ДжанлукаЛападула

З книги Антоніо Конте:

«Середа, друге травня 2012 року. Ювентус Стедіум. 85 хвилина матчу Ювентус - Лечче. Бардзальї віддає пас назад Буффону, той помиляється і робить подарунок півзахиснику Бертолаччі – гол. 1:1 за п'ять хвилин до кінця. Я хапаюся руками за голову – не стільки через те, що ми пропустили, скільки через Джіджі. Бачу, що він у шоці. Цей матч був у нас у руках, але за мить перетворився на напружену драму. Тепер маємо лише одне очко переваги над Міланом.

Посеред ночі чую, що прийшло повідомлення. Відкриваю його, читаю. Це Джіджі.

«Вибач, Антоніо, я помилився. Краще було б порвати хрести, ніж припуститися такої серйозної помилки».

Я одразу йому відповідаю: «Ти не повинен ні за що й ні перед ким вибачатися. Всі знають твій шлях, твою історію. Ти дуже багато зробив для Ювентуса і збірної. Ти не повинен вибачатися ні переді мною, ні перед одноклубниками, ні перед керівництвом, ні перед уболівальниками. Ти докладаєш максимум зусиль і принесеш ще багато користі».

Мені подобається починати розповідь про чарівний сезон Юве з кінця, тому що це епізод, у якому є все: мої стосунки з командою, взаємоповага з її лідерами, атмосфера, що склалася в роздягальні. Такі речі, такі фрагменти історії – основа скудетто, перемоги, яка будується день за днем.

Початок сезону – ключовий момент. Я знаю, що у мене попереду так званий «бонус-період», під час якого футболісти оцінюють харизму, ідеї та особистість тренера, намагаються зрозуміти, чи можна на нього покластися, довіритися йому.

Мені пощастило – у Ювентуса чудовий колектив. Стара гвардія дуже хоче, щоб хтось повернув команді колишню славу.

«Хлопці, я насамперед звертаюся до вас. Тих, хто в Юве вже багато років. Я не хочу більше бачити команду, що грає «від суперника». Не хочу бачити команду, що відмовляється від власних ідей і чекає на своїй половині поля. Я хочу бачити команду, що незалежно від результату показує гру – з першої до останньої хвилини. Високо пресингує, вмикає швидкості, діє інтенсивно. Команду, що мислить, як гранд, хоча поки що ним не є».

Я дивлюся на Буффона, Дель П'єро, Пірло та інших хлопців, яких тепер веду за собою, – вони згодні, вони схвалюють мої слова. «Я хочу» перетворюється на «ми хочемо». Ми всі головні герої в грі однієї команди.

Я багато разів повторюю словосполучення, що вони мають запам'ятати, – переможний менталітет. Нам потрібно зрозуміти, що це таке, прагнути до нього, виробити його.

На зборах в Італії я багато працюю над психологічними моментами, хочу підготувати команду до туру Америкою. Фізичні навантаження помірні, ми в гірській місцевості, на висоті 1300 метрів. Найгірше попереду. «Хлопці, я відразу вас попереджаю. Не чекайте від поїздки в Америку приємної прогулянки. Ми будемо дуже важко працювати«» Всі посміхаються, думаю, що я жартую.

І ось ми посеред жахливого липня Філадельфії. 38 градусів, вологість 70-75%. Коли ми приїжджаємо, то навіть не заходимо в готель – я відразу відправляю всіх на тренувальне поле. Потрібно прийти до тями після поїздки.

Наступного дня я прокидаюся о дев'ятій ранку, а о десятій усі вже на полі – починаємо пробіжку. Сонце в зеніті, страшенно спекотно. Я збираю своїх помічників: «Починаємо давати навантаження. Неважливо – спека чи ні». Ми проводимо змішане тренування: заняття з м'ячем і без нього. Деякі гравці дуже втомлюються. Я трохи злий, бо хочу побачити, що всі мотивовані. Але в мене виникають сумніви, і я кажу: «Усі скаржаться на погоду, спробую і я потренуватися». Я починаю пробіжку – звичайну, на сорок хвилин – і за десять відчуваю, що ледве стою на ногах. Про себе думаю: «Ці хлопці - справжні роботяги, серйозні, вони не халтурять». Я розумію, що мої футболісти готові робити те, що я кажу, готові йти за мною. Після тренування я заходжу в роздягальню і кажу всім те, що раніше вирішив для себе: «Ви дивовижні! Я спробував побігати десять хвилин і ледь не помер».

У ті дні в США ми починаємо розуміти, що таке самопожертва, що необхідно, щоб подолати всі перешкоди. Починається наш шлях на вершину».

🌐