Почнімо з речі, яку чомусь постійно забувають у світовій історії: не існує жодної гарантії безпеки, кращої, ніж власна сильна армія.
Усі «папірці», дипломатичні формули, «довгострокові зобов’язання» — це добре лише доти, доки вони збігаються з інтересами великих гравців. Коли інтереси змінюються — зникають і гарантії.

Ми це проходили.
Будапештський меморандум — яскравий тому доказ. Підписаний, гарантований, урочисто проголошений. І що?
Коли Росія напала у 2014, а потім розпочала повномасштабне вторгнення у 2022 — єдиним, хто рятував Україну, була українська армія.

Тому будь-яка пропозиція, яка передбачає скорочення армії, — це не про мир. Це про капітуляцію.
Це про те, щоб залишити країну беззахисною перед реваншистською державою, яка вже неодноразово довела що її не стримують жодні домовленості.

Тут також абсолютно доречно звучать слова президента Азербайджану Ільґама Алієва, який прямо заявив:
жодна країна не повинна поступатися територіями, бо такі поступки не приносять миру — вони лише провокують нову агресію.
Нападник розуміє лише силу.
Коли ти віддаєш частину території — ти не зберігаєш мир, ти відкриваєш двері до наступної війни.

На цьому тлі всі ці «плани», де нам пропонують скоротити армію, обмежити союзницькі зв’язки, відмовитися від зброї чи територій, виглядають не як дипломатія, а як спроба красиво оформити чужі інтереси за наш рахунок.
І тут варто сказати окремо: жоден план, жодна «ініціатива», жодна дорожня карта миру не можуть розроблятися без офіційних представників України.
Мир не буває «для нас» без нас. Коли за стіл саджають усіх, окрім країни, яка веде війну за власне виживання — це не переговори, це спроба вирішити її долю за закритими дверима.

Назвати це «компромісом» може тільки той, хто або нічого не розуміє в природі російської агресії, або свідомо ігнорує реальність.

І тепер про головне- про армію. Проблема в тому, що одна людина, поставлена на чолі армії, може паралізувати її ефективність, якщо збирає навколо себе не професіоналів, а лояльних виконавців.

Україні потрібне повне оновлення командування, де рішення ухвалюють не за принципом «зручності», а за принципом результату.
І це означає повернення в ГШ тих командирів, які довели свою ефективність на фронті — навіть якщо вони комусь політично, медійно чи особисто незручні.

І саме над цим треба працювати найбільше:
оновлення командування, побудова сильної команди, призначення реальних професіоналів — навіть якщо вони не подобаються, навіть якщо ставлять «незручні» питання.

Бо врешті-решт:
— армія дає гарантії,
— території не продаються,
— а перемогу забезпечує не один лідер, а команда, здатна працювати разом заради спільної мети.

За моєю інформацією як мінімум дві пари подружжя подали себе та свою дитину на громадянство України саме в консульстві України в Вірменії. Тобто це молоді хлопець і дівчина які так само як і Дмитро отримали паспорта в окупації і мають тільки свідоцтва про народження, але їх дитина вже має російське окупаційне свідоцтво про народження. Після довгих очікувань і відсутності відповідей, вони подались на вірменське громадянство. Відповідь на питання « Чому так?» - процитує Дмитро, якому в консульстві України в Вірменії чітко сказали : « Ти до нас звернувся як росіянин. І те що ти народився в українському Криму, а твої батьки українці це нічого не дає».

Раджу трохи видихнути.
Зараз у медіапросторі багато шуму, припущень і прізвищ. Втім, для мене — і, сподіваюся, для більшості моїх читачів — головний фокус лишається незмінним: сили оборони України та ситуація на фронті.

Саме там мають відбуватися ключові зміни. Поки що позитивної динаміки я, на жаль, не бачу, хоч дуже хотів би. Але є надія, що зараз настав момент неприємних, але необхідних рішень, без яких країна не зможе рухатися вперед.

Тому моє переконання таке: доки не оновиться система управління та підходи в ЗСУ, важко очікувати суттєвих зрушень, незалежно від того, які прізвища обговорюють у політичних новинах і хто обійме ту чи іншу посаду.

Загалом, важливо пам’ятати: нам потрібні чесні й самостійні посадовці, які мають власну думку і здатні не лише виконувати накази, а й відкрито висловити обґрунтовану незгоду, коли це необхідно для результату. Інакше ми знову будемо наступати на ті самі граблі.

Памʼятаєте цей збір на загін розвідки 12 бригади «Азов»?

Результат

Памʼятаєте цю дівчину?

Так от )

Це могло б бути анекдотом про те, скільки потрібно працівників МЗС, щоб створити процедуру ідентифікації українських громадян за кордоном, які вирвалися з тимчасово окупованих територій і хочуть повернутися на Батьківщину.
Але, на жаль, це не анекдот.

І, звісно, ця історія затягується вже до неможливості.
Ніхто нічого не робить, усі чогось чекають.

Це, м’яко кажучи, дратує. Бо такої інфантильності від міністра закордонних справ хочеться сказати, що давно не бачили — але ні, це цілком у стилі його попередників. Імовірно, це видно й президентові, адже лише дурний не поставив собі питання: навіщо нам цілий міністр МЗС Сибіга, якщо президента на перемовинах фактично заступає Кислиця? Очевидно, що Кислиця працює ефективніше.

Але ж вирішення нагальних проблем могло б, навпаки, показати бодай якусь ефективність роботи міністерства.
Та ні — так це не працює. Особливо з людьми, яких призначили на посади не для ініціативи, а для виконання вказівок. Те, що сказали — виконують. Те, що не сказали — не виконують.

Тому я щиро сподіваюся, що коли Сибігу нарешті звільнять, новий міністр закордонних справ зверне увагу на те, що на 2025 рік цю довбану процедуру вже давно потрібно було зробити.

Бо ціле міністерство сидить на зарплатах. Представництво президента в АР Крим — також на зарплатах. У підсумку вони лише «приймають і передають». Я впевнений, що звичайний чат-бот упорався б із цією роботою краще: відповідав би швидше й нікого б не забував.

І якщо вже говорити про ефективність і відповідальність, то, можливо, варто відправляти цих людей не на теплі місця в посольствах, а — згідно з чинним законодавством — призивати на військову службу.
Бо чомусь саме вони потім масово «чекають повістки», яка до них ніколи не доходить.

А поки що — чекаємо. Бо за попереднього керівництва ОП, на жаль, ніхто не рухався без прямої вказівки. І зараз, повторюся, усі просто чекають.

Можливо, звільнення щонайменше половини неефективних міністрів було б необхідним і доцільним кроком.

До теми знищення майна та документації на командних пунктах.

Пам’ятаю, як на «Азовсталі» після прильоту по КП я ходив шукати нове місце. Під час переїзду було визначено: начальник оперативного відділу розгортає зв’язок на новому КП, і лише після повного переміщення всього особового складу ми згортаємо попередній .

Після згортання зв’язку я поставив завдання зв’язківцям знищити всю документацію й вирушив на новий КП. Повернувшись після їхнього докладу, що «все знищено», вирішив особисто перевірити — заодно був привід зайвий раз вилізти з КП.

Результат: уся документація ціла. Окремі «генії» підпалили пару столів і пішли собі, після чого ті, звісно, потухли.

На відео — я зі своїм водієм спалюємо всю документацію та майно, включно з генераторами, бензопилами тощо.

На жаль елементарні речі не всім зрозумілі, втім сподіваюсь інші бригади зроблять висновки і пропишуть стандартну оперативну процедуру для всіх своїх штабів. Для цього не треба чекати вказівки з ГШ. Відповідальність саме за цей випадок звичайно повинен нести начальник штабу підрозділу. Але придумають щось накшталт, був призначений відповідальний офіцер, який провтикав, і от йому догана.

В системі де головнокомандувач не бере на себе жодної відповідальності за провали, завжди будуть винні не ті хто насправді повинен нести цю відповідальність. Це як з брехнею: ти не можеш вимагати від командирів казати правду, якщо сам постійно брешеш.

Чи можна бути оптимістичним реалістом?
Сподіваюсь, так. Хоч універсальної формули не існує. Кожен із нас змушений шукати баланс — між надією і тверезою оцінкою реальності, між особистим щастям і принципами.

Для мене Новий рік — це не диво.
Це дата, цифра, умовні 00:00. Але така дата потрібна. Точка відліку. Як можливість зупинитися, перезавантажитись. Моральний стан має значення, і ігнорувати його — помилка.

Психологічний і моральний стан безпосередньо впливає на результат будь-якої діяльності. У бізнесі, у державному управлінні. Але найважливіше — на війні.
Бо війна — це не тільки техніка і ресурси. Це в першу чергу люди.

Саме тому будь-які корупційні скандали, егоїстичні рішення та управлінські помилки, особливо ті, що стосуються фронту, мають прямий наслідок. Вони демотивують військових, суспільство і їхні сімʼї. А це і є основа української нації.
Такі речі б’ють не по рейтингах — вони б’ють по боєздатності держави. І це ті помилки, які не мають права повторюватися.

Я б дуже хотів, щоб у новому році центри прийняття рішень усвідомили просту, але критично важливу річ:
будь-яка особиста вигода можлива лише за умови існування держави.Політичні партії, популярність, карʼєри, статки, сімʼї — усе це має сенс лише тоді, коли держава існує і здатна себе захистити. Егоїстичні примхи та спроби особистої вигоди завжди можуть з’являтися, але жодна особиста вигода не виправдовує корупцію чи шкоду державі. Є межі, які не можна переступати. Зараз у країні йде війна, і все, що шкодить державі, — це межа, яку порушувати категорично заборонено.

Важливі напрямки уваги які я для себе відмітив.

Міністерство закордонних справ у нинішньому вигляді та з нинішнім керівництвом є неефективним. Це видно по ігноруванню проблем десятирічної давнини.
Дипломатія має працювати на повернення українців з окупованих територій і на захист інтересів держави, а не існувати формально. Керівництво, яке не дає результату в умовах війни, має бути змінене.

Держава зобовʼязана дати громадянам законне право на володіння короткоствольною зброєю для особистого захисту. У країні, що межує з державою-терористом, озброєне суспільство — це елемент національної безпеки.

Найважливіше — Збройні Сили України.
Потрібна не імітація реформ, а повна зміна підходів до управління. Побудова системи, а не хаотичної, кумівської, реакційної антисистеми.
Системи, в якій ідіоти не стають полковниками та генералами.
Системи, в якій відповідальні солдати з бойовим досвідом виростають до офіцерів, розуміючи, що означає бути виконавцем наказу — і саме це змінює підхід до формування самих наказів.

Не можна забувати про тих, хто зараз у полоні. Держава і суспільство мають робити все можливе, щоб повернути їх додому.

Це мінімальні умови виживання держави у війні.

Тому головна мета для всіх нас сьогодні — перемога України у війні.
Уся діяльність держави і управлінських структур має оцінюватися виключно через цю призму. Альтернативи немає.

Подякуйте сьогодні військовим за можливість жити. Підбийте підсумки власних помилок і зробіть висновки.

Мудрість — це не відсутність помилок. Мудрість — це здатність їх визнавати і не повторювати.

Тож бажаю нам усім у новому році стати мудрішими.