Страдецький печерний монастир

За 20 кілометрів від Львова, у селі Страдч, на вершечку лісового пагорба стоїть Успенська церква. А під самою горою — старовинний крихітний Печерний монастир.

Страдецька печера — одна з найдавніших на заході України. Її рукотворні галереї, що прорізають товщу пісковику, сягають понад 270 метрів у довжину. Колись тут був монастир, який діяв ще у XI–XIII століттях, поки в 1243 році його не зруйнували татари з орди Батия. Але печера пережила усе — і дожила до наших днів.

Сьогодні її вхід — при самій церкві. Частину галерей відкрито для відвідування та молитв, інша — закрита, але доступна для нахабних дослідників. Проте мені не вдалося зайти вглиб — саме в ту мить група прихожан молилась у тиші печерної церкви. Я не захотів порушувати цю мовчазну присутність.

Страдецька гора — гарне місце для прогулянок, усамітнення, або медитації. Тиша лісу, галереї печери, шурхіт листя й шепіт каменю — тут легко зупинити час, відключити мозок. До церкви та печери веде Хресна дорога — з десятками скульптур, вирізьблених у камені. Вони розповідають шлях Христа на Голгофу — через біль, зраду, тягар, милосердя.

Я далекий від бога та молитви, але це місце вчить не лише молитві, а й тиші. Саме за тишею тягнеться втомлене війною тіло та душа.

#львівська #підземне

Скелі біля Південноукраїнська

На вихідних вдалося повернутись у місце, з якого починалась моя скелелазна юність — до скель біля Південноукраїнська. З початком війни тут стало на диво тихо (або мені просто пощастило?), і це тільки додало цьому місцю магії. Тут можна сховатися від міської метушні й дати собі час на перезавантаження.

Це один із найвідоміших районів для скелелазіння в Україні: міцна порода, десятки маршрутів різної складності, перевірені станції. Колись тут проходили різні змагання, тренування дітей та дорослих спортсменів. Але навіть якщо ти не скелелаз, або не маєш байдарки — сюди все одно варто приїхати. Просто прогулятися, поставити намет на березі, скинути темп і видихнути.

Якщо ти на власному авто — залиш машину на верхній парковці біля ОРК "Іскра". Далі пройди через територію готелю і спускайся стежкою до води — вона добре протоптана, маршрут простий.

⚠️ Врахуй, друже, що магазинів поблизу немає, тож про воду та їжу для кемпінгу подбай заздалегідь.

Обіймаю, бережи себе.

#миколаївська #природа

З розкішних закордонних готелів — у смердючі холодні підвали.

Ця відпустка сталася зі мною в січні. Ми зустрічали світанки в засніжених Альпах. Підіймалися по крижаних водоспадах Австрії. Ловили солоні хвилі Атлантики. Мокли під важкими дощами Мадейри й сміялися, ніби світ простий і безпечний.

Там повітря було прозоре.
Там небезпека вимірювалась льодорубом, мотузкою й власною витривалістю.
Там усе залежало від тебе.

А потім дорога додому.
І знову підвали.
Запах сирості.
Шахеди в нічному небі.
Новини про смерті.
Постійне відчуття, що щось може статися просто зараз.
У кожному куточку країни.
Небезпека, до якої ми звикли.
Яку навчилися не помічати.
Яку назвали «нормою», щоб не зійти з розуму.

Кожне повернення — це внутрішній допит.
«Чому?»
«Заради чого?»
«Може варто пожити для себе?»

І щоразу ці питання звучать гучніше.
Але відповідь усе ще сильніша.
Сильніша за втому.
Сильніша за страх.
Сильніша за бажання втекти в просте життя без сирен.

Отаке контрастне життя.
Спочатку ти стоїш на гребені гори й дивишся на безмежний горизонт. А потім сидиш у темному підвалі прифронтового міста.

І дивним чином це одна й та сама реальність...

Австрійські Альпи та Мадейра, січень 2026