії в Україні", а з іншого - намагаються швиденько "віджати" острів Тузла.
Без кінця розказують про "вічне братерство" - і в той же час всією країною аплодують фразі "ви мені за Севастополь відповісте" в культовому фільмі.

Ось такими дивними та сповненими протиріч були російсько-українські відносини початку 2000-х. Про це ми розповідаємо в другому епізоді міні-серіалу "Невидима війна".

https://youtu.be/88hvKpu-a30?si=8c0_1KK3rm0IPXAb

Підпишись на WAS

Кулсторі від італійського туриста, якого в ЦАР затримала урядова армія, а потім передала вагнерам.

Частина перша про красоти багатостраждальної африканської республіки.

Частина друга про безпосередньо затримання.

Спойлер: закінчилось все добре, але не швидко.

Кілька років тому я писав історію громадянина України, який приблизно за таких самих обставин потрапив в полон до російських солдат. Там все було набагато сумніше. Хоча це була регулярна армія, а не найманці.

Неймовірно всрата історія, просто удача для цього каналу!

Але спочатку трохи згадаємо 2019 рік. Колеги-журналісти мають памʼятати, що тоді майже всі українські ЗМІ сіли в калюжу, бо опублікували нібито заяву тодішнього глави ОП Богдана про відставку. Злило фото заяви всім одне і те саме джерело — Кирило Тимошенко. А потім виявилося, що він так всіх вирішив наїбати. Був скандал і багато притомних ЗМІ вирішили більше ніколи не використовувати «інсайдерську» інформацію від Тимошенко.

А сьогодні Ліга опублікувала новину з посиланням на джерело, що Данілова можуть назначити послом в Буркіна-Фасо. Не перевіривши навіть, що в цій країні немає українського посольства. Коли новина, звісно, виявилася фейком, Ліга все виправила, вибачилася і вказала, хто був джерелом хибної інформації.

Вгадали хто? Звісно ж КИРИЛО ТИМОШЕНКО.

Більше навіть не знаю що сказати, бо це просто дуже смішно.

А який мій бути життєвий шлях у людини! З Луганська — в Уагадугу!

Третій, фінальний епізод мінісеріалу "Невидима війна" - про 9 останніх відносно мирних років.

Це наче й було не так давно, але хтось ті події вже забув, а хтось і не застав.

Як Москва вирощувала в Україні свою "п'яту колону", як наші спроби подивитися на свою історію власними очима викликати в неї лють, як Путін восени 2013 був переконаний, що наша країна в його руках - про це все ми та запрошені експерти розповідають у відео.

Підпишись на WAS

Знайшов фото, яке зробив понад 20 років тому. Це місто Бізерта, найпівнічніша точка Африки, Туніс. Там є цвинтар моряків Чорноморського флоту. Це екіпажі тих кораблів, яким вдалося покинути Крим перед приходом більшовиків. Кораблі згодом забрали французи за борги. А люди - офіцери, матроси і їхні родини - були розсіяні по всьому Середземномор'ю. Судячи з написів на могилах - значна частина похованих з українських земель - Поділля, Таврії, де здебільшого й набирали матросів на флот. До речі, частина з них були в 1918 році підданими Української Держави гетьмана Скоропадського і підняли на своїх кораблях синьо-жовті прапори. Кому цікава ця тема - пошукайте написані російською спогади уродженки Рубіжного і мешканки Миколаєва Анастасії Ширинської (у дівоцтві - Манштейн) про цю туніську епопею. Вона прожила майже сто років.

Фото з сувенірного магазину в місті Карімабаді, Пакистан. Серпень 2021

Походження витвору вияснити не вдалось

Ви напевне знаєте, що багато англійських слов читається зовсім не за правилами тієї ж англійської мови. З британськими топонімами ситуація ще гірше. З найвідоміших це, мабуть, славнозвісний Солсбері, який пишеться як Salisbury, Leicester, який читається як Лестер, та Worcester, що є Вустером.

Завдячуючи активній зовнішній політиці Британії, її складночитані назви можна знайти по всьому світу. Вустер, наприклад, є в ПАР, а Солсбері свого часу був столицею Зімбабве / Південної Родезії. В колишній колоніях є й інші назви, які ви могли вимовляти неправильно. Бо я, наприклад, свого часу так і робив:)


🇮🇳 McLeod Ganj, Індія
Район міста Дарамшали (не Дарамсали!), де розташований тибетський уряд в екзилі. Читається як Маклауд Ґандж, бо названий на честь лейтенанта-губернатора британського Панджаба Сера Дональда Фріела Маклауда. З клана Маклаудів. Можливо, того ж самого, що і герой фільмів "Горець"


🇵🇰 The Mall, Лахор, Пакистан
Одна з головних вулиць міста, деколонізована у шосе Кайд-е-Азам, але все ще знана за старим ім'ям. Називається зовсім не Молл, бо лахорський молл — це великий ТРЦ на сході міста.

The Mall вимовляється як Мелл, на честь однойменної широкої лондонської вулиці, що з'єднує Букінгемський палац та Трафальгар-сквер. Та, в свою чергу, ніби-то названа на честь сусідньої вулиці Pall Mall (Пел Мел), а та — на честь крокетоподібної гри пел мел.

Але місцеві кажуть Мал.


🇵🇰 Abbottabad, Пакистан
Останній прихисток Усами бін Ладена. Читається не Абботтабáд, а Éбботтабад, бо названий на честь британського офіцера сера Джеймса Ебботта. Але це "помилка" десь на рівні "не Ейнштейн, а Айнштайн".

До речі, таке поєднання англійського та хіндустанського коренів — зовсім не поодиноке. Є в Пакистані ще такі міста як, наприклад, Джейкобабад та Лоуренспур.

Найвідоміше спотворення топоніма в цьому регіоні — це назва Пенджаб.

Є історичний регіон Панджаб, що означає "п'ять вод", себто "п'ятиріччя". У Британській Індії була провінція Панджаб. Зараз тут сусідуюють однойменні пакистанська провінція та індійський штат. По обидва боки кордону живуть люди, що називають себе панджабцями та говорять мовою панджабі.

В українську мову спотворена назва Пенджаб потрапила з російської. Причому і в панджабі, і в хіндустані назва регіону читається через А. В англійській мові — теж Punjab, або Panjab у старших документах.

Французською буде Pendjab, і за правилами там вимовляється явно А, а не Е. Можливо, саме з французської таке написання і калькували в російську.

Я колись постив стару листівку, де, скоріш за все, через німецьку мову місто Газа в українській стало Ґацею. До речі, назва Сектор Газа — це теж калька з російської. І англійською, і французькою буде Сектор Гази.

Пройшло вже пів року, тому можна пояснити меми, якщо хтось досі не зрозумів:) Почнемо з другого.

Це стьоб з численних емоційних постів в соцмережах про доброго шаха та злих бородатих мулл, що встановили релігійну диктатуру та закутали вільних жінок сходу в мішки. Такі тексти зазвичай супроводжуються одними й тими самими фотографіями іранських жінок 70-х років, на яких ті не одягнені в чадру чи хіджаб, а виглядають як європейки тих самих років, хіба що трохи смаглявіші.

Однак, як писала кримчанка, донька офіцера, все не так однозначно. Іранське суспільство завжди було досить консервативним. Цей стан речей трохи почав змінювати у 20-х роках минулого століття шах Реза Пехлеві, тато Мохаммеда Рези Пехлеві, якого революціонери вигнали 1979-го року. Але коли в 1936 році Реза Пехлеві заборонив носити чадру та хіджаб, то населення досить вороже зустріло цю ініціативу зверху.

В цьому плані ситуація була прямо протилежною нинішній. Якщо на протестах в сучасному Ірані економічні гасла поєднуються з антитеократичними, то в той час скарги на погане життя йшли поруч з вимогами припинити "єретичні" нововведення. Зараз жінок зупиняє поліція моралі і вимагає натягнути хіджаб на голову, а в 1930-х поліціянти — звичайні, поліції моралі тоді ще не було — змушували іранок знімати чадру. Сучасна жіноча мода пристосувалась до релігійних норм, і жінки носять кольорові хустки, що ледве тримаються на темені. В 1930-х іранок врятували європейські капелюхи, які з одного боку відповідають шахським вимогам до одягу, а з іншого — прикривають голову.

Шах був досить завзятим реформатором: молився в синагозі з іранськими євреями, і якось навіть прилюдно надавав по пиці одному муллі, який наважився зробити зауваження шахській дружині з приводу відкритого обличчя. Однак взірцем для цієї вестернізації була не Європа, а сусідня кемалістська Туреччина. Чоловікам, до речі, традиційний одяг заборонили ще за кілька років до жінок. Шах вважав, що різні місцеві традиції багатоетнічного населення заважатимуть національній єдності. Тому щоб уніфікувати іранців почав вводити європейські костюми та шапку-пехлевійку, схожу на головний убір французьких жандармів.

Реформи стосувались не лише зовнішнього вигляду. Шах, наприклад, дозволив жінкам отримувати освіту — за його попередників з династії Каджарів, таку привілею мали лише нечисленні представниці політичної еліти. Син шаха Мохаммед Реза Пехлеві продовжив курс батька і зробив початкову освіту обов'язковою. Також він дав жінкам виборче право. Встановив мінімальний шлюбний вік — 18 років. Жінки змогли ініціювати розлучення. За останнього шаха жінки почали працювати, в тому числі на державній службі — була навіть жінка-міністр. Цей курс реформ отримав назву Біла революція.

Мохаммед Реза також дав жінкам свободу вибору щодо одягу і дозволив покривати голову. І під час антишахської революції, яку пізніше назвуть Ісламською, чорна чадра стане символом підтримки духовенства, як однієї з сил, що протистояли шахському уряду. Не дивно, що Хомейні, коли повернеться з вигнання, відразу поверне й обов'язок носити релігійний одяг. А ще введе поліцію моралі, яка за цим слідкувала, і почне потроху закручувати гайки в інших сферах.

Закінчення ↓

↑ Початок

Звісно, ж багато іранок обурилось, коли їх почали позбавляти прав, якими вони звикли користуватись. Відбувались протести проти обов'язкового хіджабу.

Проте жінки, що відстоювали своє право на європейський одяг, були здебільшого молодими мешканками столиці та великих міст, представницями багатих і освічених верств — саме їхні фотографії і публікують у добірках з назвами "Іран до Ісламської революції". Причому деякі знімки взагалі взяті з модних журналів — це приблизно як за сценічним вбранням ХЗВ оцінювати зовнішній вигляд українських чоловіків початку XXI ст.

Шахські реформи зачепили здебільшого великі міста. Сільський Іран змінився мало. Наприклад, практика видання заміж 12-13-річних дівчат існує і в наші дні. Шахські закони проголосили початкову освіту обов'язковою, проте шкіл було недостатньо, щоб зробити цю освіту доступною для всіх. Шахський Іран взагалі був достатньо суворим і безрадісним місцем. Європейські мандрівники, які потрапляли туди у 1970-х з Туреччини, відзначали — на свою думку, звісно —що навіть у столиці пари не тримаються за руки на людях, а на вулицях майже немає жінок.

В провінції, яку обійшла вестернізація, жінки незалежно від віку продовжували носити чадру. Якби це було не так, то поряд із фотографіями чорнявих дівчат у коротких спідницях із книжками ми бачили б фотографії чорнявих дівчат у коротких спідницях із граблями, але — ні.

Зйомок сільського життя тих часів менше, ніж світської хроніки, але дещо можна знайти:

https://www.youtube.com/user/HuntleyFilmArchives/search

https://www.youtube.com/user/thekinolibrary/search