Через чотири дні після вторгнення фашистів в Ефіопію Ліга Націй — попередник нинішньої ООН — засудила Італію як агресора та ввела проти неї санкції, втім, досить обмежені. Серед заборонених до ввозу товарів не було найважливішого — нафти — а без неї тиск на Рим залишався радше символічним.

Коли в Лізі почалися дискусії про посилення санкцій, бо ті, вочевидь, не давали бажаного ефекту, Італія заявила, що сприйматиме нафтове ембарго як "недружній акт". Це був абсолютний блеф: пізніше Муссоліні зізнавався, що якби їм перекрили доступ до нафти, то ефіопську кампанію довелося б згорнути вже за тиждень.

Але західні лідери дали задню і загалом почали закидати американцям: мовляв, США не є членом Ліги, і ми можемо скільки завгодно ухвалювати санкції на нафту, але якщо до них не приєднаються Штати, то все це не матиме сенсу. Ймовірно, тут не обійшлося без транснаціональних нафтовидобувних компаній на кшталт Shell чи Standard Oil — вони могли пролобіювати відмову від санкцій.

Але в тому, що ефіопів залишили напризволяще, винен не лише світовий капітал. Так СССР з трибуни завзято вимагав рішучих санкцій проти імперіалістичного агресора, але в той самий час успішно торгував з фашистами. Частка совєтської нафти під час війни сягала 16% від усього італійського імпорту. Зі свого боку СССР отримував від Італії зброю та воєнні технології.

Ембарго на постачання зброї було накладено на обидві країни. Але ця заборона більше била по Ефіопії, що була забезпечена гірше за Італію. Однак ефіопам на допомогу прийшла... Німеччина, що вже два роки як вийшла з Ліги Націй і тому не була обмежена санкційним режимом. Багатокроківочка Гітлера полягала в тому, щоб постачаючи в Абіссинію зброю і боєприпаси втягнути Італію у війну якомога глибше, зруйнувати зв'язки Муссоліні з Британією і Францією та врешті решт підставити йому своє нацистське плече.

Італію тим часом швидко охоплював патріотичний кураж. Ще напередодні війни Муссоліні кричав італійцям з балкона палацу Венеції: "Всім економічним санкціям ми протиставимо нашу дисципліну, нашу стриманість, наш дух самопожертви!". 18 листопада 1935 року — день, коли санкції набули чинності — оголошують Днем ганьби. По всій країні ставлять меморіальні дошки з текстом про велику несправедливість до Італії, що так багато дала світу.

Починаються кампанії зі здачі золота та металобрухту для потреб батьківщини. Пропагандистські фільми демонструють черги італійців, включаючи знаменитостей, що несуть свої коштовності в пункти збору. Громадян заохочують відмовлятися від закордонних товарів та іноземної культури. І навіть ворожий англійський сендвіч перейменовують на патріотичний трамедзіно.

Картинка демонструє показове ставлення фашистів до санкцій.

XIV — це 1935-й рік за новим фашистським літочисленням, яке ведеться від 1922-го року н.е., коли Муссоліні став прем'єр-міністром. Рік писався римськими цифрами з метою продемонструвати тяглість італійської історії.

Згідно зі Статутом Ліги Націй, куди входили й Італія, й Ефіопія, всі суперечки між її членами мали вирішуватися в суді або в Раді Ліги. Якщо ж хтось із держав вдасться до війни, то інші держави-члени мають негайно розірвати з агресором усі торгові чи фінансові відносини. Був ще досить неконкретний підпункт про можливе військове втручання задля "захисту зобов'язань Ліги".

Втім, вся протидія Італії обмежилася не дуже дієвими санкціями. Хоча та ж Британія мала надпотужний важіль впливу у вигляді Суецького каналу. Британський флот, що стояв у Александрії, теоретично міг би ускладнити проходження італійських суден — але цією можливістю не скористалися.

Іронічно, що саме Італія в 1923-му році наполягала на тому, щоб Абіссинія вступила в Лігу Націй і, відповідно, отримала гарантії безпеки — як виявиться, лише юридичні. Британія своєю чергою була проти, бо, як згадував пізніше Черчилль, "тиранія, рабство та племінні війни" були несумісні з членством у Лізі.

Карикатура з британської The Evening Standard, 13 грудня 1935 р.

Санта Клаус — французький прем’єр і міністр закордонних справ П’єр Лаваль — дарує Хайле Селассіє італійському диктатору.

Олені — британські міністр закордонних справ Семюел Гор і міністр у справах Ліги Націй Ентоні Іден — привозять Муссоліні нафту та знерухомлену Лігу Націй

Напис на бюсті: "Кривдники успадкують землю"

Напис на стіні: "Насилля на землі, і кожен сам за себе"

Заголовки газет: "Війна йде погано для Італії", "Песимізм у Італії", "Італія стурбована санкціями"

Наприкінці 1935 року П’єр Лаваль і Семюел Гор, не консультуючись з іншими членами Ліги Націй, розробили план закінчення війни, що увійшов історію як пакт Гора-Лаваля.

Згідно з цим планом Ефіопія мала передати Італії території на півночі та півдні, які офіційно приєднувалися б до італійських колоній Еритреї та Сомалі. Окрім цього, на півдні Ефіопії — тобто того, що від неї залишалось — передбачалась так звана "зона італійського економічного впливу", яку Ефіопія де-факто перестала б контролювати. Загалом ці території становили десь дві третини ефіопських земель.

Натомість Ефіопія отримувала вихід до Червоного моря: смужку землі на кордоні нинішніх Еритреї та Джибуті. Вона була настільки вузькою та мала настільки складний рельєф, що в пресі її прозвали коридором для верблюдів.

Жодних подальших гарантій безпеки для Ефіопії пакт не містив. Обіцяли лише європейську допомогу в розбудові країни — нібито це теоретично мало зробити Ефіопію менш уразливою до майбутньої агресії.

На початку грудня цей план — усе ще без обговорення в Лізі Націй — надіслали до Аддис-Абеби та Рима. Разом із ним в британське посольство в Ефіопії надійшла телеграма з проханням натиснути на імператора, аби той прийняв пакт без змін. Зрештою, Хайле Селассіє категорично відмовився, а Муссоліні почав тягнути час, адже прийняття пакту означало негайне припинення вогню.

Це, звісно, була тотальна зрада і злив Ефіопії. Коли текст пакту просочився в пресу, зчинився настільки серйозний галас, що Лавалю і Гору довелось залишити свої посади.

Малюнок з британського журналу Punch, 18 грудня 1935 р.

СОЛОДКІ ПЛОДИ АГРЕСІЇ

Відділок поліції Ліги

Хайле Селассіє — до французького поліцейського Лаваля і британського поліцейського Гора:
— Я правильно зрозумів? — Він забрав майже половину того, що я мав, а тепер ви, панове, хочете обговорити, чи не слід йому забрати ще?

Однак корінних змін у політиці Великобританії та Франції не відбулося. Нові міністри не наважились на жорсткі кроки проти Муссоліні. Тим часом в Європі Гітлер увів війська до Рейнської зони, що була демілітаризована післявоєнними угодами — і так само отримав у відповідь лише суворе засудження і глибоку стурбованість.

Посол США в Берліні Вільям Додд так писав про ці події:

Маленькі європейські держави: Голландія, Данія, Чехословаччина, Румунія та інші — відчувають більшу тривогу, ніж будь-коли від кінця світової війни. <...> Англія та Франція, не зумівши побачити реалії, поставили себе в небезпечне становище і практично зруйнували Лігу — свою єдину надію уникнути війни.

Вінстон Черчиль, згадуючи санкції проти Італії вже по завершенні Другої світової, напише, що дії британського уряду в 1935-36 роках можна виправдати лише його миролюбністю. І зокрема саме ця миролюбність привела до війни нескінченно жахливішої.

Карикатура з британської The Evening Standard, 18 квітня 1936 р.

ВІДДІЛ ЗАДЕРТОГО НОСА

Хайле Селассіє:
— Яку практичну допомогу надіслали нам сьогодні шановні британці?

Секретар:
— Чотири листи до The Times, один протест від пана Ллойда Джорджа і один вираз несхвалення від лорда Сноудена.

Хайле Селассіє:
— Добре! Тепер Муссоліні має здатися будь-якої миті.

5 травня 1936-го року італійські війська входять в Аддис-Абебу. Рим оголошує про анексію Ефіопії. Італійський король Віктор Еммануїл III та всі його нащадки отримують титул “Імператор Ефіопії”. Італія починає створювати окупаційну адміністрацію. Хайле Селассіє покинув столицю за кілька днів до її падіння.

30 червня він виступає в Женеві на засіданні Ліги Націй. “Його Імператорська Величність, Імператор Ефіопії” – так його представляють присутнім. Це викликає глузування та свист італійських журналістів. Щоб заспокоїти порушників, в залі кілька разів вимикають світло, але тільки коли їх виведуть геть, Хайле Селассіє зможе почати свою промову.

Він говоритиме про італійську агресію, неодноразове порушення італійцями міжнародних договорів та законів ведення війни. Проте більшу частину свого виступу він присвятить тому, як система міжнародної безпеки крок за кроком давала збій і йшла на поступки агресору.

Промова досить довга, але настільки знакова, що я наведу тут декілька уривків:

...

Упродовж двадцяти років ... я не переставав докладати всіх зусиль, аби принести моїй країні блага цивілізації й, зокрема, встановити добросусідські відносини з прилеглими державами. Зокрема, мені вдалося укласти з Італією Договір про дружбу 1928 року, який ... забороняв вдаватися до зброї, замінюючи силу процедурою примирення та арбітражу, на яких цивілізовані нації будують міжнародний порядок.

...

насправді, римський уряд ... ніколи не припиняв готувати завоювання Ефіопії. Договори про дружбу ... не були щирими: їхньою метою було лише приховати від мене його справжні наміри. Італійський уряд стверджує, що впродовж чотирнадцяти років готував своє нинішнє завоювання. Отже, сьогодні він фактично визнає, що ... зраджував довіру світу.

Натомість ефіопський уряд бачив у всіх цих урочистих угодах лише нові гарантії безпеки, які давали йому змогу зробити нові кроки на мирному шляху реформ

...

Рада й Асамблея ... урочисто проголосили, що італійський уряд порушив Статут і перебуває в стані агресії.

Я без вагань заявив, що не бажаю війни, що її мені нав’язано, і що я боротимуся лише за незалежність і цілісність мого народу; і що в цій боротьбі я є оборонцем справи всіх малих держав, виставлених на зазіхання могутнього сусіда.

У жовтні 1935 року п’ятдесят дві держави, які сьогодні мене слухають, запевнили мене, що агресор не тріумфуватиме, що ресурси Статуту буде задіяно, аби забезпечити верховенство Права

...

Попри слабкість мого озброєння, цілковиту відсутність авіації, артилерії, боєприпасів і медичних служб, моя довіра до Ліги Націй була абсолютною. Я вважав неможливим, щоб п’ятдесят дві держави ... могли зазнати поразки від одного-єдиного агресора.

...

У грудні 1935 року Рада чітко дала зрозуміти, що її позиція збігається з позицією сотень мільйонів людей, які по всій землі протестували проти пропозиції розчленувати Ефіопію.

Постійно повторювалося, що існує не лише конфлікт італійського уряду з Ефіопією, а й конфлікт італійського уряду з Лігою Націй.

Саме тому я відкинув усі вигідні особисто мені пропозиції італійського уряду зрадити свій народ і Статут Ліги Націй. Я відстоював справу всіх малих народів, яким загрожує агресія. Куди ж поділися обіцянки, які мені давали?

...

Ефіопський уряд ніколи не очікував, що інші країни проливатимуть кров своїх солдатів, обороняючи Статут ... . Ефіопські воїни просили лише засобів для самозахисту. Я не раз вимагав фінансової допомоги для закупівлі зброї. У цій допомозі мені постійно відмовляли. То що ж означають на практиці стаття XVI Статуту й колективна безпека?

... тут немає навіть нейтралітету, адже стаття XVI покладає на кожну державу — члена Ліги — обов’язок не залишатися нейтральною і прийти на допомогу не агресорові, а жертві агресії. Чи було Статут дотримано? Чи дотримують його сьогодні?

Зрештою, у своїх парламентах уряди деяких найвпливовіших держав — членів Ліги Націй — щойно заявили, що, оскільки агресорові вдалося окупувати значну частину ефіопської території, вони відмовляються надалі застосовувати будь-які економічні та фінансові заходи, ухвалені проти італійського уряду.

...

Йдеться не лише про врегулювання італійської агресії: йдеться про колективну безпеку; про саме існування Ліги Націй; про довіру, яку кожна держава має покладати на міжнародні договори; про цінність обіцянок, даних малим державам, — поважати й забезпечувати повагу до їхньої цілісності та незалежності; про принцип рівності держав або ж про обов’язок малих держав прийняти ярмо васальної залежності. Одним словом, під питанням міжнародна моральність. Чи мають підписи, поставлені під договором, силу лише настільки, наскільки держави-підписанти мають у цьому свій особистий, прямий і негайний інтерес?

...

Поза Царством Господнім тут, на землі, немає народів, з яких один був би вищим за інший. Якщо трапляється, що сильний уряд вважає, ніби може безкарно знищити слабкий народ, тоді для цього слабкого народу настає година звернутися до Ліги Націй, аби вона вільно висловилася. Бог і історія пам’ятатимуть ваш присуд.

… Ніколи й за жодних обставин санкції — навмисно недостатні і навмисно погано застосовані — не зможуть зупинити агресора. Це не неможливість — це відмова зупинити агресора.

…

Попри численні порушення з боку італійського уряду …, сьогодні ініціативу взято на те, щоб скасувати санкції. Практично, чи не означає ця ініціатива, що Ефіопію залишать її агресору? … Чи це той курс, який Ліга Націй і кожна з держав-членів мають право очікувати від великих держав, коли ті заявляють про своє право й свій обов’язок спрямовувати дії Ліги?

Поставлені агресором перед доконаним фактом, чи створять держави загрозливий прецедент — схилятися перед силою?

Ваша Асамблея, без сумніву, розглядатиме пропозиції щодо реформування Статуту і посилення гарантій колективної безпеки. Але чи Статут потрібно реформувати? Яку вагу можуть мати будь-які зобов’язання, якщо бракує волі їх виконувати? Під загрозою — міжнародна моральність, а не статті Статуту.

Від імені ефіопського народу, члена Ліги Націй, я прошу Асамблею вжити всіх заходів, здатних забезпечити дотримання Пакту. ... Імператор, уряд і народ Ефіопії не схиляться перед силою; вони зберігають свої вимоги; вони використають усі засоби, які є в їхній владі, аби здобути тріумф Права й домогтися дотримання Статуту.

Я ставлю це питання п’ятдесятьом двом державам, які дали ефіопському народові обіцянку допомагати йому в опорі агресорові: що вони мають намір зробити для Ефіопії?

Великим державам, які обіцяли гарантію колективної безпеки малим державам, яким одного дня може випасти доля Ефіопії, я ставлю питання: яких заходів ви збираєтеся вжити?

...

Хайле Селассіє отримав оплиски, але не допомогу. За кілька днів з Італії знімуть всі санкції.

Хоча над адмінбудівлями в Аддис-Абебі і майоріли італійські прапори, де-факто Рим не міг успішно контролювати всю територію, яку нещодавно оголосив своєю колонією.

Партизанська боротьба не припинялась впродовж усієї окупації. Противники окупації увійшли в історію як Арбеньоч — "патріоти" з амхарської. Спочатку вони діяли майже самостійно. Потім почали стабільно отримувати приховану допомогу від європейських країн — за партизан воювали навіть кілька італійських комуністів-добровольців. А коли Італія вторглася у Францію у червні 1940-го, Ефіопія стала повноцінним полем битви Другої світової війни.

В квітні 1941 року італійці залишили Аддис-Абебу, і 5 травня, рівно через п'ять років після падіння міста, Хайле Селассіє повернувся в столицю.


🖼 Американський плакат із серії, присвяченій солдатам армій союзників. 1942

В 1963 році Хайле Селассіє виступає в ООН. Промову він починає зі згадки про свій виступ в Лізі Націй двадцять сім років тому. Жаліється, що до нього тоді не прислухалися, і зазначає, що всі його попередження виявилися правильними — а я тєбє ґоворіл, што коґда-нібудь ето будєт, а ти нє вєріла!

Імператор наголошує, що ООН краще за свою попередницю дбає про міжнародну безпеку, але в світі досі існує багато проблем. Частину виступу Хайле Селассіє присвячує расовій нерівності та дискримінаційним політичним режимам зокрема в ПАР та португальских колоніях.

В 1976 році цей уривок промови майже без редактури і римування стане текстом для пісні Боба Марлі "War"

https://www.youtube.com/watch?v=-JwL3lPBQ5E

І раз ми згадали Боба Марлі, то варто поговорити і про трансатлантичні зв'язки Ефіопії. Марлі, як відомо, був послідовником растафаріанства — релігії, у якій імператора Хайле Селассіє шанують чи то як втілення Бога, чи то як Месію, чи то просто як авторитетну постать.

Виникла ця релігія на базі пророцтва чорношкірого ямайського провідника Маркуса Ґарві про те, що невдовзі прийде чорний король і настане рай на землі. Саме цим чорним королем і став Хайле Селассіє, який зійшов на трон у 1930-му. Власне слово "растафарі" походить від "Рас Тафарі" — його титулу та імені до коронації.

Подібну історію виникнення растафаріанства можна прочитати у багатьох джерелах, і я сам донедавна уявляв її саме так. Але такий сюжет викликає одразу кілька запитань. Якщо перші растафарі чекали на коронацію імператора, то чим саме їх не влаштовувала тодішня імператриця Завдіту? Чим не підходили десятки — якщо не сотні — історичних керівників африканських вождівств, королівств та інших політій? І зрештою чим саме Ефіопська Імперія була привабливішою за тодішню Ліберійську республіку, якою також керували чорношкірі еліти, а за конституцією навіть досі білі не можуть отримати громадянства?

По-перше, виявилось, що сам Ґарві, схоже, ніколи — ані письмово, ані усно — не пророкував прихід чорного короля — принаймні, цьому немає жодних підтверджень. Про короля говорили інші чорні християнські проповідники, але це їхнє месіанство було радше загальною метафорою, ніж точним прогнозом приходу до влади чорношкірого правителя.

Якщо подивитись на політичну карту тогочасної Субсахарської Африки, то простір для буквального прочитання "чорного короля" був дуже вузький. Незалежних держав фактично було дві, і лише одна з них була монархією — Абіссинія. І вона, до речі, посідала особливе місце в культурі чорних християн Північної Америки. По-перше, Ефіопію згадують у Біблії. По-друге, ефіопські імператори ведуть свій рід — звісно ж, за ефіопською версією — аж від самих царя Соломона і цариці Савської. Порівняно з цим молода ліберійська майже демократія має куди коротший і менш міфологізований лор.

Ґарві також часто згадував Ефіопію у промовах. І якщо до країни він виявляв пієтет, то імператора гаряче критикував за ставлення до підданих і неналежну підготовку до війни з Італією — не дуже схоже на те, як проповідник говорить про бога чи месію. Власне, уявлення про надприродну сутність Хайле Селассіє формуються вже після його коронації і лунають з вуст інших чорношкірих проповідників — тих, кого згодом вважатимуть першими растафарі. І оскільки таких проповідників було чимало, то в растафаріанстві утворюються різні течії, які відрізняються зокрема правилами поведінки чи поглядами на природу Хайле Селассіє.

Сам Маркус Ґарві був досить яскравою постаттю: чорний націоналіст і сепаратист, він відсидів два з половиною роки за шахрайство, дружив з ККК, зневажав євреїв та називав запроданцями тих чорношкірих активістів, які виступали за расову інтеграцію. Він не був растафарі, але як активіст руху повернення в Африку суттєво вплинув на світогляд растафарі, зокрема на сприйняття Африки як Землі Обітованої. Для багатьох растафарі він досі є авторитетом.

Репатріація нащадків рабів цікавила не лише цих самих нащадків. Цим питанням опікувались і люди зі світлішою шкірою зі США та Британії. Так на карті Африки постали Ліберія та Сьєрра-Леоне — спершу як колонії, а згодом і як незалежні держави. 1919 року Ґарві заснував в Штатах судноплавну компанію з чорним персоналом і чорними акціонерами, яка мала полегшити перевезення людей та вантажів між США, Карибськими островами та Африкою, але та закрилась за кілька років на тлі його арешту і та фінансових скандалів.

Далі буде

📷 Маркус Ґарві (справа) у формі "Тимчасового Президента Африки", яким він сам себе проголосив, під час параду в Гарлемі, Нью-Йорк, 1922 р.