ось хоч маленька подяка за донати❤️
Статистика по візуально підтверджених втратах техніки за 2024 рік.

Вибори в Німеччині (тут все добре)

🇩🇪Блок ХДС/ХСС здобув перемогу на виборах у Німеччині з результатом 28,5% голосів, а Мерц стане новим канцлером Німеччини

▪️Друге місце посіла проросійська крайньоправа партія "Альтернатива для Німеччини" - 20,7%

▪️Соціал-демократична партія Німеччини канцлера Олафа Шольца третя з результатом 16,4%

▪️Партія Зелених - 11,6%

▪️Партія лівих - 8,8%

▪️З приємного Проросійський "Союз Сари Вагенкнехт — За розум і справедливість" не потрапив до парламенту, оскільки не подолав 5% барʼєр.

▪️Завдяки тому, що декілька партій не подолали бар'єр, то при розподілі між іншими партіями їхніх місць створилась можливість створення коаліції проукраїнської коаліції (понад 316 місць) за рахунок об'єднання Мерца (208) та Шольца (121).

▪️Мерц – найкращий для України вибір німців. Він за продовження та збільшення підтримки України, зокрема він за передачу крилатих ракет Taurus. Окрім цього, він наголошував на тому, що Європі треба бути частиною переговорного процесу між Україною та Росією, а також, що Європа мусить нарощувати власну міць з огляду на нову політику США.

@PETRARCHY

📌 Коментар до ситуації з мирним планом Британії, Франції та України:

Найбільша пастка, в яку може потрапити цей план—це стати ще одним «європейським» чи «українським» варіантом, який сприйматиметься Дональдом Трампом як щось нав'язане ззовні. Якщо мета справді полягає у тому, щоб залучити США, особливо президента Трампа, то цей план не може бути ані «планом миру Європи», ані навіть «планом перемоги України». Він має бути представлений так, щоб він міг стати саме великим всеосяжним миром «Great Peace Deal» від Дональда Трампа.

Для Трампа важливо, щоб він мав змогу привласнити собі ідею і подати її як особистий здобуток. Навіть якщо ключові ідеї цього плану будуть запропоновані європейцями чи Україною, їх треба подавати настільки закрито та дипломатично, щоб саме американська сторона (Трамп) відчула, що ця ідея народилася в Білому домі.

Якщо це зробити неможливо—і план одразу викличе відторгнення у Трампа просто тому, що він «не його»,—тоді спочатку провести закриті консультації, подати ідеї США конфіденційно як інструмент, яким Трамп може скористатися для власної дипломатичної перемоги. Зробити акцент на тому, що саме він може «вирішити війну», «врятувати світ» тощо.

Якщо така закрита презентація не спрацює, тоді вже публічно оголосити окремі положення плану—ті, які здатні привернути увагу і стати публічними аргументами, що створять додатковий політичний тиск на адміністрацію Трампа, змусивши її враховувати запропоновані альтернативи.

Інакше є високий ризик того, що ініціатива, яка має всі шанси стати історичною, буде відкинута не через її зміст, а виключно через політичні амбіції та персоналії у Вашингтоні.

@PETRARCHY

Усього за 2 хвилини після відкриття Нью-Йоркська фондова біржа впала на 3,51% (2 трильйони дол. США).


П’ятирічку виконано за 2 хвилини.
Єдина проблема — зростання від’ємне.

"Економічні" рішення США під управлінням Трампа стають причиною глобальної нестабільності.

Це виглядає як серія експериментів, які мають більше спільного з популізмом, невіглаством, дилетантністю, аніж з реальним підходом до розвитку економіки.

Найбільша проблема в тому, що США, будучи глобальним економічним гравцем, не можуть дозволити собі діяти в ізоляції. Всі ринки пов'язані, і ці «експерименти» ведуть до ланцюгових реакцій.

Падіння фондових індексів та стагнація у Штатах = глобальний економічний застій.

Нинішня безкомпромісна та агресивна політика Штатів = глибинні перетворення в економічних моделях в усьому світі, зменшення довіри та коопераційних моделей співіснування.

Найбільша економіка світу більше не пропонує чіткої, передбачуваної стратегії для глобальної економіки.

З початку 2025 року Росія вже вбила понад 500 цивільних в Україні:
— 413 підтверджено ООН до 31 березня 2025
— щонайменше 82 — від початку квітня 2025

Цивільних гине на 30% більше, ніж за аналогічний період 2024 року.

І це під час того, як США "досягли домовленостей" із Росією про часткові припинення вогню на морі й в енергетиці. "Важка праця Трампа для досягнення миру", про яку каже Кіт Келлог та Марко Рубіо обертається наразі тільки тим, що українців стало гинути більше. Статистика красномовніша за слова.

Трамп навіть прокоментував обстріл Сум, сказавши, що “це жахливо”, що “війна — це жахливо”, і що йому сказали: це була помилка. Понад 500 “помилок” лише цього року. І це лише цивільні. Без урахування розстрілів полонених, нелюдського поводження, знищення об’єктів критичної інфраструктури тощо.

В цей час у Віткоффа пришвидшується пульс, коли він бачить Путіна, і він прикладає руку до грудей, щоб стримати серце. А в українців у цей момент серце зупиняється.

Моя думка:

Можливо, вигідне для нас прозріння ще буде. Завжди хочеться вірити в здоровий глузд. Але ми всі бачимо рішення, які ухвалює найсильніша країна світу та центр світової демократії.

Найкращий ймовірний сценарій зараз — той, у якому США визнають: Росія не хоче миру, а попередники будуть звинувачені в тому, що війна продовжується. США практично, а можливо і на словах зупиняються в своїй мирній ініціативі й дозволяють Україні купувати зброю. Своїми діями на міжнародній арені сприяють утриманню низьких цін на енергоносії. Не руйнують санкційний режим, а банально — хоча б зберігають його.

У такому сценарії Росія до кінця 2025 року стикатиметься з великими проблемами фінансового та військового характерів. Ресурси та здатності для здійснення наступальних дій, а також їхня ефективність буде відчутно зменшена.

Якщо у 2025 році Європа+Японія справді підтримають нас — дадуть (необхідне, а не будь-яке вироблене) озброєння, кошти на рекрутинг, фінансово допоможуть покрити дефіцит, вкладуться в українське виробництво (домовленості вже є), а також ми масштабуємо найкращий бойовий досвід бригад до корпусного рівня, наростимо спроможності вітчизняного ОПК, бодай частково реалізуємо ідею "kill zone" уздовж фронту.

Тоді у 2026 році Росія втратить тактичні переваги, які давали змогу формувати нетативну для нас стратегічну тенденцію. Вперше з кінця 2022 року можна буде говорити про перемир’я з позиції (точно не сили), але адекватної рівнозначності.

+ якщо США — свідомо чи ні — зроблять якісь дії, що гратимуть на нашу користь, це буде вже чимось помічним, але якщо просто не діятимуть в інтересах Росії, цього вже буде достатньо, щоб у нас були шанси в 2026 на позитивну тенденцію.

@PETRARCHY

Відповідаю

Чому здається, що ніхто нічого не робить?

Бо більшість нашої міжнародної це кулуарні переговори, особисті контакти, листи, дзвінки. Але реальність така, що у нас немає ресурсу бути всюди, реагувати блискавично і звучати гучно — у нас просто не вистачає людей, грошей і впливу. Навіть якщо така комунікація відбувається, то ми не можемо змусити місцеві медіа ретранслювати наші меседжі, влада може обмежитись публічною короткою заявою, яка потоне протягом кількох годин в інформаційному середовищі місцевому.

Щоб "запакувати" наші меседжі у повідомленнях медіа по всьому світу про трагічні події в Кривому Розі та Сумах, донести до еліт та політиків, культурних середовищ і тримати це в топі порядку денного — це людиногодини,впливи, координація, бюджети, аналітики, медіапланування.

Так, у Кривому Розі вбили дітей, а у Сумах 34 загиблих. Світ за нинішніх обставин по інерції та завдячуючи зусиллям керівництва держави та МЗС повисвітлює цю інформацію пів дня і буде далі жити наступними новинами. І якщо ми не маємо десятків вільних рук у столицях провідних країн, які ведуть медіа, контактують, залучають та пропонують, то цього просто не буде видно.

А Тотті? А Нетребко?

Це гібридна війна. Росія буде фоткатись з усіма, кого світ шанував колись, а ми будемо зціпивши зуби пояснювати союзникам, чому це неправильно. Але ми не можемо заборонити Італії мати дебілів серед зірок, як і не можемо вимагати від світових лідерів забороняти своїм громадянам їздити в Москву. Бо “це цивільна людина, не чиновник”. І це буде останнє, що ти від них почуєш. Хочеш більше? Окей! Але ці вимоги можуть шкодити іншій сфері прямо або опосередковано. Бо в політиці баланс важливіший: іноді жорстка реакція по культурному жесту може знищити підтримку в більш критичних питаннях — зброя, санкції, голосування в Раді Європи. І так, це дипломатія компромісу, яка не завжди "видима". Можливо, що вдасться досягти того, що хтось з офіційних осіб щось скаже неприємне про Тотті, але за цей час не буде опрацьовуватись в повній мірі питання політичні та військова підтримка.

Щодо Нетребко ситуація інша і робота ведеться.

А якщо інша сторона не хоче говорити?

Тоді залишається медіа-простір. Публічні звернення, статті, коментарі. Саме тому багато наших заяв звучать через NYT, The Economist, Le Monde, Zeitung, FT тощо. Якщо в когось немає політичної волі чути — ми транслюємо через ті платформи, які все одно прочитають.

Президент постійно дає інтерв’ю провідним світовим медіа, де прямо згадує обстріли, дітей, мирне населення, позицію України. Але інформаційне поле — це не аркуш з цитатами. Це боротьба за увагу. Навіть найсильніший меседж може бути витіснений інфошумом, новинами про Трампа, TikTok, нові фільми чи скандал у якійсь країні.

Скільки людей в посольстві на країну, які займаються питаннями медіа?

Цифри варіюються від 0 до 1.5 дипломата на країну. А ще кілька десятків людей у Києві. І всі вони мають покривати не лише комунікацію, а ще ведення соцмереж посольства, моніторити медіа, готувати довідки, звіти по своїй тематиці, часто вести ще й культурні питання та ще десятки інших питань, які не дають можливості займатись роботою з місцевими медіа. Є посольства, де працює 1-5 дипломати всього. Це об'єктивно недостатньо, але поки немає ресурсу — працюємо точково, руками тих, хто є.

«Новий світ війни»: як російсько-українська війна вчергове змінила правила гри  

PART 1

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну відбулась не просто війна між двома державами — розпочалося системне переформатування самого підходу до ведення війни. Нові дешеві комплекси (на основі цивільних технологій) почали системно і масово витісняти високотехнологічні та дорожчі зразки.

У традиційній парадигмі ХІХ-ХХ століть війна та підготовка до неї були основним каталізатором технологічного прогресу. Військово-промислові комплекси великих країн функціонували як структури довгого циклу інновацій, де нова технологія розроблялась у відповідь на стратегічний виклик, проходила етап масштабного фінансування та впровадження, а згодом знаходила цивільне застосування (приклади: залізниця та телеграф, стандартизація, барабанні механізми, радіо, авіація, мікрохвильові технології, ракетні/космічні технології, інтернет, GPS.

На відміну від воєн ХІХ-XX століть, ця війна інституціоналізувала зворотний інноваційний потік: цивільний технологічний сектор став джерелом бойових інновацій. Причина цього — характер самої війни. Україна не може дозволити собі класичну, дороговартісну модель стратегічної інновації, де повний цикл — від концепту до озброєння — займає роки та мільярди доларів. Натомість асиметричний підхід змушує інтегрувати існуючі цивільні технології в нові бойові конфігурації, які не мають прямих аналогів у великих арміях. Це відкриває простір для унікального типу інновації, такої, що ґрунтується не на прориві всередині системи, а на імпровізації ззовні — через застосування цивільних технологій у бойовій логіці. У структурному вимірі це означає перехід від моделі «війна як джерело технологій» до моделі «війна як адаптація цивільних технологій до бойового застосування».

До ХХІ століття домінувала модель, в якій воєнна перевага великої держави формувалась через три взаємопов’язані структурні елементи:

▪️Акумуляція критичної маси дороговартісних бойових платформ — артилерії, піхотного озброєння, танків, фрегатів. Виробництво таких систем вимагало складної індустріальної бази, довготривалих інвестицій, спеціалізованої логістики й високого технологічного бар’єру.

▪️Виключення слабших держав зі стратегічного змагання — через нездатність підтримувати еквівалентну структуру витрат. Малі гравці не можуть створити аналогів — через ціну, логістику, навчання, індустріальні бар'єри;

▪️Перевага через витрати — війна концептуалізувалась як форма змагання: той, хто може дозволити собі більше витрат, швидше відновлення та краще використання наявних ресурсів, перемагає.

На цю модель накладається принципово новий чинник — ядерна зброя, яка виникла як кульмінація накопичення військової міці, але не зламала саму логіку переваги великої держави, адже ядерна зброя зберігає високу вартість розробки, обслуговування та доставки (ракети, підводні човни, літаки-носії). Доступ до ядерного арсеналу залишається привілеєм великих держав, які володіють відповідною науковою, інженерною і політичною спроможністю.

Успіх у війні як і раніше залежить від ресурсів та військової міці, але кількість нестандартних методів зростає, а традиційна перевага блокується не «відзеркаленням», а обходом.

Ціна рішень у десятки або й сотні разів менша, ніж ціль
Платформи, які створюються в Україні, мають критично низьку собівартість:
– FPV-дрон ($800–3000) проти танка, БМП,БТР ($3–15 млн);
– Ударний БПЛА ($10-100 тис) проти артилерії, ЗРК, радарів ($2–25 млн).
– Морський дрон ($250–500 тис.) проти фрегата ($50–80 млн) чи винищувача за ($20-30 млн);
– Ударні БПЛА великої дальності ($100-300 тис) паралізують оборонно-помисловий комплекс противника, гальмують економіку, задаючи збитків на мільярди дол США.  

Наявність цих засобів та набутий досвід використання в подальшому дозволяють проводити все складніші операції в плануванні, але не в ціновому виражені. Складна операція з ураження стратегічної авіації на аеродромах РФ вартістю понад $7 млрд була здійснена за допомогою кількох десятків FPV.

⬇️⬇️⬇️

PART 2

Таким чином відбувається звуження технологічного й операційного розриву між малими та великими державами. Якщо країна має доступ до комерційних технологій, навчальну базу та виробничу імпровізацію — вона здатна створити силу, яка несе стратегічну загрозу державам, які мають більшу військову міць.  

Україна створила модель воєнної "франшизи", яку можуть копіювати різні типи акторів. Через необхідність протистояти технологічно переважаючій армії Росії, Україна вимушено винайшла архітектуру нової війни: гнучку, модульну, дешеву і масштабовану. Ця модель — не просто набір технічних рішень, а функціональна бойова система, яку можна тиражувати без складної інфраструктури. В цьому полягає і небезпека – відтворюваний шаблон ведення війни, що не потребує великого військово-промислового комплексу.

Потенційно її можуть впровадити різні актори:
▪️демократичні держави, які шукають ефективні способи оборони без мілітарного перенапруження;

▪️авторитарні режими, яким потрібен важіль для дешевого шантажу інших держав та перетворення міжнародної системи у щось більш сприятливе для них;

▪️терористичні угруповання, що зможуть через ринок, open-source-інструменти і реплікацію створити ударні структури без географічної прив’язки чи контролю;

▪️приватні військові компанії нового типу з мінімальним порогом входу в збройне протистояння.

Очевидно, що найбажанішим сценарієм є перенесення цієї нової моделі ведення війни до арсеналу демократичних держав — за участі самої України як технологічного та операційного партнера. Але поточна динаміка цього не гарантує. Частина партнерів продовжує інвестувати в застарілі концепти: мільярдні
контракти на бронетехніку без ефективного активного захисту в сучасних умовах, мінімальні видатки на системи БПЛА або РЕБ. І якщо цей досвід буде знехтуваний або запізніло інтегрований, то перші, хто використає його в повному обсязі, можуть виявитись зовсім не союзниками. І тоді вже не тільки вартість війни, а і сама модель безпеки виявиться незахищеною.

@PETRARCHY

ЧАСТИНА ІІ

▪️протидія та мета ЗС України

Щоб зламати здатність Росії підтримувати темп просувань, необхідно діяти одночасно у кількох взаємопов’язаних напрямках:

ОПК – це масштабне нарощування безпілотних і роботизованих систем, які одночасно виконують розвідку, коригування та ураження.

Фортифікації – розгортання багаторівневих протипіхотних і протитанкових загороджень (від єгози й ровів до щільних мінних полів), інтегрованих у мережу сенсорів руху, звуку та тепла.

Військовослужбовець – усе це повинно поєднуватися з підвищенням живучості нашого особового складу через кращий зв’язок, захист, інженерне облаштування позицій та швидку евакуацію поранених.

У результаті формується цілісна оборонна екосистема, у якій будь-яка спроба просування противника перетворюється на гарантовано збиткову операцію. Нашою метою є досягти рівня, коли втрати ворога перевищують його здатність до мобілізації, унеможливити просування аж до повної його зупинки та звести власні втрати до мінімально можливих меж.

▪️економічна складова

Але військовий тиск треба підкріплювати економічним. Сьогодні підписання контракту з одним російським військовим коштує еквівалент 390 барелів нафти Urals. Для набору 30 тисяч осіб щомісяця потрібні близько 12 млн барелів, або приблизно 702 млн доларів США (за ціною $60 за барель).

(Це звісно спрощена теоретизація. Росія може «заробити» цю суму за три дні продажів нафти, адже експортує близько 3,1 млн барелів на добу але це дуже спрощена арифметика, бо існує собівартість видобутку, маржа та цілий набір інших статей витрат та дірок в бюджеті, які латає нафта та інший експорт, включно з величезними військовими програмами).

Тут ключовий момент у тому, що кожен барель, не проданий або проданий дешевше, втрачений долар на експорті – це не лише втрата прибутку, а й чийсь непідписаний контракт, незакуплене спорядження чи неотримана військова техніка.

▪️резерви ФНБ до кінця 2025

Санкції потроху працюють: у 2025 році дефіцит бюджету РФ за перші 7 місяців склав 4,9 трлн рублів, перевищивши плановий річний показник у 3,7 трлн. Доходи зросли лише на 3%, тоді як витрати підскочили на 21%, а нафтово-газові доходи впали на 18,5%.

За прогнозами, до кінця року дефіцит сягне 7–8 трлн рублів. Ліквідна частина Фонду національного добробуту — близько 4 трлн рублів, тобто навіть якщо витратити її повністю, діру доведеться закривати масовим продажем облігацій самим собі, що лише розганятиме боргове навантаження та інфляцію.

Для росії виплати контрактникам є способом купувати лояльність і приховувати примусовість мобілізації. Без грошей цей інструмент працює набагато гірше, що показала осінь 2022 року. Тому удари по доходах від експорту, обмеження цін на нафту, створення додаткових витрат і провокування бюджетних «дір» безпосередньо б’ють по здатності росії утримувати темп у 30 тис. новобранців на місяць і фінансувати війну в цілому.

Вирішальним моментом у цій війні стане не кількість відео з ураженнями ворожої техніки чи ліквідованих підрозділів, а той день, коли російська армія реально втратить можливість підтримувати нинішній темп операцій через дефіцит живої сили та ресурсів. Лише тоді просування буде зупинене, а Україна отримає позицію для переговорів, у якій зможе відстоювати гарантії безпеки, право на власні Збройні сили та інтеграцію у західні безпекові й економічні структури без будь-яких компромісів, що підривають суверенітет (це той необхідний мінімум).

@PETRARCHY

Еволюція російської «адаптації» до війни 2022-2026

пояснення ідеї посту: Росія вчиться, але робить це не так, як ми інтуїтивно уявляємо собі «навчання». Часто це означає спрощення завдань, заміну якості кількістю і трансформацію війни у виробничий процес, де головною змінною є не майстерність, а витривалість та толерантність системи до втрат. Насправді більшість того, що відбулося є еволюцією форми виживання неефективної системи, але ніяк не еволюція військового мистецтва.

Початковий план 2022 року базувався на модернізованій логіці Бліцкрігу. Ставка на параліч системи управління, розкол політичного центру, деморалізацію війська та пасивність населення. Передбачалося, що початковий удар створить каскадний обвал оборони до переходу України у повномасштабний мобілізаційний режим. Ця логіка спиралася на досвід швидких воєн кінця ХХ та початку ХХІ століття на кшталт «Буря в пустелі»-1991 (тривала 43 дні, з яких саме наземна наступальна операція тривала 4 доби), Ірак-2003 як символ «швидкої зміни режиму» (3 пішло на зміну режиму), плюс радянська традиція силового придушення державної волі (Чехословаччини-1968), а також на російські приклади примусу у Грузії-2008 року та анексія Криму-2014. Проте планування виходило з хибних уявлень та оцінок здатностей України, а система командування ЗСРФ була неспроможна нівелювати ці прорахунки.

Наступним етапом став перехід до моделі масованого артилерійського виснаження, яку можна позначити як «Wall of Fire». Ставка тепер на перевагу у боєкомплекті та здатність руйнувати оборону до рівня, що дозволяє поступове просування. Відсутність домінування в повітрі та проблеми з придушенням української ППО позбавили РФ класичного інструменту оперативної переваги сучасних військових операцій – авіації. Артилерія стала основним засобом створення локального тиску. Посилення сил оборони, зокрема системами HIMARS, змінило ситуацію, зробивши логістику РФ вразливим елементом, зменшивши ефективність безперервного вогню. Це знову змусило РФ шукати інші способи просування.

У 2022–2023 роки механізовані маневри стали занадто витратними, а результати все більш обмеженими. В результаті все почало зводитись до піхотних штурмів Вагнера за підтримки техніки: «група йде» - «групу знищено» - «оборона відкрила свої позиції» - «група корегована І +техніка +артпідтримка» - «групу знищено» - «група корегована ІІ +техніка +артпідтримка»… і так знов і знов до взяття позицій оборони. Бахмут став показовим прикладом цієї логіки: низький темп просування, значні втрати ос, але поступове захоплення території. ПВК Вагнер у цій війні став тестовим механізмом обходу обмежень державної армії, після ліквідації якої, РФ інституціоналізувала найбільш успішну з точки зору результату частину з використання малих піхотних груп.

У 2023–2024 роках стабілізувалось використання малих груп, а механізований компонент застосовувався ще більш обережно, артилерія зберігала значення, проте її вплив зменшився через втрати та зношення ресурсів. Просування відбувалося повільно. Технологічні рішення, такі як використання КАБів, йшли від логіки повільного продавлювання.

У 2024–2025 роках дрони суттєво змінили характер поля бою. Лінія фронту стала майже прозорою, де неможлива концентрація сил і навіть малі штурмові групи стали вразливими. Відповідь – подальше зменшення розміру підрозділів і ставка на мікроінфільтрацію. Така модель ефективна у війні на виснаження, особливо за умови дефіциту особового складу з боку оборони.

Траєкторія змін за 4 роки війни показує послідовне спрощення інструментів РФ в досягненні результату. Спочатку ставка робилася на авіацію як ключовий елемент сучасної війни: руйнування логістики, придушення ППО, швидкий оперативний ефект. Після втрати можливості домінувати в повітрі центр ваги змістився до артилерії за логікою війни виснаження початку ХХ століття. Далі наступ спирався вже на постійний тиск живою силою і повторювані малі штурмові групи. У цій моделі результат визначається здатністю довше витримувати високі людські втрати та робити ставку на власну толерантність до них порівняно з противником.

@PETRARCHY