Обожнюю книги, в яких антагоністкою зрештою виявляєшся ти сама. Які змушують ставити самій собі незручні, неприємні питання.

Книга «Боги мого краю дуже люблять кров» Євгенії Кужавської якраз така. Ця історія почергово знімає з себе сім серпанків, демонструючи такі різні свої принади.

«Богів» можна читати як декадентську дарк академію неспішно, з насолодою, маленькими ковточками, наче засолодке пряне какао листопадовим вечором. Можна й як історичний детектив в київських декораціях 1917-го, радіючи камео хмарочоса Гінзбурга чи прекрасної Олександри Екстер. За бажанням можна навіть шукати стовідсоткової історичної достовірності, часом знаходити й радіти, часом прискіпуватись до гімназистів, що не знають біблійних канонів, і до викладачів із поглядами, ближчими до вікканських: сама так починала, та згодом зрозуміла, що так можу впустити важливіше.

Свідомо не шукала інтерв’ю з авторкою, де вона могла б розповідати про закладені сенси, адже особисто для мене «Боги» стали по-вайлдівському зухвалим, нахабним, на межі пристойного й допустимого, романом про необхідність рефлексування й деміфологізації історії. Закінчивши книгу, я ще кілька днів читала й слухала всі доступні матеріали про Рону Черняхівську, Ігоря Лоського, битву під Крутами, наче детективка, що йде по слідах подій роману, раз-у-раз наштовхуючись на прямі й непрямі цитати з книги.

«Боги мого краю» роблять те, що комусь із читачів точно здасться блюзнірським — олюднюють історичних, майже міфологічних персонажів. Історія теж дуже любить кров: слово «Крути» ми всі знаємо зі школи. Але які рішення керівництва, які обставини стояли за цим епізодом — донедавна не могла б докладно описати навіть я сама, яка завжди вважала, що відносно непогано знає історію України, бо складала випускні й вступні, а потім й університетські іспити саме з цього предмета. За однокласників чи однокурсників казати не можу, але особисто для мене в роки навчання Крути завжди відчувалися чимось міфологічним — трагічним, але нескінченно далеким, бо зараз ж усе по-іншому, зараз молодим людям більше не треба відстоювати незалежність ціною власного життя!

І от книга Євгенії Кужавської цю дистанцію стирає. Рона Черняхівська вже не сторінка Вікіпедії в категорії «Розстріляне відродження», а підлітка, якій цікаві сукні, десерти, хлопці й загадково-розпусні книжки, от тільки замість «Мам, думаєш, ту мач? Крінжово?» вона питає «est-ce vulgaire et obscène?» (і тут я підтримую ризиковане редакторське рішення лишити французьку без перекладу). І одноклясники Рони, майбутні герої, — звичайні хлопці, романтичні й пасіонарні ідеалісти, які навіть не встигли усвідомити, що стають сторінкою підручника історії. Бачити їх так близько — неприємно й незручно: перша реакція — обурюватися, що як так, чи не соромно експлуатувати таку тему? Коли першу реакцію прогнати, допитуватись починаєш уже в себе: чому ти сама думала, що це все не про нас, що це все було вічність тому, наче в часи богів та героїв, що ніколи не силуватимешся пізнати знайомі обличчя в однострої. Відповісти ой як складно.

Простіше навіть сформулювати план дій. Принаймні всередині себе: не давати живому перетворюватися на пам’ятник, що зливається з ландшафтом. Говорити, читати, писати, дискутувати — тільки щоб бронзові фігури не покривались пилом.

Вчора біля книжкового будиночка (місце для буккросінгу, таких чимало по всій Литві, здебільшого там радянські видання, але іноді можна вхопити навіть умовний ташен) бачила двох маргінального вигляду молодиків. Перемовляючись між собою російською, вони обирали книги — краєм ока побачила, що в руках у них литовськомовні детективи й трохи класики. Ого, подумала я, ніколи не треба судити про людей за зовнішністю!

Повертаючись із магазину, знову побачила тих самих хлопців: вони курили біля гаражу, сидячи на стосиках обраних книжок.

🎧 Сьогодні хочу попросити у вас рекомендації: якщо ви теж слухаєте аудіокнижки, порадьте, які вам сподобалися саме в цьому форматі ☺️ Перевага творам українських авторів і авторок, але відкрита до всіх цікавих знахідок, зокрема й нонфік.

Під час виконання бойового завдання загинув Ігор Ходжаніязов, @anonimny_avtor. Дослідник кримськотатарської музики, надзвичайно ерудована і добра людина. Ось допис дружини з реквізитами для допомоги їй і їхнім трьом маленьким дітям.

Знала Ігоря ще з часів неформату, він неймовірно світла, добра й освічена людина. Це величезна втрата для нас усіх.

Ігор один із небагатьох досліджував традиційну музику й музичні інструменти й неймовірно цікаво про це розповідав. Послухайте.

https://youtu.be/hDE9VIJAbj8?is=oWjEyJznO8lB3oEC

Для розуміння тим чим займався Ігор можна прочитати його статтю "Народно-інструментальна програмнамузика:твори на сюжет «чабан загубиввівці»у Причорномор’ї та Карпатському регіоні".
У статті розглянуто твори народної інструментальної програмної музики на сюжет «чабан загубив вівці», поширені серед пастуших спільнот Причорномор’я та Карпат, а також їхні паралелі в інших євразійських музичних традиціях. Проаналізовано структурні й стильові особливості жанру, зокрема поєднання повільної вільноритмічної імпровізації зі швидкою танцювальною частиною, використання характерних ладів і регіональних модусів, звуконаслідування та сигнальних прийомів. Сукупність цих рис формує інструментальний наратив — різновид оповіді без слів.
Порівняльний аналіз засвідчує існування споріднених традицій в етнічній музиці кримських татар, румунів, українців Карпат, угорців, у клезмерському єврейському репертуарі, а також у кочових скотарських культурах Євразійського степу — від Казахстану й Киргизстану до Алтаю та Сибіру. У цих традиціях програмна музика набула значно ширшого розвитку, охоплюючи тематику від звуків природи до епічних і героїчних наративів.
Окрему увагу приділено історичній глибині жанру: його витоки простежено щонайменше до XVII століття. Розглянуто можливі перські впливи, риси, засвоєні з ісламської цивілізації, а також відлуння степових культур Сходу, що відображають тривалі процеси міграцій і міжкультурного обміну.
https://ethnomusicology.com.ua/article/view/349737/339597

Це лише один з фрагментів його напрацювань і пошуків. Справді дуже важка втрата для наукової спільноти. У цій статті він також посилаєтсья на нашу хрестоматію, яку ми дуже багато обговорювали і планували певним чином переосмислити роль музики в анімістичному світосприйнятті.
Напевно єдине, що нам лишаєтсья - не дати загубити його напрацюванням і розвинути інтуїції у тих пошуках, що він постійно закидав для «подумати». Поки ще у нас є час і памʼять про все, що обговорювали.

❄️ «Віхола» святкує шестиріччя, і я згадую, як усе починалось майже три роки тому. Так хочеться повернутись у те відчуття листа з Хоґвартсу — тобі не здалось, твоя магія справжня, твою історію готові бачити інші.

Але — і це мій сумний (не)секрет — поки що не виходить. Досі не можу знову почати писати художню прозу, наче зламалась якась необхідна для цього деталь. А так хочеться ще почаклувати, ох.

З позитивного — навіть не виходячи з кризи, написала класний нонфік про Литву! (навіть литовські бети сказали, що звідти дізналися чимало цікавого, а це нічого собі комплімент). Тож — Віхола, 2027, чекаємо.

А поки що рекомендую навідатись на сайт видавництва — там приємні знижки до –60% 😏

Вдячна Анастасії за згадку ☺️ пізніше теж долучусь до цього флешмобу 😏

До 6-го дня народження видавництва Vihola підтримую флеш-моб моєї письменницької бесті:

топ 6 книжок Віхоли (серед прочитаного)

1. Історичний нонфік «Доба постів і карнавалів» Стефанія Демчук
2. Містичний детектив «Мертва жива вода» Світлана Кострикіна
3. Фентезі «Вовчі землі» Наталія Заруднюк
4. Фентезі «Загублений принц» Наталя Кош
5. Тревелог про Тай та пошуки себе «Мішок єдинорогів» Марина Манченко
6. Трилер «Танці з кістками» Андрій Семʼянків

Роман «Батьковбивця» Олени Кузьміної став для мене чимось на кшталт ковтка води спекотного дня – як рік тому, коли посеред велопоходу зупинились у селі біля хати й попросили в хазяїв попити.

Тим не менш, написання відгуку прокрастинувала довго: усе боялась не вмістити в кілька абзаців думки, враження й любов, багато любові. Зрештою, вирішила не стримувати себе й присвятити цій книзі одразу кілька постів. Це перший: про те, чому цю книгу рекомендуватиму прям всім, хто цінує доросле фентезі – і під «дорослим» я маю на увазі не сцени сексу й насилля (вони теж присутні, але якраз їхня не-графічність й робить їх ще більш життєвими). «Доросле» фентезі особисто для мене – це історії, що змушують думати, приміряти на себе вибори героїв, зізнаватися в неприємних правдах і собі, приймати існування несхожих на власні точок зору й світоглядів.

І «Батьковбивця» це все має. Головний герой лише починає відрефлексовувати власне захоплення імперською величчю сусідів-загарбників, власну ксенофобію, власну біфобію (а головна героїня ще далі на шляху до зустрічі з власною внутрішньою мізогінією), і спокуса засунути голову в пісок, відгородитися, оголосити «це не про нас, ми хороші, це герої крінжові» настільки сильна, що я не дивуюсь кількості негативних відгуків (на жаль).

Для мене ж ця книга 100 зі 100. Окрема подяка за репрезентацію socially awkward людей: серед розмаїття фентезі, де ледь повнолітні мало того, що рятують світ, так ще й розпізнають усі натяки та можуть із впевненістю переможця роаст батлу фліртувати з потойбічно гарячим крашем, мені так не вистачає персонажів і персонажок 20+, які геть не вміють у банальне спілкування з малознайомими людьми, а в будь-якій складній ситуації цитують умовну вікіпедію чи сумнівно жартують. Out and proud!

Про педантично пропрацьовану світобудову й систему магії написали вже інші, тому лише скажу, що отримала масу задоволення й від цього аспекту.

Тож – якщо готові стрибнути у вир нескінченних пригод і політичних, які спостерігатимете очима небанальних протагоністів, дисункційна королівська сімейка на вас чекає.

Що тішить у ці буремні дні: несподівано виграла сертифікат у конкурсі відгуків Vivat, і одразу замовила бажанок (красивих і впізнаваних). Київський бібліотекар Зефір уже отримав посилку 🐈‍⬛

Дуже дякую всім, хто виходить із плакатами й не мовчить 🫶🏻 Ви неймовірні.

Читаю «Дивокровців» Катерини Корнієнко — а тут згадка видання, до якого колись писала анотації 🥹

І якось ця деталь особисто для мене прям змінила маркування світів реального й вигаданого, і точно відчуваю, що світ дивокровців існує, його просто добре маскують 🧙🏻‍♀️🦇