З якого віку можна палити, гуляти та голосувати? Що можна, а чого не можна дітям та підліткам в Австрії

Нам, батькам, непогано розібратися в тому, що саме дозволено дітям і підліткам в Австрії до повноліття, яке настає з 18 років. Це важливо і для батьків, щоб не мати проблем із законом, і для самих дітей, аби знати свої права.

Оскільки це дуже важливе і навіть чутливе питання, то кожен/кожна може мати власну думку чи не погоджуватися з написаним. Ви також можете ознайомитися з оригінальною офіційною інформацією німецькою. Майже все це описано на офіційному сайті держави з різних питань — «Informationen und Services der österreichischen Verwaltung». Та, звичайно, керуйтеся власним розумінням виховання ваших неповнолітніх дітей.

Залишатися вдома
— До 10 років: не рекомендується взагалі, за винятком кількох хвилин у разі крайньої необхідності.
— 10–14 років: можна залишати ненадовго, якщо дитина до цього готова.
— Від 14 років: можна залишатися вдома на кілька годин або на ніч.

Гуляти на вулиці
— До 10 років: тільки під наглядом.
— 10–14 років: самостійно вдень, але з обмеженнями ввечері згідно з правилами конкретної федеральної землі.
— Від 14 років: дозволено гуляти ввечері, але з пізнішими обмеженнями за часом згідно з правилами конкретної федеральної землі.

Їздити самостійно в транспорті
— До 6 років: тільки з дорослим.
— 6–10 років: з письмовим дозволом або в групі (школа, гуртки).
— Від 10 років: самостійно, якщо батьки дозволяють.
— До 18 років: необхідність дозволу батьків для виїзду за кордон.

Сексуальні стосунки
— До 14 років: заборонено і є кримінальним злочином, але там є нюанси, коли такі стосунки між такими ж неповнолітніми.
— Від 14 років: вік сексуальної згоди.
— Від 16 років: вік сексуальної згоди, якщо партнер старший 18 років.
— До 16 років: укладення шлюбу неможливе.
— 16–18 років: можна укласти шлюб після спеціального дозволу суду.

Освіта
— 6–15 років: обов’язок відвідувати 9 класів школи.
— 15–18 років: обов’язок продовжувати освіту в різних формах до 18 років або йти працювати.

Медицина
— До 14 років: усі медичні рішення приймають батьки.
— 14–16 років: можна самостійно приймати рішення, якщо є усвідомлення наслідків.
— Від 16 років: самостійно приймати рішення без згоди батьків.

Шкідливі звички
— До 16 років: усе шкідливе заборонено.
— Від 16 років: дозволені слабоалкогольні напої (пиво, вино, сидр).
— Від 18 років: можна міцний алкоголь (горілка, лікери).
— Від 18 років: дозволено цигарки.

Відповідальність за правопорушення
— До 14 років: немає відповідальності.
— 14–18 років: адміністративна відповідальність та можливість отримання штрафів самостійно (куріння, їзда без квитка, порушення громадського спокою, псування майна, сміття у публічному місці), а за деяку майнову шкоду (вандалізм) відповідальність разом із батьками.
— 14–18 років: часткова відповідальність згідно зі спеціальним законом та можливістю неповнолітнього розуміти шкідливість своїх дій.

Цивільна дієздатність
— До 7 років: тільки операції з кишеньковими грошима на купівлю всякого типового для цього віку.
— 7–14 років: операції з кишеньковими грошима на купівлю всякого типового для цього віку та можливість приймати подарунки; інші транзакції вважаються тимчасово недійсними до погодження їх батьками.
— Від 16 років: можливість самостійно звертатися до суду з позовами у цивільних справах.
— 14–18 років: операції з кишеньковими грошима на купівлю всякого типового для цього віку, можливість приймати подарунки, дрібні цивільні угоди та підробітки; інші транзакції вважаються тимчасово недійсними до погодження їх батьками.

Працевлаштування
— До 13 років: працювати не можна, крім участі у культурних заходах з дозволом батьків.
— 14–15 років: короткострокова робота під час канікул не більше ніж 4 тижнів на рік, виключаючи небезпечну роботу та роботу в нічний час.
— 15–18 років: можна офіційно працевлаштовуватися після завершення обов’язкової освіти, виключаючи небезпечну роботу та роботу в нічний час.

Побутове
— До 14 років: батьки можуть відкрити банківський рахунок на ім’я дитини.
— 14–18 років: можна самостійно відкрити спеціальний молодіжний банківський рахунок за згодою батьків.
— До 16 років: проживання з батьками.
— 16–18 років: можливість проживати окремо під час навчання за згодою батьків.

Керування транспортом
— Від 15 років: керування мопедами, скутерами та міні-машинами класу AM.
— Від 17 років: навчання на авто з супроводом відповідно до L17.
— Від 18 років: отримання повноцінних водійських прав.

Соціальні мережі та медіа
— Від 13 років: можливість зареєструватися у соціальних мережах.
— Від 14 років: можливість давати згоду на обробку персональних даних, а також на передачу фото та іншого контенту.
— Від 14 років: відповідальність за кібербулінг, погрози або образи в інтернеті.
— До 6 років: перегляд лише дитячого контенту.
— 6–16 років: вільний перегляд контенту своєї вікової категорії та контенту старшої вікової групи в супроводі батьків.
— Від 16 років: вільний вибір контенту для перегляду.

Демократія
— Від 16 років: голосування на виборах (за наявності австрійського громадянства).
— Від 18 років: можливість обиратися у виборні органи (за наявності австрійського громадянства).

Трагедія в Капруні — найбільша техногенна катастрофа в історії Австрії
І як вона зробила австрійські канатні дороги одними з найбезпечніших у світі

Часто показую у своєму Інстаграмі, як катаюся на сноуборді на льодовику Кіцштайнгорн біля курортного містечка Капрун. Поруч із парковкою, якою до підйомників ідуть туристи із спорядженням, стоїть невеличкий сірий будинок. Мало хто знає, що всередині знаходиться меморіал, присвячений жахливій трагедії, яка забрала життя 155 людей.

25 років тому, о дев’ятій ранку 11 листопада 2000 року, з нижньої станції стартував фунікулер із 162 пасажирами. Це були звичайні туристи, професійні спортсмени та працівники курорту — люди з Австрії, Німеччини, Японії, США, Словенії, Швейцарії та інших країн. Для багатьох це була унікальна можливість покататися до початку лижного сезону — ще за місяць до його офіційного відкриття.

Потяг заїхав у 3,2-кілометровий тунель усередині гори, а вже за кілька хвилин перетворився на смертельну пастку, охоплену полум’ям і токсичним димом.

У технічному відсіку стався витік гідравлічної рідини, яка потрапила на нагрівач вентиляції. У замкненому просторі спалахнув вогонь — дим і жар поширилися миттєво. Через нахил тунелю полум’я швидко піднялося вгору — до основної маси пасажирів.

Через кілька хвилин температура в тунелі піднялася до тисячі градусів, а кисень зник майже повністю. Пасажири опинилися у смертельній пастці: внизу палав вогонь і спускатися по тунелю було неможливо, а вгору підіймався токсичний дим, що робив підйом для порятунку також неможливим.

Вижили лише 12 людей — усі вони були в нижній частині вагона, найближче до виходу, звідки потяг щойно заїхав у тунель. Один із пасажирів, молодий австрієць, розбив вікно лижною палицею і закликав інших тікати вниз. Більшість людей у вагоні не зрозуміли небезпеки або чекали на вказівки, адже зв’язку з оператором не було. Інші ж спускалися приблизно 600 метрів по тунелю в токсичному диму — і саме це врятувало їм життя.

Катастрофа стала найбільшою техногенною трагедією в історії Австрії й однією з найстрашніших у світі на гірськолижних курортах. До невеличкого альпійського містечка тоді прибуло понад тисячу рятувальників, пожежників і медиків, які працювали над ліквідацією наслідків трагедії. А ще — понад 700 журналістів з усього світу, які приїхали в пошуках сенсацій.

Слідство виявило низку фатальних помилок: відсутність системи пожежогасіння у вагонах, заблоковані аварійні виходи, не сертифікований для використання у транспорті нагрівач повітря, що став однією з причин трагедії. Фунікулер рухався без машиніста, а всередині не було ані системи пожежогасіння, ані зв’язку з оператором, який керував рухом віддалено зі станції.

Через чотири роки суд виправдав усіх 16 обвинувачених — керівників компанії та техніків. Це рішення викликало хвилю обурення серед родин загиблих.
Офіційне вибачення від компанії, що керувала канатною дорогою, пролунало лише через десять років після трагедії. Курортне містечко Капрун живе й далі приймає туристів, але завжди пам’ятає той день.

Після катастрофи Австрія повністю переглянула стандарти роботи гірських підйомників. Сьогодні понад три тисячі підйомників по всій країні вважаються одними з найнадійніших у світі. Аварійність при 500 мільйонах щорічних пасажирів залишається надзвичайно низькою: щороку трапляється близько 20 серйозних інцидентів, але смертельні випадки практично відсутні. Усі системи проходять щоденний технічний контроль і щорічну перевірку TÜV. Було також змінено європейські стандарти безпеки тунельних канатних доріг і запроваджено нові правила, які діють і сьогодні.

За чверть століття після Капруна в Австрії більше не сталося жодної масштабної аварії. Трагедія, яка колись сколихнула країну, зробила австрійські канатні дороги одними з найнадійніших у світі.

На місці трагедії стоїть меморіал, де викарбувані імена всіх 155 жертв — нагадування про страшний день, який змінив підхід до безпеки в австрійських Альпах. А в містечку Капрун, у музеї Vötter’s Fahrzeugmuseum, зберігається нижня, непошкоджена частина вагона фунікулера.

Святий Мартин — римський легіонер, християнський єпископ та гусячий месник

11 листопада ми згадуємо святого Мартина. Таких дат і святих багато, але саме навколо дня його смерті є кілька елементів, які важко не помітити. Діти гуляють із саморобними ліхтариками й співають пісень, а дорослі готують на вечерю смачного гусака із тушкованою червоною капустою та кнедлями. Але за цим стоїть кілька цікавих історій.

Мартин Турський народився понад 1600 років тому, у IV столітті нашої ери, у родині римського легіонера на території сучасної Угорщини. Його дитинство пройшло в сучасній Італії, а більшу частину життя він провів у Галії, що сьогодні — Франція. За прикладом батька став до лав війська Римської імперії та служив там у кінноті.

Якось у зимову холоднечу Мартин зустрів жебрака на вулиці й, аби того зігріти, віддав нужденному половину свого червоного плаща, відрізавши його мечем. Вночі уві сні військовий побачив Христа, який сказав, що той укрив його шматком свого плаща. Після цього Мартин охрестився, звільнився з військової служби та заклав монастир, де дбав про хворих, голодних та жебраків.

Після смерті єпископа міста Тур (сучасна Франція) священнослужителі та віряни дуже хотіли бачити новим єпископом саме Мартина, але йому це було не треба. Священник навіть сховався від прихильників у сараї, але підступний гусак видав його своїм кряканням, і той таки змушений був прийняти титул. За легендою, у якості помсти за пташину зраду Мартин наказав смажити гусей — що ми й досі покірно робимо, додаючи на тарілку тушковану червону капусту та кнедлі.

Друга частина плаща Мартина стала реліквією — предметом вшанування. Для неї був створений похідний військовий храм, а священника, який служив у такому храмі, стали називати капеланом. Згодом у війську почали з’являтися подібні християнські каплиці в окремих наметах, що стало передвісником сьогоднішнього військового капеланства — коли священники служать у війську і допомагають побратимам морально, без зброї в руках.

Згадуючи історію святого, діти в садочках та початковій школі роблять саморобні ліхтарики (символ світла добра), з якими йдуть гуляти вулицями, та влаштовують вистави, де показують легендарний сюжет. Ще співають красивих пісень, серед яких “Ich geh mit meiner Laterne”, “Laterne, Laterne, Sonne, Mond und Sterne”, “Sankt Martin, Sankt Martin” та моя улюблена “All die Millionen Sterne”.

12 листопада 1918 року — день, коли Австрія втратила імперію, здобула республіку й почала творити свою національну ідентичність

Наприкінці Першої світової Австро-Угорська імперія знаходилася в надзвичайно складному стані. Союзники вже почали виходити з війни, імперія перебувала в глибокій економічній кризі, а всередині країни ситуація була неконтрольованою. Національні рухи посилювалися, і імперія почала буквально розпадатися на частини. Країна, яка розпочала цю страшну війну, не мала можливості не те що перемогти, а навіть її продовжувати.

3 листопада 1918 року було підписано перемир’я, а останній імператор Австро-Угорщини Карл I відійшов від справ 11 листопада. А вже наступного дня Австрія стала республікою! Якою вона, з невеликою перервою на нацистську окупацію, є і по сьогодні. Саме через це в історії розділяють дві республіки: першу (1918–1938 роки, до аншлюсу) і другу (з 1945 року і до сьогодні).

12 листопада 1918 року в центрі Відня зібрався той самий парламент, що засідав там раніше, але тепер уже в новій ролі. На вулицях столиці зібралися люди, очікуючи новин і змін. Тимчасові національні збори ухвалили закон про проголошення республіки. Цей документ закріпив безповоротний перехід від імперії до республіки.

Німецька Австрія — саме так називалася нова республіка, що підкреслювало бажання країни об’єднатися з Німеччиною в майбутньому і бути невід’ємною частиною німецького народу, якою вона і була раніше. Але союз переможців Антанти цього не дозволив, бо, пам’ятаючи події останніх років, усі боялися такого об’єднання. Так почався процес формування австрійської національної ідентичності, якої до завершення Першої світової не існувало.

Слідом був прийнятий закон, який усунув правлячу династію Габсбургів від можливості правління країною. Представникам династії було заборонено не тільки правити в країні як монархам чи займати якісь управлінські посади. Також було конфісковано майно, яке належало їм як монархічній династії, але при цьому частина приватного майна все ж таки збереглася. А ще були скасовані всі аристократичні титули.

Відень — тиха гавань для українських втікачів
Чому Австрія не видає їх українській Феміді?

Деякі відомі українські олігархи чи скандальні корупціонери тікають в Австрію і осідають у Відні. Там на них чекають завчасно куплені маєтки на пагорбах елітних районів столиці. І живуть вони собі у спокої та безпеці, навіть попри те, що в Україні (або й у США) їх хотіли б бачити в залі суду. Українські журналісти без проблем їх знаходять, а ті особливо й не ховаються.

Чому так? Невже законослухняна Австрія готова заплющити очі на їхнє минуле? Чи, можливо, утікачі якимось чином конвертують привезені з батьківщини мільйони у місцеву недоторканність? Насправді відповідь значно складніша: це вузол, у якому переплелися закони, судова практика, міжнародні стандарти прав людини, геополітика, дорогі адвокати й непроста ситуація в Україні.

Між Австрією та Україною немає спеціального двостороннього договору про екстрадицію, як, наприклад, між Австрією і США. Але він тут і не потрібен: обидві країни є учасниками Європейської конвенції про видачу правопорушників. Тобто юридична можливість видачі існує, і австрійські органи розглядають кожен український запит. З початку повномасштабного вторгнення таких запросів було вже кілька десятків — і серед прізвищ вистачає добре відомих в Україні фігурантів різних гучних справ.

У Відень зазвичай приїздять небідні люди — і вони можуть дозволити собі найкращих адвокатів. В Австрії є ціла індустрія великих юридичних фірм, які роками супроводжують такі резонансні справи. Після перевірки в прокуратурі запити переходять у судову площину — і з цього моменту починається довгий юридичний марафон. Оскарження, додаткові клопотання, паралельні процеси, десятки томів документів — усе це дозволяє розтягнути процедуру на роки, а іноді й на десятиліття.

Крім австрійських прокуратури, судів та Міністерства юстиції, у процесі відіграють роль і міжнародні інституції — насамперед Європейський суд з прав людини. Подання заяв, скарг, клопотань — це ще один спосіб уповільнити або навіть призупинити екстрадицію. І навіть якщо рішення про видачу вже ухвалене, його виконання — окрема процедура, яку також можна оскаржувати та затягувати.

Розглядаючи кожен кейс, австрійський суд зобов’язаний проаналізувати, куди саме буде відправлено людину. А Україна останніми роками у звітах інституцій ЄС, Ради Європи, міжнародних правозахисних організацій та рішень ЄСПЛ фігурувала як держава з високим рівнем корупції, політичним впливом на правосуддя і проблемами умов утримання під вартою. Європейська конвенція з прав людини, яка в Австрії має силу конституційного закону, буквально не дозволяє екстрадувати людину у країну, де існує ризик порушення її базових прав. Австрійські суди дуже прискіпливо досліджують кожен аспект — і, на відміну від українського інформаційного поля, для них відео з розслідувань чи записи НАБУ не є доказами.

Ситуацію додатково ускладнюють інші фактори. Утікачі можуть мати посвідки на проживання в Австрії або іншій країні ЄС, місцеву нерухомість, бізнеси, а інколи й паспорти інших держав. Дехто подає запити на політичний притулок — і людей із таким статусом Австрія майже ніколи не видає. Плюс під час Повномасштабного вторгнення екстрадиція в Україну автоматично пов’язана з ризиками безпеки, а навіть доведених злочинців Австрія не має права ставити у завідомо небезпечні умови.

Подібну практику мають не лише Австрія, а й інші країни Західної Європи: Німеччина, Франція, Нідерланди, Швейцарія. Але через працюючі механізми, репутацію, комфорт і високий рівень захисту прав людини саме Відень став улюбленим місцем для різних «втікачів». І працює тут свій «екстрадиційний бренд»: якщо тебе не видала Австрія, значить у справі точно є нюанси або політична складова.

Перші вільні вибори в Австрії після диктатури і окупації

В цей день 80 років тому в Австрії пройшли дуже важливі парламентські вибори. 25 листопада 1945 року австрійці вперше після австрофашистської диктатури та нацистської окупації обирали парламент. По суті, це було підтвердженням легітимності відновленої австрійської (Другої) республіки. Хоча в той момент, як і ще 10 років потому, країна знаходилася в окупації іноземних військ (США, Великої Британії, Франції та СРСР) і повноцінного суверенітету не мала, союзники дозволили такий прояв демократії та наглядали за голосуванням, але не втручалися у процес.

Вибори були вільними, таємними та загальними, хоча активних членів нацистського руху та членів партії після денацифікації було позбавлено права голосу. Явка була висока — майже 94% виборців. Оскільки після війни демографія сильно змінилася (багато чоловіків були в полоні чи загинули), більшістю тогочасних виборців були жінки, що складали 64% від усіх, хто прийшов на дільниці.

Це було відповідально і хвилююче, бо останній раз австрійці ходили на вибори аж 15 років тому — у 1930 році. Нарешті австрійці поверталися до нормального життя, демократії й потроху повертали собі країну після довгих темних років.

У новий парламент потрапило 165 депутатів від трьох партій, які союзники дозволили до участі у виборах. Переможцем стала Австрійська народна партія (ÖVP), що набрала 49,8% голосів та отримала 85 мандатів. Слідом йшли соціал-демократи (SPÖ) з 44,6% голосів та 76 мандатами. За підтримки СРСР до демократичного органу потрапили і комуністи (KPÖ), набравши 5,4% голосів, 4 депутатські мандати та лише один портфель в коаліційному уряді, що було повним провалом при фактичному контролі Радянським Союзом чверті країни.

Так була закладена ідея правлячої коаліції з кількох політичних сил, що функціонує і сьогодні. Також це довело союзникам зрілість та серйозність австрійської держави, що стало передумовою виведення з країни окупаційних військ та відновлення суверенітету в 1955 році. Ну і показало, що не варто боятися приходу комуністів до влади в країні.

Чому австрійські гірськолижні курорти такі дорогі

Денні скіпаси по 80 євро на хороших австрійських альпійських курортах — це вже реальність сезону 2025/2026. Можна було би плюнути та поїхати кудись бюджетніше, але і там ціни починаються від 70 євро за день. Якісь невеликі локальні курорти можуть бути дешевшими, але для повноцінної, різноманітної відпустки вони навряд підійдуть. І це ж тільки каталка, а ще готелі, спорядження, їжа та інші витрати, які також зросли.

Чому так? Винні жадібні капіталісти? І чи взагалі такі ціни виправдані? Чи є якісь об’єктивні причини? А може, якщо вам задорого, то ви просто не та цільова аудиторія?

Електроенергія — важлива частина собівартості роботи гірськолижних курортів. Саме вона живить підйомники, які цілий день везуть туристів на гору. Ці системи давно оптимізовані, тому зменшувати енерговитрати майже нікуди. А вартість енергії через економічну та геополітичну ситуацію зростає.

Через глобальне потепління штучне осніження вже повсякденна необхідність. Снігові гармати споживають воду і електроенергію. Перший ресурс дешевший, але не безкоштовний, і через екологічні норми його споживання часто регламентовано й обмежено доступний. Та й самі снігові гармати треба купувати та обслуговувати в більшій кількості.

Австрійські гірськолижні курорти — це бренд зі світовим ім’ям. Країна орієнтується на преміум-сегмент. Саме тому тут стільки дорогих готелів із зірками, дизайнерськими номерами, хорошими ресторанами та СПА-комплексами. Країну цікавлять саме такі туристи з Німеччини, Нідерландів, Великої Британії, Азії та навіть США. Через це й високий рівень сервісу і цін. Навіть для самих австрійців відпочинок в Альпах стає задорогим, але це нікого особливо не хвилює.

Також необхідні постійні інвестиції в інфраструктуру, які з горизонтом планування на десятиліття мають враховувати можливі економічні ризики. Аби все це працювало оптимально та безпечно, треба купувати нові підйомники та оновлювати техніку, зокрема ратраки.

А ще через інфляцію зростає вартість робочої сили та всього необхідного, що закуповується для функціонування курортів. Ну і всякі моменти типу місцевого податкового навантаження і бюрократії недооцінювати не варто.

Та й не можна сказати, що через подорожчання попит падає. Навпаки: кожного року Австрія встановлює нові рекорди по кількості гостей. Купують дорого і купують активно, тож міняти стратегію сенсу поки немає.

Але австрійські скіпаси все ж не найдорожчі у світі. За день катання найбільшими гірськолижними курортами США треба відвалити під 300 євро. А на найбільших швейцарських курортах ціна денного скіпасу вже перевалила за 100 євро. Австрійський найдорожчий скіпас можна купити в тірольському Sölden за 83 євро.

Як історія Угорщини нагадує про ціну та важкий шлях до незалежності

Коли премʼєр Угорщини Орбан дає коментарі щодо територіальної цілісності та статусу України на міжнародній арені, він, здається, забуває дуже непросту історію власної країни. Бо останні 500 років історії Угорщини — це якраз про боротьбу за незалежність, колосальні територіальні втрати та опір переважаючим силам загарбників.

Майже 500 років тому, в результаті битви при Могачі у 1526 році Османська імперія захопила половину Угорщини. Тоді проти османів, що агресивно розширяли свої володіння, виступив угорський король Людовик II із слабшим військом. Так країна не тільки втратила величезну частину території, а й потрапила під правління австрійської династії Габсбурґів, що тривало аж до завершення Першої світової.

У 1848 році в Угорщині спалахнуло повстання, яке було частиною загальноєвропейської «Весни народів». Угорці прагнули більшої автономії від Австрійської імперії. Спочатку повстання було доволі успішним, але згодом австрійці звернулися за допомогою до Російської імперії. Російський цар відправив війська, і разом австрійці та росіяни придушили угорське повстання, вбивши тисячі угорців, 13 генералів-керівників війська повстанців, а також тодішнього премʼєр-міністра Баттяні. Країна тоді дорого заплатила за спробу отримати незалежність, яка була так близько.

Австрійці жорстко контролювали волелюбний угорський народ, але після поразок у війнах та через внутрішній тиск Австрія була змушена піти на компроміс. Так, у 1867 році було укладено Австро-Угорський компроміс, а імперія стала двоєдиною монархією. Угорщина отримала широку автономію та рівний статус з Австрією, ставши другою складовою Австро-Угорщини.

Після Першої світової, за Тріанонським договором 1920 року, Угорщина втратила приблизно 70% своєї довоєнної території. Переможці вирішили перерозподілити землі на користь новостворених держав. Значні території з угорським населенням відійшли іншим країнам. Таким чином, Угорщина понесла найбільші територіальні втрати серед усіх наступників Австро-Угорщини.

Після Другої світової Угорщина опинилася під впливом Радянського Союзу. У 1956 році, коли угорці спробували повстати проти комуністичного режиму, СРСР ввів війська і жорстоко придушив повстання. У ході цих подій загинуло близько 2,5 тисячі людей. А 200 тисяч угорських біженців втекли від режиму на Захід. Після цього Угорщина залишалася в радянській сфері впливу майже до розпаду Радянського Союзу.

І от сьогодні Угорщина є незалежною суверенною державою, членом НАТО та Європейського Союзу, і, зважаючи на всі ці історичні уроки, виглядає дивно, коли обраний народом політик каже це все.

Новий тунель Koralm-Tunnel: як Австрія знову зробила короткий шлях через Альпи

Австрія — країна, де гори не декорація, а щоденний виклик для логістики, економіки та часу. Якщо треба швидко з’єднати регіони країни, є два варіанти: або довго об’їжджати Альпи, або пробурити ще один тунель. Австрія за можливості обирає друге — і робить це давно.

Точка старту цього підходу — тунель та гірська залізниця Semmering, відкриті понад 170 років тому. Це була перша у світі високогірна залізниця стандартної колії, а нині — об’єкт ЮНЕСКО. Це був момент, коли австрійці сказали: добре, з горами питання владнають інженери та будівельники.

І ось у грудні 2025 року за участі Президента Австрії урочисто відкрили новий сучасний тунель Koralm, який зʼєднав столицю Штирії Грац та столицю Каринтії Клагенфурт. Через пару днів люди вже заповнювали вокзали й потяги, аби побачити й відчути цю транспортну революцію.

Великий проєкт разом із залізницею почали будувати 27 років тому — у 1998 році. Безпосередньо над тунелем працювали приблизно 17 років, починаючи з 2008 року, а запустили його вже у 2025-му. Так довго — бо це великий комплексний проєкт довжиною 130 км, де, окрім безпосередньо «діри в горах», будували й модернізували 23 станції, понад сотню мостів, залізничні лінії та близько 50 км інших тунелів.

Ідея прямого сполучення між двома містами не нова й перебуває в дискусії вже понад сто років. Але через дороговизну й складність багато великих інфраструктурних проєктів залишаються на папері — але не цей.

Тунель має довжину 33 км, і це шостий найдовший залізничний тунель у світі. Він проходить під Альпами на півдні країни. Висота породи над ним місцями сягає до 1200 метрів. Це дві паралельні труби діаметром кожної 10 метрів.

Перед запуском тунелем було здійснено 280 тестових поїздок зі швидкістю до 250 км/год. Але навіть після першої поїздки в тунелі зʼявився дим: потяги зупинили та викликали пожежників. Зʼясувалося, що це була звичайна хмара пилу, яка не становила жодної небезпеки. Загалом тунель сьогодні вважається одним із найбезпечніших у світі, і значна частина бюджету пішла саме на системи безпеки.

Вартість проєкту оцінюється приблизно у 5,9 мільярда євро. Оскільки проєкт є частиною Балтійсько-Адріатичного коридору, ЄС взяв на себе частину фінансування — близько 600 млн євро. Все інше — федеральний бюджет Австрії через державну компанію ÖBB.

41 хвилина замість майже трьох годин — от настільки скоротилася дорога потягом між Грацом і Клагенфуртом. Помітно зростає інтенсивність руху: стає більше потягів далекого сполучення, прямих рейсів з Відня та поїздів у напрямку Італії. Внутрішня робоча міграція стане простішою. У туристів зʼявляється більше можливостей для денних поїздок. Дві федеральні столиці вже запустили спільний проєкт, у рамках якого можна відвідувати театри в обох містах за одним абонементом. А південь Австрії вперше за десятиліття перестав відчувати себе далеким. Але головне — вантажні перевезення в маштабах ЄС, бо залізниця тут стає вигіднішою альтернативою вантажівкам на дорогах.

Звичайно, є й проблеми. Наприклад, цілий регіон Верхньої Штирії ризикує опинитися поза основною транспортною логікою, адже, навіть попри наявність сполучення, головний шлях тепер іде в обхід. Залишається питання: хто від цього виграє більше — федеральні землі, і чи кожна з них однаково? Ну і класика: занадто дорогий і занадто великий проєкт для непростих часів.

Koralmbahn — це не фінал, а лише початок. Це частина нового Південного шляху довжиною 470 км і загалом нового підходу до роботи австрійської залізниці. У 2030 році має запрацювати новий базовий тунель Земмерінг (27 км), який скоротить шлях з Відня до Грацу й далі на південь ще на 45 хвилин. А ще, можливо, колись буде добудовано неймовірно дорогий та складний Бреннерський тунель (64 км) на заході (зараз найдовший у світі тунель знаходиться в Швейцарії та має довжину 57 км), що взагалі має перекроїти транзит не лише Австрією, а й усією Європою. Гори нікуди не дінуться, тож план розвитку інфраструктури країни логічно передбачає рух саме в цьому напрямку.

Як виглядає корупція по-австрійськи: справа міністра фінансів

Колишній міністр фінансів Карл-Гайнц Ґрассер — одна з найяскравіших фігур австрійської політики початку 2000-х. У 2000 році, у віці 31 року, він став міністром фінансів Австрії, висунутий правопопулістською партією FPÖ, і обіймав цю посаду до 2007 року. Реформатор, прихильник приватизації та зменшення державної участі в економіці. А згодом — символ масштабної сучасної австрійської корупції.

Державні житлові компанії (BUWOG, WAG тощо) володіли 62 тисячами квартир, збудованих за державні кошти. У 2000 році міністр фінансів оголосив курс на їхню приватизацію. Було проведено тендер, у якому переміг консорціум австрійських компаній із пропозицією 961 мільйон євро.

Ніби все виглядало коректно, але з’явилися серйозні підозри. По-перше, ціна переможця була лише на один мільйон євро вищою за конкурентну пропозицію. По-друге, після завершення приватизації було виплачено 9,8 мільйона євро так званої “винагороди за успіх” лобістам, які супроводжували угоду.

Сам по собі лобізм і отримання оплати за консультаційні послуги в Австрії є легальними. Але у цьому випадку сума не відповідала ринковій вартості послуг, а домовленість була жорстко прив’язана до конкретного позитивного результату тендеру. І головне: частина цих коштів через складну систему рахунків і посередників була спрямована міністру як кінцевому бенефіціару, гроші приховувалися та не декларувалися.

Якщо спростити: бізнес фактично заплатив бонус міністру через посередників за державне рішення на свою користь.

Окремим епізодом стала справа з офісним центром Terminal Tower у Лінці, де держава орендувала приміщення для фінансових органів, а посередники отримали близько 200 тисяч євро винагороди.

Суд визнав колишнього міністра винним у зловживанні довірою держави та прийнятті неправомірної вигоди посадовцем, встановивши його як кінцевого отримувача частини коштів, переданих через посередників. Суд першої інстанції призначив 8 років ув’язнення, але Верховний суд зменшив строк до 4 років.

Пом’якшення вироку було мотивоване надмірною тривалістю судового процесу — майже 15 років, що порушує Європейську конвенцію з прав людини щодо розгляду справи в розумний строк. Таким чином суд компенсував це порушення. Також було враховано, що протягом цього часу Ґрассер не вчиняв нових злочинів і загалом вів законослухняний спосіб життя.

Далі на політика лягли фінансові наслідки: близько 34 мільйонів євро боргів, які включають податки, відшкодування шкоди державі та судові витрати. Із цієї суми 8,5 мільйона євро — борги перед фінансовими органами. У відповідь Ґрассер оголосив приватне банкрутство. Окреме розслідування щодо податкових зобов’язань із незаконно отриманих доходів триває, і там можуть бути нараховані додаткові суми.

Нещодавно Ґрассер переніс невідкладну операцію і у зв’язку з цим подав заяву на домашній арешт з браслетом замість перебування у в’язниці. Така можливість існує, якщо до кінця строку залишається менше двох років, засуджений дотримується режиму і відсутній ризик втечі. Вірогідно, що вже з січня він буде вдома.

Корупція в Австрії існує, але виглядає інакше. Не така явна й зухвала, частіше прихована за юридичними конструкціями, фондами та посередниками. І зазвичай — на інших рівнях і масштабах.

Водночас в чергове важко не відзначити роботу судової системи, яка не завжди здатна однаково жорстко карати людей із грошима та дорогими адвокатами. Для контрасту: нещодавно на три роки ув’язнення засудили чоловіка за крадіжку електрокабелів на суму 500 тисяч євро.

1975: рік, коли тероризм прийшов до нейтрального Відня

50 років тому, 21 грудня 1975 року, Відень опинився в центрі світової політики не через дипломатію, а через тероризм. Під час конференції міністрів нафти в штаб-квартирі ОПЕК група озброєних бойовиків захопила заручників. Це була не спонтанна атака і не випадковий вибір локації — Відень обрали свідомо.

Терористи взяли кілька десятків заручників і висунули політичні вимоги, зокрема трансляцію заяв на підтримку палестинського руху. Вони працювали на міжнародний резонанс, погрожували стратами і встановлювали часові ультиматуми. Серед заручників були 11 міністрів нафти з країн Близького Сходу, Африки й Латинської Америки, а також делегати, чиновники, охорона і персонал.

У перші хвилини теракту загинули троє людей. Австрійського поліцейського застрелили під час захоплення будівлі, іракський охоронець загинув на місці, а лівійського делегата, за більшістю джерел, убили цілеспрямовано.

Фінал події сьогодні виглядає майже сюрреалістично. Після переговорів терористам надали літак. Разом із частиною заручників вони вилетіли з Відня до Алжиру, згодом до Лівії, де поступово звільняли захоплених міністрів. Без штурму, без негайного переслідування. Це був пік епохи переговорної моделі, коли ще вірили, що з терором можна домовлятися.

Напад очолив Іліч Рамірес Санчес, більш відомий як Карлос Шакал. Йому було 26 років, але за плечима вже була репутація міжнародного терориста. Народився у Венесуелі в родині переконаного марксиста, який назвав своїх синів Іліч, Ленін і Володимир. Карлос навчався в Лондоні, проходив підготовку в таборах Народного фронту визволення Палестини, а за ґратами опинився лише у 1994 році. Він і досі живий, відбуває довічне ув’язнення у Франції.

Щоб зрозуміти, чому це сталося саме у Відні, варто згадати атмосферу 1970-х. Це був пік міжнародного тероризму: Мюнхенська олімпіада 1972 року, захоплення дипломатів у Хартумі, атаки на посольства в Європі. Тероризм став глобальним, демонстративним і медійним.

Австрія на цьому тлі виглядала ідеальною сценою. Після 1955 року вона є постійно нейтральною, не входить у військові блоки і не асоціюється з близькосхідними війнами. Її політика безпеки базувалася на переговорах і униканні силових сценаріїв. Відень сприймався як місце, де з терористами спочатку говорять.

Додаткову роль зіграла і сама локація. Штаб-квартира ОПЕК у 1975 році знаходилася не в центрі міста, а в звичайному адміністративному будинку в 9-му районі, на Währinger Straße. Без укріпленого периметра, без спеціальної охорони. Типовий офіс, пристосований під конференції.

Саме тому теракт 1975 року став переломним моментом. Після нього Європа поступово відмовляється від логіки поступок, з’являються спеціалізовані антитерористичні підрозділи, змінюються правила гри. Відень не перестав бути дипломатичною столицею — але перестав бути наївним.

Відень обрали не тому, що він був слабким. Його обрали тому, що він був зрозумілим, відкритим і передбачуваним.
Але після 21 грудня 1975 року це перестало працювати.

Католиком в Австрії бути дорого, але не бути — страшно

В Австрії є дивна річ — церковний внесок для католиків. Він регулярно з’являється в поштовій скриньці так само впевнено, як рахунок за комунальні послуги. Формально це не податок, але за відчуттями — ще й який.

Закон про Kirchenbeitrag ухвалили у 1939 році, вже після анексії Австрії Третім рейхом. Але після 1945-го Австрія цей закон не відмінила. Після війни держава просто не захотіла лізти в конфлікт із католицькою церквою, і питання фінансування парафій залишили як є. Схожі, але не ідентичні моделі існують також у Німеччині, Швейцарії, Італії та Іспанії.

Взагалі-то могла бути й біблійна десятина — 10% прибутків, як у середньовіччі. Але в сучасному світі це було б економічним самогубством. Тому обрали 1,1% — не з теології, а з калькулятора. Це компроміс: достатньо, щоб утримувати структуру, і недостатньо, щоб викликати масові бунти. Бог тут ні до чого — чиста арифметика.

Дані про ваше католицьке вірування церква абсолютно офіційно отримує з державних реєстрів. Пам’ятаєте формуляр на прописку? От там один із пунктів якраз про це. Плюс документи про народження, участь у хрещенні чи шлюбі. Аби не помилитися, в анкетах краще вказувати «Konfessionslos» (поза конфесією) або обирати одне з «безкоштовних» вірувань, наприклад православ’я, яке в місцевій класифікації зветься «Orthodox». Обережно: євангелісти також платять.

Доступу до даних податкової про ваші прибутки в церкви немає. Але вона попросить вас заповнити анкету й вказати доходи. Далі використовується власна оціночна модель, де враховуються вік, професія, регіон, попередні платежі тощо. Або ти повідомляєш сам і додаєш документи, або за тебе порахує церковний бухгалтер. У середньому це 300–400 євро на рік, і ці гроші можна списати з податків. Якщо віруючий отримує соціальні виплати — є знижки, а якщо не має доходів, то можна не платити взагалі. Через відсутність реальних даних про доходи церква, за оцінками, може втрачати до 40% потенційних надходжень.

Цей платіж — не податок, але обов’язковий, якщо ти католик. Це не пожертва, а членський обов’язок. І якщо ти не платиш, далі все виглядає не дуже по-християнськи: нагадування, вимога, суд і колектори.

Внески йдуть на фінансування витрат церкви: зарплати духовенства й персоналу, утримання та реставрацію церковних будівель, а також соціальну діяльність (привіт, Caritas). Додаткові гроші надходять із пожертв і комерційної діяльності церков. Держава напряму церкву не фінансує — віряни і самі непогано справляються.

Єдиний спосіб позбутися цього неприємного обов’язку — офіційно вийти з католицької церкви. Для держави це просто адміністративна процедура: прибрали галочку з бази. Для церкви це виглядає як зречення, хоча по суті ним не є — але так страшніше. Релігійний інститут може навіть тиснути й вмовляти цього не робити. А ще це означає втрату доступу до церковного вінчання, хрещення дітей, тиск віруючої родини і навіть складні моменти з похороном. Наважуються не всі — простіше платити самому, а потім платитимуть твої діти, бо ти їх похрестив, а вони — своїх онуків. Частина вірян після розмови зі священником відкликає заяву про вихід.

Але люди все ж таки йдуть — і чим далі, тим більше. Щороку з церкви виходять десятки тисяч. Пікові роки — роки криз: у 2022 році вийшло близько 90 тисяч вірян, у 2023 — 85 тисяч, у 2024 — 71 тисяча. Наразі членами католицької церкви залишаються 4,56 мільйона людей — це психологічна межа близько 50% населення країни. Але не варто думати, що церква втрачає вплив: навіть попри це кількість вірян залишається величезною.

На число активних католиків впливає демографія: віруючі помирають, а ті, хто народжується, часто вже не християни або взагалі невіруючі. Австрійці мігрують. А ще близько мільйона вірян обирає дивитися службу по телевізору чи на гаджетах, а не йти до церкви особисто.

Вірити в Бога, молитися, заходити до церков, відвідувати служби, слухати орган і хор можна безкоштовно. А якщо дуже хочеться — пожертву завжди можна залишити в церкві або онлайн.

Самотня Австрія

В Австрії перед Різдвом є стабільний сезонний хіт — самотність. Служба статистики країни провела опитування й з’ясувала: 1,8 мільйона мешканців країни відчувають себе самотньо. Людей прямо запитували, чи відчували вони самотність упродовж останніх чотирьох тижнів. Це самооцінка, а не медичний діагноз.

Йдеться про 28% мешканців Австрії віком від 18 до 74 років, які за останній місяць почувалися самотніми хоча б інколи. А 8% кажуть, що відчувають себе самотніми постійно. Перед Різдвом — святом, яке в Австрії традиційно вважається сімейним, — ці відчуття зазвичай лише загострюються.

Хронічна самотність — це не просто поганий настрій. За оцінками, на які посилається австрійське соціальне міністерство та ВООЗ, вона шкодить здоров’ю приблизно так само, як куріння 15 сигарет на день. Самотність пов’язана з проблемами серця, порушеннями сну, депресією та зниженням якості життя. Саме тому в Австрії її розглядають не як особисту слабкість, а як суспільну й медичну проблему.

Найгірше те, що самотність — це не лише стереотипні літні люди з порожньою квартирою й далекими родичами. Вона дедалі частіше вражає молодь. У віковій групі до 34 років частка тих, хто почувається самотнім постійно, становить 12% — більше, ніж у багатьох старших групах. Водночас у старшому віці самотність теж особливо виражена. Чому молодь самотня? Це вік нестабільності: освіта, робота, житло, стосунки — усе ще формується. Соціальні мережі ситуацію лише ускладнюють: порівняння з чужими “ідеальними життями” підсилює відчуття ізоляції.

Гроші також дуже прямо впливають на самотність — бідність ізолює. У фінансово вразливих домогосподарствах частка постійно самотніх людей сягає 35%. У заможніших — лише 6%. Все просто: коли ти рахуєш кожен євро, ти рідше приймаєш запрошення, менше подорожуєш, відмовляєшся від спонтанних зустрічей. Часто — через сором за своє фінансове становище або через постійне виснаження.

Місто також підсилює ефект. Частка людей, які постійно відчувають самотність, у містах становить 11%, тоді як у провінції — 6%. Лише 57% мешканців міст задоволені своїми особистими стосунками, тоді як у менших громадах таких 72%. Місто дає багато людей довкола, але не гарантує зв’язків: більше руху й переїздів, менше стабільних “своїх” і більше анонімності.

Бути наодинці — не означає автоматично бути самотнім. Самотність — це не про кількість людей поруч, а про відчуття емоційної близькості й підтримки. Це не провина людини, а сигнал про потребу в контакті, комунікації та відчутті, що поруч є хтось свій.

Держава офіційно визнала самотність соціальним ризиком. Соціальне міністерство заклало 2,2 мільйона євро на відповідні програми та підтримує роботу гарячих ліній психологічної допомоги й кризових сервісів.

Що можна зробити, аби стало трохи легше? Почати з малого: написати одній знайомій людині, домовитися про коротку зустріч, попросити про дрібну допомогу. Додати в життя регулярні колективні заняття — гуртки, волонтерство, навчання. Якщо є фінансові труднощі, варто шукати формати спілкування без витрат: прогулянки, хайкінг, міські події, природу. У великих містах таких можливостей більше, ніж здається.

Якщо ж нічого не допомагає, в Австрії є сервіси, куди можна звернутися безкоштовно, анонімно й майже цілодобово:
142 — Telefonseelsorge
147 — Rat auf Draht
051776100 — Plaudernetz Caritas
069918855400 — Notfallpsychologischer Dienst
0134301017 / 0134301014 — АМІКЕ від Діаконіе, де працюють психологи з України

Фейерверки в Австрії: жахлива вибухова новорічна традиція

Є в Австрії одна новорічна традиція, яку я щиро вважаю жахливою: у новорічну ніч масово запускати феєрверки й підривати петарди. Те, що для когось виглядає святом шуму й світла, насправді щороку перетворює перші хвилини нового року на хаос із вибухами, травмами, зляканими тваринами та збитками.

Коріння вибухової традиції сягає середньовічного Китаю, де порох використовували для відлякування злих духів. Кілька століть тому в Італії і Німеччині вогнем і шумом почали очищати перехід від старого до нового року. Ну а далі традиція докотилася і до нас. Сьогодні вона суто світська, не має звʼязку з релігією і повʼязана не з Різдвом, а з Новим роком — Silvester.

Використання піротехніки в Австрії регулюється спеціальним законом Pyrotechnikgesetz, який ділить ці вироби на категорії:
— F1: мінімальна небезпека (бенгальські вогні, хлопавки з конфеті). Дозволені з 12 років, можна використовувати протягом року.
— F2: класичні ракети, батареї (комбіновані трубки із зарядами), петарди. Дозволені з 16 років, але їх використання в межах населених пунктів заборонене, якщо немає спеціального дозволу влади.
— F3 та F4: підвищена небезпека, лише для професіоналів з відповідною кваліфікацією та дозволами.

Окремо є так звані Schweizer Kracher з речовиною Blitzknallsatz, що заборонені до продажу і навіть до володіння, бо, окрім шуму, створюють ще й вибухову хвилю, яка руйнує та травмує.

Продаж дозволений лише через офіційні торгові точки, за погодженням місцевої влади та з дотриманням правил пожежної безпеки й зберігання. Саме тому перед Новим роком відкриваються окремі павільйони, що розташовані на парковках біля супермаркетів або подалі від житлових будинків. Заборонено продавати піротехніку з автомобілів чи з рук.

Австрійці витрачають на феєрверки понад 10 мільйонів євро на рік. Працює близько 10 тисяч торгових точок, а приблизно 80% річного обороту піротехнічного бізнесу припадає саме на період перед Новим роком. Найпопулярніші — ракети (близько 55% ринку) та батареї (близько 30%).

Паралельно існує чорний ринок. Поліція щороку вилучає від 3 до 5 тонн незаконної піротехніки. Значна частина — це самоімпорт приватними особами з-за кордону.

В Австрії не існує якогось спеціального дозволу гатити чим хочеш саме на Новий рік. Базова заборона на використання піротехніки категорії F2 у межах населених пунктів діє постійно. Винятки можливі лише через окремі рішення влади, які можуть щось дозволяти. Але майже скрізь це заборонено. Звісно, це нікого не спиняє.

Порушення правил використання піротехніки в Австрії — це адміністративне правопорушення з реальними наслідками. За незаконне використання феєрверків, зокрема в межах населених пунктів, передбачені штрафи до 3600 євро. У випадках серйозної загрози людям, майну або при використанні заборонених виробів можливе й кримінальне провадження, включно з тимчасовим позбавленням волі. Відповідальність несе той, хто запускає, незалежно від того, чи був це Новий рік, «давня традиція» і «так робили всі».

Щороку в Австрії 200–400 осіб отримують травми через піротехніку. Дві третини постраждалих — молодь до 24 років. 92% — чоловіки. 78% травм — руки та пальці, включно з ампутаціями. Часті також ушкодження очей, обличчя та слуху, нерідко незворотні.

Матеріальні збитки — ще один бік проблеми. Страховики оцінюють щорічні витрати приблизно у 4,5 млн євро, з яких значна частина припадає на великі міста.

Окрема проблема — домашні й дикі тварини, для яких новорічна ніч стає сильним стресом через шум і вибухи.

Феєрверки в Австрії — це не якась споконвічна традиція, а поєднання імпортованого звичаю, комерції та слабкого розуміння правил або відвертого їх ігнорування. Більшість травм і порушень виникають не через відсутність правил (усе просто: майже скрізь це заборонено), а через їх ігнорування — часто разом з алкоголем. Silvester у підсумку залишається не лише святом шуму й світла, а й найдорожчою та найтравматичнішою ніччю року.

Навіщо вам лопата в Австрії: як правильно прибирати сніг і хто відповідає за падіння

В Австрії обов’язок прибирання снігу на тротуарах та забезпечення безпечного проходу взимку – це не добра воля, а прямий обов’язок тих, хто живе поруч із тротуаром. Саме ці люди відповідають за безпеку пішоходів, а не комунальні служби.

Ще на початку ведення блогу, коли я жив у приватному будинку, я показував, як чистив сніг не лише біля свого будинку, а й біля дому сусідки-пенсіонерки. Сніг формував у спеціальні блоки і складав на терасі, бо подіти його було нікуди. Люди жартували й не вірили, що це не робота комунальників.

За прибирання і безпеку пішоходів узимку відповідає власник нерухомості, якщо вздовж його ділянки є тротуар або пішохідний шлях для публічного користування, і він розташований не далі ніж за 3 метри від межі ділянки. Це можуть бути: мешканці приватного будинку, управляюча компанія багатоквартирного будинку, або підрядник, якщо обов’язок передано за договором. Обов’язок також поширюється на власників магазинів і бізнесів. Від нього звільнені лише власники незабудованих земель, якщо вони використовуються для сільського або лісового господарства.

Прибирати потрібно з 6:00 до 22:00 – у цей час тротуар має бути прохідним, очищеним від снігу та, за потреби, посипаним. У межах населеного пункту слід очищати тротуари, пішохідні доріжки та сходи вздовж усієї ділянки, як правило – на всю ширину. Якщо тротуару немає – 1 метр уздовж краю дороги або вздовж фасаду будинку. Під час тривалого снігопаду або утворення льоду прибирання потрібно повторювати.

Окремий обов’язок стосується снігу та льоду на дахах. Власники мають усувати снігові навіси та бурульки, якщо вони становлять очевидну небезпеку для людей чи транспорту. Попереджувальні таблички або стрічки – лише тимчасовий захід і не замінюють прибирання.

Зібраний сніг не повинен створювати нову небезпеку. Його не можна скидати на проїжджу частину або на сусідній тротуар. Сніг дозволено складати на власній території або у спеціально визначених місцях, якщо такі передбачені громадою.

Загальний підхід простий: спочатку механічне прибирання, і лише якщо після цього залишається ризик ожеледиці – посипання. У більшості громад пісок і гравій (дрібні камінці) вважаються базовим і бажаним варіантом для тротуарів. Вони не топлять лід, але створюють зчеплення й працюють навіть у сильний мороз. Їхній мінус – після відлиги їх потрібно прибирати, інакше це сміття й пил.

Сіль і соляні суміші формально не заборонені по всій країні, але їх використання все частіше обмежується. У багатьох містах – Відні, Зальцбурзі, Граці – діють часткові або зональні заборони: біля дерев, газонів, у зелених зонах або там, де тротуар безпосередньо межує з ґрунтом. Під час екстремальної ожеледиці ці обмеження можуть тимчасово зніматися, але це виняток, а не правило.

Якщо хтось травмується через неприбраний тротуар, претензії висуватимуть тому, хто був зобов’язаний забезпечити безпеку. Зазвичай це власник – і далі в справу входять страхові компанії та адвокати. Факт, що падіння сталося після 22:00, не є автоматичним захистом. Важливо, чи виникла небезпека через порушення обов’язку в той час, коли він діяв. Водночас суди виходять із принципу розумної досяжності: цілодобовий 24/7 зимовий сервіс не вимагається, і ніхто не зобов’язаний стояти з лопатою під час безперервного снігопаду.

Якщо внаслідок падіння виникла шкода, мова може йти про оплату лікування, втрачений заробіток і компенсацію за біль та страждання. Спершу платить страхова, а вже потім з’ясовується, чи була тут чиясь провина. У більшості таких випадків виплати здійснюються за рахунок страхування приватної відповідальності або страхування будівлі.

Зимове утримання подається як питання безпеки, але часто ігнорується побічна шкода. Сіль у величезних обсягах потрапляє в ґрунт і воду, шкодить рослинам і міським деревам, подразнює лапи тварин. Вона ж прискорює корозію автомобілів, а дрібний гравій регулярно летить у лобове скло, залишаючи відколи й тріщини. І тут претензії, по суті, висувати нікому.

Партія одного лідера: як працює антисистемний запит і чому в Австрії це не спрацювало

Це коротка спрощена версія мого повного тексту, який вийшов великим і в Телеграмі це буде багато постів. Кому цікаво, повна версія тут.

По своїх різних проєктах мені щастить знайомитися з дуже різними людьми. Одного разу за кавою місцевий, уже дорослий австрієць згадав, що частину життя провів у політиці. А коли назвав, до якої саме сили мав стосунок, я впіймав дивне відчуття — ніби цю історію я вже десь бачив.

Саме тому цей текст — не лише про Австрію. Це про антисистемний запит виборців, образ «одного успішного лідера» і про те, чому така модель майже завжди ламається.

Франк Штронах — австрієць, який після війни поїхав у Канаду, побудував там промислову імперію Magna International і повернувся додому з аргументом: я знаю, як працює економіка, бо я її будував. Він говорив про державу як про підприємство: борги, неефективність, складні правила, політиків, які нічого не створювали. Менеджерська мова звучала просто й переконливо.

Спочатку це були інтерв’ю й лекції. Потім — Stronach Institut. Але дуже швидко стало зрозуміло: ідеї без інструменту нічого не змінюють. Так економічна критика перетворилася на політичний проєкт.

До існуючих партій Штронах не пішов принципово. Для нього це були закриті клуби, які відтворюють самі себе і не відповідають за результат. Тому він зробив партію як інструмент — швидкий, прикладний і підпорядкований одній людині. Team Stronach виглядав не як класична партія, а як політичний стартап: один бренд, одна фігура, один гаманець.

Гроші стали ключем. Штронах вклав у проєкт десятки мільйонів євро. Це дозволило миттєво зайти в політику, отримати мандати, увагу медіа й антисистемний імідж. У 2013 році партія заходить у парламенти земель і на федеральному рівні. Для новачка — успіх.

Чому виборці «купилися»? Контекст був ідеальний: втома від великих коаліцій, скандали, відчуття застою. Мільярдер-емігрант, який говорить просто, не з апарату й «не боїться правди», добре продавався заголовками. Голосували не стільки за програму, скільки проти системи.

Але далі почалося те, що було закладено з самого початку. Партія без внутрішньої демократії, ідеології й структури тримається рівно доти, доки активний її власник. Коли Штронах відійшов від щоденної політики і перестав постійно фінансувати проєкт, почалися конфлікти, виходи депутатів і швидкий розпад. Без драми, але й без майбутнього.

У 2017 році Team Stronach просто зникла.

Ця історія важлива не як моралізаторство, а як урок. Антисистемність добре працює на вході, але слабка на дистанції. Гроші можуть прискорити старт, але не замінюють структуру. Держава — не корпорація: вона не змінюється за бізнес-планом. Політика — це марафон. І якщо заходиш у неї як у проєкт, вихід майже завжди буде болючим.

Гроші від держави на ремонт вашої техніки в Австрії

В Австрії з 12 січня 2026 року запрацювала нова державна програма підтримки ремонту техніки — Geräte-Retter-Prämie (премія для порятунку техніки). Формально це наступник старого і схожого за логікою Reparaturbonus, але в урізаній та більш жорсткій версії. Ідея в тому, аби ви не викидали стару техніку, а користувалися нею далі та зменшували шкоду для навколишнього середовища.

Суть проста: держава компенсує 50 % вартості ремонту, але максимум 130 €. Витрачати гроші можна на ремонт, сервіс чи обслуговування техніки. Бонус також можна використати на складання кошторису ремонту, яке є платним, але компенсація в такому випадку обмежена сумою 30 €.

Програма доступна всім приватним особам, які проживають в Австрії. Пристрій при цьому має бути у вашій власності. Кількість бонусів не обмежена, але один бонус можна використати лише на один пристрій.

Державою встановлено вичерпний перелік пристроїв, на які можна використати бонус. Серед іншого це пральні машини, холодильники, морозилки, кавомашини, пилососи, кухонна техніка, електроінструмент, комп’ютери, ноутбуки, монітори, а також окремі медичні прилади для догляду. Бонус не розповсюджується на смартфони, телефони, автомобілі, електричні байки, техніку на паливі, вмонтовані в будівлю пристрої, а також на випадки гарантійного ремонту чи ситуації, коли ремонт оплачує страхова компанія.

Бонус можна використати тільки у майстернях, які є частиною програми. Їх перелік є на сайті, але знайти таку майстерню було не складно навіть у моєму невеличкому містечку. Звичайно, перед ремонтом має сенс уточнити в майстерні її участь у програмі.

Аби скористатися програмою, потрібно зайти на спеціальний сайт (Geräte-Retter-Prämie крапка at), створити сертифікат із кодом (він діє 3 тижні), віднести техніку в сервіс разом із сертифікатом, оплатити весь ремонт, а через кілька тижнів держава поверне на ваш рахунок половину сплаченої суми. Виплата відбувається після 15 числа місяця, що слідує за місяцем ремонту, на рахунок, який ви вказали під час оформлення бонусу.

Я відніс свою кавомашину в сервіс на змащення та чистку — ремонт обійшовся в 114 €. Не дешево, подумав я, але 70% суми становила робота майстра. За сертифікатом Geräte-Retter-Prämie держава повернула мені 56 € на рахунок.

Подібна державна програма підтримки ремонту техніки діє в Австрії з 2022 року. За цей час можливістю скористалося близько 1 мільйона людей, на що було передбачено понад 250 мільйонів євро. Половину бюджету профінансовано Європейським Союзом в рамках програми Recovery and Resilience Facility

Український бал у Відні 2026: українська культура, традиція, благодійність і Гофбург

Віденські бали — це не туристичний фольклор, а жива частина міської культури. Щороку у Відні відбуваються під пів сотні балів. Вони є продовженням традиції, сформованої ще за часів імперії Габсбургів у XIX столітті. Україна в цій історії — не сторонній глядач. Частина українських земель упродовж тривалого часу входила до складу Австро-Угорської імперії. Тож ця культура для нас не є чимось чужим або випадково запозиченим.

Український благодійний бал у Відні проводиться з 2015 року, і у 2026-му відбудеться вже всьоме. За ці роки бал проходив у різних знакових локаціях Відня, зокрема в легендарних палацах міста. Формат залишався сталим: класичний віденський бал з українським культурним наповненням і благодійною метою.

Уперше Український бал 12 лютого 2026 року проходитиме в імператорському Гофбурзі — одному з головних символів австрійської державності, де розміщуються не лише музейні простори, а й державні органи та міжнародні організації.

Гасло балу — «Допомагай танцюючи» — це не метафора, а цілком практичний принцип. Український бал має благодійний характер: кошти від продажу квитків, благодійної лотереї та добровільних пожертв спрямовуються на підтримку України. Цьогоріч усі зібрані кошти будуть спрямовані на будівництво реабілітаційного центру у м місті Бережани Тернопільської області для людей, які постраждали внаслідок російської агресії в Україні.

Український бал давно перестав бути подією виключно для українців. Понад половину з приблизно 1,5 тисячі гостей становлять австрійці та гості з інших країн.

Традиційний віденський формат балу поєднується з українським культурним та благодійним наповненням, створюючи подію з глибоким змістом і впізнаваним характером. У цьому сенсі бал працює як культурна платформа і форма м’якої культурної дипломатії.

Проведення балу в Гофбурзі — це не лише про престиж, а й складна організація. Для Українського балу це важливий етап: подія, яка раніше проходила у менших віденських палацах, тепер відбувається в головній імперській резиденції міста.

Український бал — це ще й можливість побачити наживо українських зірок. Серед них живі виступи переможців Євробачення Jamala та Kalush Orchestra.

Попри класичний формат, Український бал не вимагає від гостей уміння танцювати вальс. Програма побудована так, що поруч із класичними частинами (полонез, вальс, кадриль) є джаз і танго, а також сучасна музика та DJ-зони. Бал задуманий як доступний досвід — не лише для знавців класичної музики, а для всіх, хто хоче відчути атмосферу.

Квитки можна було придбати завчасно зі знижкою, також діяли спеціальні ціни для студентів. Квитки не безкоштовні, ціни значно демократичні за ті, що пропонуються на Оперному балу, що робить участь у бальній культурі більш доступною, пропонуючи неймовірно шикарну та багату програму.

Над Українським балом працюють 25 членів ТУМА, виключно на волонтерських засадах. Це люди, які мають основну роботу або навчаються і займаються організацією у вільний час. Вони не отримують жодної фінансової винагороди за свою роботу.

Важлива частина балу — дрес-код Black Tie. Для жінок — довгі вечірні або бальні сукні. Для чоловіків — смокінг, фрак або класичний костюм з метеликом. Організатори наголошують: дрес-код — не забаганка, а частина історії, культури й бальної традиції. У разі грубого порушення можливий недопуск на захід.

Якщо відвідуєте бал уперше, варто купити квиток завчасно, не забути про дрес-код (якщо не впевнені — можна надіслати фото організаторам для уточнення), не спізнюватися на відкриття о 21:00 (бо це один із найкрасивіших моментів вечора), а також заздалегідь переглянути програму, щоб розуміти, у якому залі і що відбувається.

Український бал у Відні — це поєднання історичної традиції, сучасної культури й конкретної благодійної допомоги. Подія, яка давно вийшла за межі «внутрішнього заходу діаспори» і стала частиною календаря головних балів Відня.

Дефіцит яєць в Австрії: що відбувається насправді і чим австрійські яйця відрізняються від інших

У січні покупці побачили напівпорожні полиці з яйцями. На перший погляд — черговий «харчовий дефіцит». Але якщо придивитися, ситуація цікавіша і безпосередньо повʼязана з австрійською моделлю виробництва яєць.

Дефіцит дійсно є, але можна бути спокійними: Австрія не залишилась без яєць. Країна забезпечує себе яйцями приблизно на 90 %, що є дуже високим показником у європейському масштабі.

Проблема в тому, що першими почали зникати яйця найвищої категорії: біо та яйця від курок вільного випасу. З яйцями нижчих категорій проблем обʼєктивно не мало би бути, але на тлі інформації про дефіцит люди почали про всяк випадок скуповувати і їх.

Головна причина дефіциту — пташиний грип у країнах ЄС (Німеччина, Польща та інші), через що було масово знищено курей-несучок. Це скоротило європейську пропозицію і підняло гуртові ціни. Коли дешеві імпортні яйця зникли, гастрономія та харчова промисловість почали активніше купувати австрійські яйця — інколи буквально «вимітаючи» полиці супермаркетів. Звичайні люди купують лише третину яєць, все інше — це якраз гастрономія та харчова промисловість. Тобто коли гастрономія втрачає імпорт, вона фактично починає конкурувати з покупцем у супермаркеті.

Разом із тим зросло споживання і помітно змінилися харчові звички. В середньому мешканець Австрії споживає 248 яєць на рік — це на 24 яйця більше, ніж три роки тому. А через кризу навіть попри зростання попиту інвестицій у цю галузь практично не було, і виробництво відчутно не збільшувалося. Та й різко наростити виробництво яєць вищої категорії за умов жорстких стандартів фізично неможливо.

Кожне яйце в супермаркеті має штамп. Наприклад: 1-AT-1234567. Перша цифра — головна і означає умови утримання курок, які несуть яйця: 0 — біо (органічне виробництво, корм без ГМО, жорсткі норми щодо площі), 1 — вільний випас (кури мають доступ на двір), 2 — курникове утримання (без кліток, але без вільного вигулу), 3 — кліткове утримання (в Австрії практично відсутнє). AT — країна походження, а далі — код конкретної ферми.

З 2009 року в Австрії немає «найдешевших» яєць, коли курки живуть у клітках у жахливих умовах. Країна однією з перших у Європі відмовилася від такого способу утримання, навіть попри те, що це призвело до здорожчання. Виробництво переключилося на більш дорогі варіанти яєць. Модель справді гуманна, але виявляється менш гнучкою в кризові моменти.

Споживач у магазині бачить маркування, а от у ресторані — ні. Саме тому в Австрії дедалі гучніше говорять про обов’язкове маркування походження та способу утримання яєць у гастрономії, як це вже зроблено для м’яса.