[4/4]
Врешті вже при нанесенні достатньої шкоди / забороні дії БпЛА противника на достатній ширині фронту (для запобігання початку перехресної роботи екіпажів ворожих суміжників) з'являється можливість штурмовим групам зайти на послаблені логістичною ізоляцією позиції, провести їх зачистку й, не даючи можливості противнику завести резерви на новий рубіж, вклинитися на глибину розміщення ворожих екіпажів, вимусити їх знятися й тим самим утворити ділянку прориву, куди вже могли б зайти сили в складі механізованих ешелонів. А далі вже те, що ми бачили на Курщині: хаотичне заведення противником резервів, зустрічні бої на бронетехніці та інші "радощі" боротьби за оперативний простір.
Проблема в тому, що написати про це кілька абзаців просто, а знайти таку кількість сил, консолідувати їх й не спровокувати на ділянці швидку концентрацію різного роду "рубіконів" вкрай важко й майже точно виходить за межі наших поточних можливостей. В першу чергу частина з "знайти таку кількість сил" у виснажених постійними наступальними діями противника СОУ - це задача дуже далека від тривіальності. Тож тут ми сильно впираємося в питання подолання виснаження СОУ й продовження нанесення противнику максимальної шкоди допоки він, зв'язаний небажанням проводити мобілізаційні дії, не вичерпає потік добровольців.
Загалом, як би нам не (не)хотілося, атакувати меншими силами більші це майже завжди безперспективно, оскільки противник буде мати великий потенціал до контратак — ймовірно більший, ніж ми зможемо ввести резервів. Тож, хоч й кожна наша літня кампанія відзначається наступальними операціями (зазвичай хоча б трохи успішними), мабуть, зараз більш важливим завданням є зосередження на обороні та завдання противнику максимальної шкоди. А вона вже в подальшому зможе бути конвертована у зниження інтенсивності бойових дій з боку противника, чим відкриє нам простір до накопичення ресурсу та створення локальної переваги перед нашими ймовірно успішними наступальними діями. Бажано, звісно, щоб це колись таки став Південь — хоч й не найбільш активний, але єдиний дійсно стратегічно важливий напрямок цієї війни, контроль над котрим окреслить переможців та переможених цієї війни.
Врешті вже при нанесенні достатньої шкоди / забороні дії БпЛА противника на достатній ширині фронту (для запобігання початку перехресної роботи екіпажів ворожих суміжників) з'являється можливість штурмовим групам зайти на послаблені логістичною ізоляцією позиції, провести їх зачистку й, не даючи можливості противнику завести резерви на новий рубіж, вклинитися на глибину розміщення ворожих екіпажів, вимусити їх знятися й тим самим утворити ділянку прориву, куди вже могли б зайти сили в складі механізованих ешелонів. А далі вже те, що ми бачили на Курщині: хаотичне заведення противником резервів, зустрічні бої на бронетехніці та інші "радощі" боротьби за оперативний простір.
Проблема в тому, що написати про це кілька абзаців просто, а знайти таку кількість сил, консолідувати їх й не спровокувати на ділянці швидку концентрацію різного роду "рубіконів" вкрай важко й майже точно виходить за межі наших поточних можливостей. В першу чергу частина з "знайти таку кількість сил" у виснажених постійними наступальними діями противника СОУ - це задача дуже далека від тривіальності. Тож тут ми сильно впираємося в питання подолання виснаження СОУ й продовження нанесення противнику максимальної шкоди допоки він, зв'язаний небажанням проводити мобілізаційні дії, не вичерпає потік добровольців.
Загалом, як би нам не (не)хотілося, атакувати меншими силами більші це майже завжди безперспективно, оскільки противник буде мати великий потенціал до контратак — ймовірно більший, ніж ми зможемо ввести резервів. Тож, хоч й кожна наша літня кампанія відзначається наступальними операціями (зазвичай хоча б трохи успішними), мабуть, зараз більш важливим завданням є зосередження на обороні та завдання противнику максимальної шкоди. А вона вже в подальшому зможе бути конвертована у зниження інтенсивності бойових дій з боку противника, чим відкриє нам простір до накопичення ресурсу та створення локальної переваги перед нашими ймовірно успішними наступальними діями. Бажано, звісно, щоб це колись таки став Південь — хоч й не найбільш активний, але єдиний дійсно стратегічно важливий напрямок цієї війни, контроль над котрим окреслить переможців та переможених цієї війни.
В ніч з 13-го на 14-го червня Ізраїль наніс перші в цьому році авіаудари по Ірану. Операція виявилась рекордною за масштабами та тривалістю, й це стало можливим завдяки наступним факторам:
– ізраїльтяни оперували значними обсягами розвідувальної інформації, що демонструє глибоке агентурне та цифрове проникнення, в тому числі добре функціонує об'єктивний контроль завдяки розвідувальним БпЛА;
– технологічна перевага (ймовірно, в радіоелектроній боротьбі) забезпечила ВПС АОІ домінування в повітрі над Іраном;
– розвинута агентурна мережа (яка, вірогідно, використовує іракський Курдистан як плацдарм), створила сприятливі умови для заведення серйозної кількості зброї та оперативників.
Комбінація цих факторів забезпечила великий початковий успіх: мінімум 6 високопоставлених військових та 9 науковців, пов'язаних з ядерною програмою, було ліквідовано. Оперативники Моссаду наносять удари ПТРК по об'єктах всередині Ірану, військова та цивільна інфраструктура Ірану поступово деградує через постійні авіаудари. Й це не кінець, адже немає ознак зниження інтенсивності, а вікно конфлікту може вимірюватися тижнями. Втім, не дивлячись на початковий успіх, є підстави вважати, що кінцевий результат буде доволі обмеженим й фундаментальні протиріччя не вирішаться.
Я б виділив наступні причини, чому я так вважаю:
– Домінування в повітрі обмежено географічно. Східний Іран хоч і зазнавав уражень, досі залишається відносно безпечним місцем, звідки може здійснюватися керування, де може діяти ВПК, а війська – перегруповуватись;
– Іран досі має істотні протиповітряні сили з доволі широкою номенклатурою. Звісно, поки його підтверджені результати обмежуються дронами, але навіть ушкодження будуть знижувати можливості Ізраїлю по нанесенню авіаударів. Який матеріальний ресурс виділено на операцію також невідомо, відповідно він може вичерпатися ще до виконання поставлених задач;
– Хоч нанесена шкода ВПК Ірану та його ядерній програмі суттєва, Іран готувався саме до такої війни. Українці знають, що продовжувати нарощувати військові потужності можна, навіть коли противник наносить удари по будь-якій точці країни, але на відміну від нас, Іран вже має розвинуту підземну інфраструктуру та лінії виробництва. Окремо варто зазначити, що Іран заздалегідь підготував значну кількість хибних цілей, котрі АОІ знищують через неможливість відрізнити від справжніх (Іран виробляв своє військове обладнання, включно з ракетними пусковими, вже фабрично замаскованим під цивільний транспорт);
– Іран продовжує наносити масовані ракетні удари, не дивлячись на роботу ізраїльської авіації та БпЛА. Ці удари перенавантажують ПРО АОІ, й частина ракет досягає цілей. Якщо здатність наносити такі удари збережеться, то Ізраїль може доволі швидко зіштовхнутися з дефіцитом коштовних зенітних ракет та зазнавати значно більшої шкоди. Втім, якщо Іран вичерпає свої запаси раніше, то це вже стане серйозним ударом саме для нього;
– Ізраїль вже зіштовхується з серйозною шкодою внаслідок іранських ударів. Завдані військовим об'єктам збитки оцінити поки неможливо, проте погіршення безпекових умов для цивільних - це серйозний виклик економіці країни в близькій, середній й довгостроковій перспективі;
– Ізраїль явно зацікавлений в поваленні уряду в Ірані, проте практика ураження житлових кварталів збільшила кількість загиблих цивільних на сотні, а поранених – на тисячі. Неспровокована агресія тільки зміцнить режим політично;
– Використання агентурної мережі призводить до її деградування: ячейки виявляють себе та переходять до екстракції або знищуються, контррозвідка іншої сторони починає працювати активніше й прицільніше. Відновлення її в тому ж вигляді може вже ніколи не відбутися, або як мінімум займе істотний час.
Загалом, поки все виглядає так, що хоч Іран й отримує масштабну шкоду, є сумніви, що вони будуть критичні й заважатимуть відновленню в притомні строки. Не знищивши ворога, Ізраїль може вже через кілька років виявити для себе набагато більш підготовленого та агресивного супротивника.
[1/2]
– ізраїльтяни оперували значними обсягами розвідувальної інформації, що демонструє глибоке агентурне та цифрове проникнення, в тому числі добре функціонує об'єктивний контроль завдяки розвідувальним БпЛА;
– технологічна перевага (ймовірно, в радіоелектроній боротьбі) забезпечила ВПС АОІ домінування в повітрі над Іраном;
– розвинута агентурна мережа (яка, вірогідно, використовує іракський Курдистан як плацдарм), створила сприятливі умови для заведення серйозної кількості зброї та оперативників.
Комбінація цих факторів забезпечила великий початковий успіх: мінімум 6 високопоставлених військових та 9 науковців, пов'язаних з ядерною програмою, було ліквідовано. Оперативники Моссаду наносять удари ПТРК по об'єктах всередині Ірану, військова та цивільна інфраструктура Ірану поступово деградує через постійні авіаудари. Й це не кінець, адже немає ознак зниження інтенсивності, а вікно конфлікту може вимірюватися тижнями. Втім, не дивлячись на початковий успіх, є підстави вважати, що кінцевий результат буде доволі обмеженим й фундаментальні протиріччя не вирішаться.
Я б виділив наступні причини, чому я так вважаю:
– Домінування в повітрі обмежено географічно. Східний Іран хоч і зазнавав уражень, досі залишається відносно безпечним місцем, звідки може здійснюватися керування, де може діяти ВПК, а війська – перегруповуватись;
– Іран досі має істотні протиповітряні сили з доволі широкою номенклатурою. Звісно, поки його підтверджені результати обмежуються дронами, але навіть ушкодження будуть знижувати можливості Ізраїлю по нанесенню авіаударів. Який матеріальний ресурс виділено на операцію також невідомо, відповідно він може вичерпатися ще до виконання поставлених задач;
– Хоч нанесена шкода ВПК Ірану та його ядерній програмі суттєва, Іран готувався саме до такої війни. Українці знають, що продовжувати нарощувати військові потужності можна, навіть коли противник наносить удари по будь-якій точці країни, але на відміну від нас, Іран вже має розвинуту підземну інфраструктуру та лінії виробництва. Окремо варто зазначити, що Іран заздалегідь підготував значну кількість хибних цілей, котрі АОІ знищують через неможливість відрізнити від справжніх (Іран виробляв своє військове обладнання, включно з ракетними пусковими, вже фабрично замаскованим під цивільний транспорт);
– Іран продовжує наносити масовані ракетні удари, не дивлячись на роботу ізраїльської авіації та БпЛА. Ці удари перенавантажують ПРО АОІ, й частина ракет досягає цілей. Якщо здатність наносити такі удари збережеться, то Ізраїль може доволі швидко зіштовхнутися з дефіцитом коштовних зенітних ракет та зазнавати значно більшої шкоди. Втім, якщо Іран вичерпає свої запаси раніше, то це вже стане серйозним ударом саме для нього;
– Ізраїль вже зіштовхується з серйозною шкодою внаслідок іранських ударів. Завдані військовим об'єктам збитки оцінити поки неможливо, проте погіршення безпекових умов для цивільних - це серйозний виклик економіці країни в близькій, середній й довгостроковій перспективі;
– Ізраїль явно зацікавлений в поваленні уряду в Ірані, проте практика ураження житлових кварталів збільшила кількість загиблих цивільних на сотні, а поранених – на тисячі. Неспровокована агресія тільки зміцнить режим політично;
– Використання агентурної мережі призводить до її деградування: ячейки виявляють себе та переходять до екстракції або знищуються, контррозвідка іншої сторони починає працювати активніше й прицільніше. Відновлення її в тому ж вигляді може вже ніколи не відбутися, або як мінімум займе істотний час.
Загалом, поки все виглядає так, що хоч Іран й отримує масштабну шкоду, є сумніви, що вони будуть критичні й заважатимуть відновленню в притомні строки. Не знищивши ворога, Ізраїль може вже через кілька років виявити для себе набагато більш підготовленого та агресивного супротивника.
[1/2]
[2/2]
В той же час політично режим може залишитися міцним навіть, якщо конфлікт затягнеться. Ситуація могла б змінитись, якби США забезпечили сухопутне вторгнення, але без нього зафіксувати успіхи операції майже точно не вийде. А от для невеликого Ізраїлю, що перебуває в стані тривалої політичної кризи, затягування може призвести до втоми й кінця уряду Нетаньяху. Новий ізраїльський уряд може почати уникати подальших військових дій проти Ірану, що виграє для Ісламської Республіки ще часу на відновлення.
Але цікавішим питанням є те, чи зможе Іран вийти з поточної ситуації з задовільними для себе результатами. Себто, чи збереже свої атакуючі можливості, й чи буде здатний захищати своє небо. Тут мені здається, що обидві сторони рухатимуться близько у вичерпанні своїх наступальних можливостей, й припинення бойових дій буде проходити відносно симетрично. Себто, ні Іран, ні Ізраїль не зможуть завадити нанесенню ударів один по одному й почнуть виходити з конфлікту з вичерпанням ресурсів.
Що стосується України, то для нас це виглядає як win-win ситуація. Зростання міжнародної ескалації буде підвищувати оборонні витрати, RnD та обсяги виробництва озброєнь наших союзників, плодами чого ми будемо користуватися. Найімовірніше, Іран істотно скоротить експорт озброєнь в РФ через необхідність поповнення втрат, ба більше, можливо він перетягне на себе частину експорту КНДР в РФ.
Таким чином, тут можна хіба побажати військових успіхів обидвом сторонам. Політично, звісно, вони нічого не отримають, але світ отримає гарний приклад можливості конвенційних рішень проти ядерних держав та стане багатшим на ще один стимул до нової гонки озброєнь. Що, врешті, створює можливість глобального конфлікту, котрий остаточно поховає наших ворогів.
В той же час політично режим може залишитися міцним навіть, якщо конфлікт затягнеться. Ситуація могла б змінитись, якби США забезпечили сухопутне вторгнення, але без нього зафіксувати успіхи операції майже точно не вийде. А от для невеликого Ізраїлю, що перебуває в стані тривалої політичної кризи, затягування може призвести до втоми й кінця уряду Нетаньяху. Новий ізраїльський уряд може почати уникати подальших військових дій проти Ірану, що виграє для Ісламської Республіки ще часу на відновлення.
Але цікавішим питанням є те, чи зможе Іран вийти з поточної ситуації з задовільними для себе результатами. Себто, чи збереже свої атакуючі можливості, й чи буде здатний захищати своє небо. Тут мені здається, що обидві сторони рухатимуться близько у вичерпанні своїх наступальних можливостей, й припинення бойових дій буде проходити відносно симетрично. Себто, ні Іран, ні Ізраїль не зможуть завадити нанесенню ударів один по одному й почнуть виходити з конфлікту з вичерпанням ресурсів.
Що стосується України, то для нас це виглядає як win-win ситуація. Зростання міжнародної ескалації буде підвищувати оборонні витрати, RnD та обсяги виробництва озброєнь наших союзників, плодами чого ми будемо користуватися. Найімовірніше, Іран істотно скоротить експорт озброєнь в РФ через необхідність поповнення втрат, ба більше, можливо він перетягне на себе частину експорту КНДР в РФ.
Таким чином, тут можна хіба побажати військових успіхів обидвом сторонам. Політично, звісно, вони нічого не отримають, але світ отримає гарний приклад можливості конвенційних рішень проти ядерних держав та стане багатшим на ще один стимул до нової гонки озброєнь. Що, врешті, створює можливість глобального конфлікту, котрий остаточно поховає наших ворогів.
Vae Victis 🇺🇦✙
[2/2] В той же час політично режим може залишитися міцним навіть, якщо конфлікт затягнеться. Ситуація могла б змінитись, якби США забезпечили сухопутне вторгнення, але без нього зафіксувати успіхи операції майже точно не вийде. А от для невеликого Ізраїлю…
Уточнення щодо можливого вступу США у війну.
Основна американська військова інфраструктура на Близькому Сході локалізована в радіусі дії іранських ракет малої дальності. Їх запаси вкрай великі, але вони не використовувалися в силу неможливості досягнути ними Ізраїлю. Додатково: іранські БпЛА зможуть діяти набагато більш ефективно на менших дистанціях й проти менш насиченого ППО.
Якщо США вступить у війну, то жодне ПРО не зможе суттєво зменшити можливу шкоду. Єдина надія для США - це колапс управління в Ірані та те, що військова інфраструктура Ірану вже достатньо деградувала. У зворотньому випадку це призведе до істотних втрат з боку США, руйнувань інфраструктури, зниження операційних можливостей, а також поставить під загрозу можливість судноплавства в Затоці (через запаси протикорабельних ракет Ірану) та присутності в Іраку (через значну кількість проіранських міліцій).
Основна американська військова інфраструктура на Близькому Сході локалізована в радіусі дії іранських ракет малої дальності. Їх запаси вкрай великі, але вони не використовувалися в силу неможливості досягнути ними Ізраїлю. Додатково: іранські БпЛА зможуть діяти набагато більш ефективно на менших дистанціях й проти менш насиченого ППО.
Якщо США вступить у війну, то жодне ПРО не зможе суттєво зменшити можливу шкоду. Єдина надія для США - це колапс управління в Ірані та те, що військова інфраструктура Ірану вже достатньо деградувала. У зворотньому випадку це призведе до істотних втрат з боку США, руйнувань інфраструктури, зниження операційних можливостей, а також поставить під загрозу можливість судноплавства в Затоці (через запаси протикорабельних ракет Ірану) та присутності в Іраку (через значну кількість проіранських міліцій).
Forwarded from РЕВАНШ: ТАКТИЧНА ГРУПА
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Звʼязок рятує, звʼязок вбиває!
Незалежно від зміни тактик та технологій війни, в основі управління бою залишається - комунікація. Коли небезпека на кожному кроці, від якісної передачі інформації залежить все.
Щоб наші спецоперації стали ще ефективнішими, нам потрібна ваша допомога.
Спецпідрозділ ГУР МО «Реванш» відкриває збір на 670 000 гривень задля забезпечення ефективної роботи наших звʼязківців.
Воїни розраховують на тебе!
Номер картки банки 4441111120440387
Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/7T9WH94Umi
@revanche_tactical
Незалежно від зміни тактик та технологій війни, в основі управління бою залишається - комунікація. Коли небезпека на кожному кроці, від якісної передачі інформації залежить все.
Щоб наші спецоперації стали ще ефективнішими, нам потрібна ваша допомога.
Спецпідрозділ ГУР МО «Реванш» відкриває збір на 670 000 гривень задля забезпечення ефективної роботи наших звʼязківців.
Воїни розраховують на тебе!
Номер картки банки 4441111120440387
Посилання на банку https://send.monobank.ua/jar/7T9WH94Umi
@revanche_tactical
РЕВАНШ: ТАКТИЧНА ГРУПА
Звʼязок рятує, звʼязок вбиває! Незалежно від зміни тактик та технологій війни, в основі управління бою залишається - комунікація. Коли небезпека на кожному кроці, від якісної передачі інформації залежить все. Щоб наші спецоперації стали ще ефективнішими…
Панове читачі, прошу підтримати цей збір.
Отже, американці та іранці вирішили не вступати у війну один з одним та обмежилися символічними ударами.
Американці не зачіпали загальну військову інфраструктуру Ірану, нанісши удар тільки по ядерних об'єктах й давши час іранцям на їх евакуацію. Тим самим просигналізували, що не зацікавлені у розширенні конфлікту.
Іран використав для атаки ту саму кількість ракет, що й американці, і вдарив переважно по евакуйованій базі в Катарі, демонструючи, що також не збирається вступати в активну конфронтацію, а наступні удари будуть тільки симетричною відповіддю на подальшу агресію. Скоріш за все США не будуть відповідати на таку обмежену атаку.
Таким чином, істотних змін в конфлікті не відбулося: він продовжив мати локальний характер між Ізраїлем та Іраном. Ізраїль не має можливості повалити режим в Ірані й самостійно нанести достатню шкоду, а Іран не може знищити Ізраїль та не буде відмовлятися від своїх ракетних та ядерних програм, проте, ймовірно, зробить висновки з цієї ітерації конфлікту та, можливо, зуміє покращити зенітну компоненту.
Що стосується нас, то поки що все дійсно виглядає як win-win: виробничі потужності Ірану ушкоджені, а запаси виснажені. Відповідно, йому буде не до експорту озброєнь. В той же час керівництво США переконалося в своїй непереможності, й, можливо, колись не побоїться нанести істотну шкоду вже по відношенню до РФ.
Американці не зачіпали загальну військову інфраструктуру Ірану, нанісши удар тільки по ядерних об'єктах й давши час іранцям на їх евакуацію. Тим самим просигналізували, що не зацікавлені у розширенні конфлікту.
Іран використав для атаки ту саму кількість ракет, що й американці, і вдарив переважно по евакуйованій базі в Катарі, демонструючи, що також не збирається вступати в активну конфронтацію, а наступні удари будуть тільки симетричною відповіддю на подальшу агресію. Скоріш за все США не будуть відповідати на таку обмежену атаку.
Таким чином, істотних змін в конфлікті не відбулося: він продовжив мати локальний характер між Ізраїлем та Іраном. Ізраїль не має можливості повалити режим в Ірані й самостійно нанести достатню шкоду, а Іран не може знищити Ізраїль та не буде відмовлятися від своїх ракетних та ядерних програм, проте, ймовірно, зробить висновки з цієї ітерації конфлікту та, можливо, зуміє покращити зенітну компоненту.
Що стосується нас, то поки що все дійсно виглядає як win-win: виробничі потужності Ірану ушкоджені, а запаси виснажені. Відповідно, йому буде не до експорту озброєнь. В той же час керівництво США переконалося в своїй непереможності, й, можливо, колись не побоїться нанести істотну шкоду вже по відношенню до РФ.
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Панове! Сучасне поле бою перебуває в постійних змінах, й для отримання переваги над противником наше Військо має їх випереджати й активно впроваджувати інновації. Однією з останніх таких віх розвитку стали Наземні Роботизовані Комплекси: в умовах складності та небезпечності виконання бойових завдань піхотою, є потреба в диверсифікуванні частини задач на невеликі та ефективні машини, що керуються з безпечних укриттів та допомагають зберігати життя та здоров'я бійців. Спектр їх застосувань широкий: від бойової логістики до нанесення вогневого ураження з подальшим смерть-ворогам. Проте, як й все необхідне й життєво важливе, воно потребує серйозних коштів, котрі з власної кишені бійці покрити не можуть. У зв'язку з цим сердечно прошу читачів проінвестувати у дохлих окупантів та поширити, щоб більше чесних людей дізналося про таку чудову можливість для вкладень з непоганим дивідендами.
Посилання на дружню банку (всі кошти напряму йдуть на основну, якщо ще не стикалися з цим):
https://send.monobank.ua/jar/5Qb9NXRpC1
Посилання на Інстаграм неймовірної Томи, що організовує цей та минулий збори (з усіма минулими звітами).
Загальна ціль збору: 1 500 000 гривень.
Перша ціль дружньої банки: 333 000.
Якщо зуміємо закрити збір в короткий термін, то відкрию на каналі коментарі по реквестах, де ви зможете обговорити майбутні публікації на каналі.
Посилання на дружню банку (всі кошти напряму йдуть на основну, якщо ще не стикалися з цим):
https://send.monobank.ua/jar/5Qb9NXRpC1
Посилання на Інстаграм неймовірної Томи, що організовує цей та минулий збори (з усіма минулими звітами).
Загальна ціль збору: 1 500 000 гривень.
Перша ціль дружньої банки: 333 000.
Якщо зуміємо закрити збір в короткий термін, то відкрию на каналі коментарі по реквестах, де ви зможете обговорити майбутні публікації на каналі.
Vae Victis 🇺🇦✙
Панове! Сучасне поле бою перебуває в постійних змінах, й для отримання переваги над противником наше Військо має їх випереджати й активно впроваджувати інновації. Однією з останніх таких віх розвитку стали Наземні Роботизовані Комплекси: в умовах складності…
Панове, прошу ще раз підтримати збір!
ЛБЗ, як ми її розуміли раніше, перестала існувати – противник успішно інфільтрується на кілометри вглиб порядків СОУ, позиції дружніх та ворожих сил хаотично змішані на ділянці. Проте це не наслідок геніальності російського керівництва та непереможності російської армії, а вдала тактична інновація, помножена на некомпетентність українського армійського керівництва, відповідального за окремі ділянки оборони.
Виглядає це так: підари кладуть на землю маскувальні теплоізоляційні пончо, охолоджують їх й потім рухаються в них вночі двійками. Майже кожне пересування між позиціями контролюється крок-в-крок: офіцер управління дає конкретні вказівки, супроводжуючи дроном та контролюючи їх маскування. У випадку небезпеки група лягає на землю й накривається пончо. Виявляють себе при переміщенні полями. В лісах та в населених пунктах спостереження вкрай ускладнене. Йдуть без нічого, потім досягають кінцевої точки (якогось глибокого рубежа) й залягають там, роблять засадні дії на СОУ. Далі по розвіданому ними маршруту затягуються нові групи. Логістика забезпечується "молніями": вантажні крила несуть трохи провізії, нові батарейки до радіостанцій. Полонених зазвичай не беруть (важко повернути в тил), цивільних на шляху просування знищують для запобігання поширення інформації щодо маршрутів та позицій. Для зменшення ризиків виявлення використовують ПБСи.
Таким чином, після періоду, коли БпЛА знищили маневрену війну та тактику малих піхотних груп, війна знову закрутилась навколо маневрів, тільки тепер стрілецькими двійками. Й, відповідно, навколо їх прихованих переміщень, накопичень, інфільтрації, а також штурму/зачистки позицій. Ми, як завжди, недостатньо швидко адаптуємося до змін і, як наслідок, терпимо важкі поразки.
Але як і будь-яка тактика маневреної війни, вона зіштовхується з розтягнутою логістикою в ділянці прориву. Всі такі групи, просуваючись поки є нагода, ризикують бути відрізаними в глибині наших порядків та залишитися без краплі води та вогневої підтримки. Отже, ми знову маємо потребу в глибині оборони, других-третіх рубежах, а також групах швидкого реагування, що будуть зачищати відрізані осередки та перекривати виявлені маршрути. Ще більш гострою стала потреба в централізації управління: концентрація наявних засобів на смузі, підтримка безперервного моніторингу ділянок накопичення та просувань, встановлення інженерних загороджень. Враховуючи глибину деяких проривів, можна навіть згадати про бій за підтримки бронетехніки.
Важливою є готовність до штурму та оборони бліндажів з боку піхоти. Є сенс й у аналогічному використанні тактики ворога. Асоціація її з екстремальною кількістю втрат – результат слабкості противника в плануванні та хронічно нереалістичних завданнях, нездатності ворога мудро користуватися перевагами у ресурсі й врешті змарнувати його, що вже відбулося з бронетехнікою на російських базах зберігання. У мудрих руках ця тактика могла б полегшити відновлення втрачених позицій та витісненні окупанта (наприклад, достатньо прив'язувати її до погодних умов).
Найголовніше – не дозволити поразкам взяти над нами гору. Війна не закінчена, милості до переможених не буде. Там, де ступить нога російського солдата, з'являться братські могили з тих, хто не втік. В першу чергу росіяни будуть винищувати всіх, хто пов'язаний з військом – поранених та списаних побратимів, членів їх сімей. Страждати будуть найбільш знедолені, в кого немає можливості втекти: діти, вдови, матері військових СОУ будуть закатовані та вбиті, ставши методом виконання "плану" регіонального відділу ФСБ з боротьби з "терористами".
Нам треба продовжувати тиснути, продовжувати винищувати кацапню до тих пір, поки бажаючі походити українською землею не скінчаться, а заведені на позиції будуть відмовлятися продовжувати рух. Росіяни не непереможні, вони також страждають від невиконання наказів, їх бійці також нерідко уникають бою від страху. У нас є достатньо сил, щоб помножити його.
Ми можемо зупинити ворога, якщо захочемо. А захотіти ми маємо, бо нам є що втрачати – не власні життя, так життя тих, хто не може захистити себе сам.
Виглядає це так: підари кладуть на землю маскувальні теплоізоляційні пончо, охолоджують їх й потім рухаються в них вночі двійками. Майже кожне пересування між позиціями контролюється крок-в-крок: офіцер управління дає конкретні вказівки, супроводжуючи дроном та контролюючи їх маскування. У випадку небезпеки група лягає на землю й накривається пончо. Виявляють себе при переміщенні полями. В лісах та в населених пунктах спостереження вкрай ускладнене. Йдуть без нічого, потім досягають кінцевої точки (якогось глибокого рубежа) й залягають там, роблять засадні дії на СОУ. Далі по розвіданому ними маршруту затягуються нові групи. Логістика забезпечується "молніями": вантажні крила несуть трохи провізії, нові батарейки до радіостанцій. Полонених зазвичай не беруть (важко повернути в тил), цивільних на шляху просування знищують для запобігання поширення інформації щодо маршрутів та позицій. Для зменшення ризиків виявлення використовують ПБСи.
Таким чином, після періоду, коли БпЛА знищили маневрену війну та тактику малих піхотних груп, війна знову закрутилась навколо маневрів, тільки тепер стрілецькими двійками. Й, відповідно, навколо їх прихованих переміщень, накопичень, інфільтрації, а також штурму/зачистки позицій. Ми, як завжди, недостатньо швидко адаптуємося до змін і, як наслідок, терпимо важкі поразки.
Але як і будь-яка тактика маневреної війни, вона зіштовхується з розтягнутою логістикою в ділянці прориву. Всі такі групи, просуваючись поки є нагода, ризикують бути відрізаними в глибині наших порядків та залишитися без краплі води та вогневої підтримки. Отже, ми знову маємо потребу в глибині оборони, других-третіх рубежах, а також групах швидкого реагування, що будуть зачищати відрізані осередки та перекривати виявлені маршрути. Ще більш гострою стала потреба в централізації управління: концентрація наявних засобів на смузі, підтримка безперервного моніторингу ділянок накопичення та просувань, встановлення інженерних загороджень. Враховуючи глибину деяких проривів, можна навіть згадати про бій за підтримки бронетехніки.
Важливою є готовність до штурму та оборони бліндажів з боку піхоти. Є сенс й у аналогічному використанні тактики ворога. Асоціація її з екстремальною кількістю втрат – результат слабкості противника в плануванні та хронічно нереалістичних завданнях, нездатності ворога мудро користуватися перевагами у ресурсі й врешті змарнувати його, що вже відбулося з бронетехнікою на російських базах зберігання. У мудрих руках ця тактика могла б полегшити відновлення втрачених позицій та витісненні окупанта (наприклад, достатньо прив'язувати її до погодних умов).
Найголовніше – не дозволити поразкам взяти над нами гору. Війна не закінчена, милості до переможених не буде. Там, де ступить нога російського солдата, з'являться братські могили з тих, хто не втік. В першу чергу росіяни будуть винищувати всіх, хто пов'язаний з військом – поранених та списаних побратимів, членів їх сімей. Страждати будуть найбільш знедолені, в кого немає можливості втекти: діти, вдови, матері військових СОУ будуть закатовані та вбиті, ставши методом виконання "плану" регіонального відділу ФСБ з боротьби з "терористами".
Нам треба продовжувати тиснути, продовжувати винищувати кацапню до тих пір, поки бажаючі походити українською землею не скінчаться, а заведені на позиції будуть відмовлятися продовжувати рух. Росіяни не непереможні, вони також страждають від невиконання наказів, їх бійці також нерідко уникають бою від страху. У нас є достатньо сил, щоб помножити його.
Ми можемо зупинити ворога, якщо захочемо. А захотіти ми маємо, бо нам є що втрачати – не власні життя, так життя тих, хто не може захистити себе сам.
Vae Victis 🇺🇦✙
Панове! Сучасне поле бою перебуває в постійних змінах, й для отримання переваги над противником наше Військо має їх випереджати й активно впроваджувати інновації. Однією з останніх таких віх розвитку стали Наземні Роботизовані Комплекси: в умовах складності…
Панове. Ціль дружньої банки була успішна досягнута, у зв'язку з чим я додав коментарі по інвайтам. Розглядати їх буду індивідуально щоб потім не фільтрувати кацапню та ботів.
Втім, збір не завершено, тому додав нову цільову суму. Друзі реваншисти з усіх сил виконують бойові завдання на стратегічно важливій ділянці, де противник активно наступає й прочавлює оборону СОУ, й все більше цивільних вимушено полишити свій кров.
У зв'язку з цим нова ціль дружньої банки: 777 000 грн. Досягнення її гарантовано закриє збір й пришвидшить роботу в секції НРК.
Нагадую про посилання:
https://send.monobank.ua/jar/5Qb9NXRpC1
Втім, збір не завершено, тому додав нову цільову суму. Друзі реваншисти з усіх сил виконують бойові завдання на стратегічно важливій ділянці, де противник активно наступає й прочавлює оборону СОУ, й все більше цивільних вимушено полишити свій кров.
У зв'язку з цим нова ціль дружньої банки: 777 000 грн. Досягнення її гарантовано закриє збір й пришвидшить роботу в секції НРК.
Нагадую про посилання:
https://send.monobank.ua/jar/5Qb9NXRpC1
Vae Victis 🇺🇦✙
Панове. Ціль дружньої банки була успішна досягнута, у зв'язку з чим я додав коментарі по інвайтам. Розглядати їх буду індивідуально щоб потім не фільтрувати кацапню та ботів. Втім, збір не завершено, тому додав нову цільову суму. Друзі реваншисти з усіх…
Панове, бачу що пост зібрав велике охоплення, й з'явилося багато нових читачів.
У зв'язку з цим нагадую про збір: залишилось всього 200к, своєчасно покриття котрих прискорить потрапляння необхідного майна на поле бою, де воно буде служити во славу Перемозі Української Держави.
Впевнений що ми, як спільнота, зуміємо зібрати цю суму якнайшвидше.
https://send.monobank.ua/jar/5Qb9NXRpC1
У зв'язку з цим нагадую про збір: залишилось всього 200к, своєчасно покриття котрих прискорить потрапляння необхідного майна на поле бою, де воно буде служити во славу Перемозі Української Держави.
Впевнений що ми, як спільнота, зуміємо зібрати цю суму якнайшвидше.
https://send.monobank.ua/jar/5Qb9NXRpC1
send.monobank.ua
Безпечний переказ коштів
Надсилайте безкоштовно та безпечно кошти
Forwarded from РЕВАНШ: ТАКТИЧНА ГРУПА
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Щотижневий FPV-дайджест, від майстрів своєї справи з групи БПС спецпідрозділу ГУР МО «Реванш».
Хочеш літати з нами?
Заповнюй анкету!
Донат групі БПС: https://send.monobank.ua/jar/7fsjg72ZAN
@revanche_tactical
Хочеш літати з нами?
Заповнюй анкету!
Донат групі БПС: https://send.monobank.ua/jar/7fsjg72ZAN
@revanche_tactical
[1/4]
Ця літня кампанія стала найважчою для України з 2022 року. Починаючи з травня, ворог окупував близько 2000 км² української землі – найбільша територіальна втрата за останні роки. Проте перед причинами успіху противника варто почати з ретроспективи.
Від початку війни уважні читачі помітили, що лейтмотивом моїх публікацій був особовий склад: його кількість та динаміка. Неосвічені люди вважають, що в армії люди не потрібні – воювати мають роботи, поліція та депутати. В реальності, звісно ж, люди – це все, на чому армія тримається. Навіть якщо з засобами ситуація погана, то люди підлаштовуються й працюють асиметрично, наприклад, збирають СВП і вішають їх на цивільні дрони. Якщо ж засоби є, проте немає людей, то відповідно нема кому оперувати першими. Безперебійність роботи не забезпечується. Немає компетентних офіцерів, тому що не було з кого обирати, й довелося мобілізовувати «піджака». Відповідно, через цю оптику можна проаналізувати весь конфлікт.
Ворог досяг успіху на початку війни, тому що український уряд не почав мобілізацію на етапі накопичення сил противником, себто перед вторгненням. Оскільки РФ мала більшу контрактну армію та більше строковиків на логістиці, вона без проблем прорвала ділянки, де української (ще не відмобілізованої) армії не вистачало. Моментум противника втрачався у міру зі сточуванням о/с: він не отримував поповнення, тому був вимушений відступати. Спочатку з Київщини, потім з Херсонщини, Харківщини.
Ситуація змінилась в 2023 році: ворог зумів стабілізувати лінію фронту за рахунок швидкої, але значної мобілізації. Водночас процеси мобілізації в Україні почали стопоритися: добровольці закінчувалися, санкцій за ухилення фактично не було, а силові методи призову ще не була винайдені як системне явище. Втім, навіть не дивлячись на те, що літня наступальна кампанія 2023-го року вважається невдалою, за весь 2023-й рік розмір окупованих територій не зріс, а навіть зменшився на 200 км² (зараз ми стільки втрачаємо за два тижні, не те що відбиваємо).
Ситуація змінилась в 2024 році. Продовжуючи воювати з дефіцитом о/с, противник почав заливати грошима регіони: в квітні 2024 «регіональна виплата» в РФ досягла 1 млн рублів й зростала протягом 2024-го року. Це дало небачений ресурс для ворога: ним він закрив свої потреби в людямх на дуже багатьох рівнях, й отримав можливість експериментувати з різноманітними тактиками. Звісно, інтенсивність наступальних дій вимиває ворожу піхоту: від підписання контракту до поранення/загибелі переважно вистачає 4-ох місяців. Проте результат очевидний: фронт на Донеччині почав просідати з появою першої «зеленки» в 24-ому році. Ми почали втрачати території сотнями квадратних кілометрів щомісяця й зуміли стабілізувати ситуацію тільки наприкінці зими. Проте ненадовго.
Зрештою почалась російська наступальна кампанія літа 2025-го року. Сприятливі кліматичні умови дали противнику можливість просочуватися через мережу «лісків» та населених пунктів, видавлюючи наші сили з рубежів вздовж всієї Донеччини та окуповуючи українську землю по 450-550 км² в місяць. Це наслідок чисельної переваги противника, помноженої на сприятливу географію та сезон (в степовій та не забудованій Запорізькій області він просувається повільніше). Ворог багатший, але не розумніший – він погано використовує наявний ресурс, його дії організовані в чомусь краще, а в чомусь гірше за наші. Він страждає від багатьох хвороб поганого менеджменту та байдужого ставлення до особового складу, а також має проблеми з морально-психологічним станом (масове дезертирство). Його чисельна перевага має тимчасовий ефект – люди, що згодні навіть в умовах патріотичного екстазу та «швидкого миру» ризикнути життям за гроші – це обмежений ресурс. Невеликий пласт населення, який використовується противником без жодних застережень щодо його збереження: що набрали за один квартал, те реалізується в наступному.
Ця літня кампанія стала найважчою для України з 2022 року. Починаючи з травня, ворог окупував близько 2000 км² української землі – найбільша територіальна втрата за останні роки. Проте перед причинами успіху противника варто почати з ретроспективи.
Від початку війни уважні читачі помітили, що лейтмотивом моїх публікацій був особовий склад: його кількість та динаміка. Неосвічені люди вважають, що в армії люди не потрібні – воювати мають роботи, поліція та депутати. В реальності, звісно ж, люди – це все, на чому армія тримається. Навіть якщо з засобами ситуація погана, то люди підлаштовуються й працюють асиметрично, наприклад, збирають СВП і вішають їх на цивільні дрони. Якщо ж засоби є, проте немає людей, то відповідно нема кому оперувати першими. Безперебійність роботи не забезпечується. Немає компетентних офіцерів, тому що не було з кого обирати, й довелося мобілізовувати «піджака». Відповідно, через цю оптику можна проаналізувати весь конфлікт.
Ворог досяг успіху на початку війни, тому що український уряд не почав мобілізацію на етапі накопичення сил противником, себто перед вторгненням. Оскільки РФ мала більшу контрактну армію та більше строковиків на логістиці, вона без проблем прорвала ділянки, де української (ще не відмобілізованої) армії не вистачало. Моментум противника втрачався у міру зі сточуванням о/с: він не отримував поповнення, тому був вимушений відступати. Спочатку з Київщини, потім з Херсонщини, Харківщини.
Ситуація змінилась в 2023 році: ворог зумів стабілізувати лінію фронту за рахунок швидкої, але значної мобілізації. Водночас процеси мобілізації в Україні почали стопоритися: добровольці закінчувалися, санкцій за ухилення фактично не було, а силові методи призову ще не була винайдені як системне явище. Втім, навіть не дивлячись на те, що літня наступальна кампанія 2023-го року вважається невдалою, за весь 2023-й рік розмір окупованих територій не зріс, а навіть зменшився на 200 км² (зараз ми стільки втрачаємо за два тижні, не те що відбиваємо).
Ситуація змінилась в 2024 році. Продовжуючи воювати з дефіцитом о/с, противник почав заливати грошима регіони: в квітні 2024 «регіональна виплата» в РФ досягла 1 млн рублів й зростала протягом 2024-го року. Це дало небачений ресурс для ворога: ним він закрив свої потреби в людямх на дуже багатьох рівнях, й отримав можливість експериментувати з різноманітними тактиками. Звісно, інтенсивність наступальних дій вимиває ворожу піхоту: від підписання контракту до поранення/загибелі переважно вистачає 4-ох місяців. Проте результат очевидний: фронт на Донеччині почав просідати з появою першої «зеленки» в 24-ому році. Ми почали втрачати території сотнями квадратних кілометрів щомісяця й зуміли стабілізувати ситуацію тільки наприкінці зими. Проте ненадовго.
Зрештою почалась російська наступальна кампанія літа 2025-го року. Сприятливі кліматичні умови дали противнику можливість просочуватися через мережу «лісків» та населених пунктів, видавлюючи наші сили з рубежів вздовж всієї Донеччини та окуповуючи українську землю по 450-550 км² в місяць. Це наслідок чисельної переваги противника, помноженої на сприятливу географію та сезон (в степовій та не забудованій Запорізькій області він просувається повільніше). Ворог багатший, але не розумніший – він погано використовує наявний ресурс, його дії організовані в чомусь краще, а в чомусь гірше за наші. Він страждає від багатьох хвороб поганого менеджменту та байдужого ставлення до особового складу, а також має проблеми з морально-психологічним станом (масове дезертирство). Його чисельна перевага має тимчасовий ефект – люди, що згодні навіть в умовах патріотичного екстазу та «швидкого миру» ризикнути життям за гроші – це обмежений ресурс. Невеликий пласт населення, який використовується противником без жодних застережень щодо його збереження: що набрали за один квартал, те реалізується в наступному.
[2/4]
Сприятливі погодні умови через кілька місяців закінчаться. «Зеленка» зникне, теплові сигнатури стануть контрастнішими, а інтенсивне дистанційне мінування з нашого боку вже приносить свої плоди. За другу половину серпня противник окупував 210 км² – це досі багато, та водночас це найменший показник від травня (динаміка на спад продовжується). Дасть Бог, вересень буде ще кращим, і до наступної травневої «зеленки» противник знову зіштовхнеться з дефіцитом особового складу. Це дасть СОУ можливість спочатку стабілізувати ділянки наступу, а потім зачистити ті, де у ворога не вийшло закріпитися, а в перспективі – провести літню наступальну кампанію.
РФ може почати мобілізацію, проте психологічно вона її всіма силами уникає. Це було помітно ще під час останньої та поки що єдиної мобілізаційної кампанії осені 2022-го року. Вона тривала максимально обмежені строки й не повторювалась протягом року, а щодо тих, хто не з’явився за повісткою, не було вжито жодних заходів. Противник боїться з закінченням потоку добровольців перейти до силової мобілізації та закриття кордонів, адже це підважить настрої в російському суспільстві, посилить еміграцію та змінить оцінку цієї війни (імовірно, опір мобілізації в РФ буде подібним до українського, а в деяких регіонах точно буде сильнішим й матиме етнорелігійне забарвлення).
Навряд чи противник може розраховувати на тих, хто з’явиться за повісткою добровільно. Швидше за все, такий пласт населення вже залучений рекрутинговою кампанією. В Україні є популярний міф, що росіяни всі до єдиного страшні фанатики та йдуть в бій з криком «Ура!». Начебто в РФ страшна бідність й безробіття, тож вони продають один одного за виплати. Насправді ж росіян просто кратно більше (проте відсоток патріотичного населення менший, адже весь націонал-патріотичний активізм та свідомість знищені). Рівень доходів населення вищий, ніж в Україні. Те, що у нас інше враження, не більше ніж «помилка того, хто вижив»: якби відсоток патріотично вмотивованого російського населення був подібний до українського, ми б зіштовхнулися з набагато серйознішими проблемами на фронті.
Я б ще звернув увагу на те, що росіяни (яких й більше, й доходи в них вищі) мають набагато слабший волонтерський рух, що збирає на «потреби фронту» набагато менші за наші суми. Тому що насправді росіяни в суті своїй індиферентні, а їхній рекрутинг орієнтований на соціально вразливі верстви населення, за які потім ніхто не спитає. А от російського міщанина режим боїться чіпати, й витрачає великі ресурси на його деполітизацію, навіюючи тезу «там, наверху сами разберутся».
Знов-таки, це пов'язано з іншим популярним в Україні стереотипом, наче «в Росії всі – генетичні раби» (у що, до речі, не вірить російський уряд). Поточні російські еліти прийшли до влади внаслідок підтриманого США неоліберального перевороту 1993-го року, й основні російські діячі сучасності робили свої кар'єри ще при Єльцині. Безумовно, вони добре пам'ятають, що в 90-ті рівень політичної нестабільності в РФ був значно вищим, ніж, наприклад, в Україні.
Росія – це порохова бочка зі складними етнорілігійними стосунками та соціально-класовим розшаруванням, де досі актуальна проблема тероризму. Російський уряд генеалогічно починався як неоліберальний петрократичний режим, й хоч він з часом почав набувати фашистських рис, ядро та логіка прийняття рішень залишилась в дусі неоліберальних економікоцентричних функціонерів й максимально сконцентрована на ізоляції населення від будь-яких подразників та появи в нього колективної свідомості.
Умови, за яких РФ буде вдаватись до мобілізації, нас насправді влаштовують, адже це тільки смертельна небезпека (як та, що була під час обвалу фронту восени 22-го року, коли РФ втратила за два місяці більше територій, ніж завоювала за останні три роки). До цього моменту противник скоріше поставить себе в максимально невигідні військові умови, ніж вдасться до мобілізації. Принаймні поки наслідки не почнуть конвертуватися в політичні. Коли ж момент Х настане, форми мобілізації будуть максимально обмежені і в обсягах, і в методах.
Сприятливі погодні умови через кілька місяців закінчаться. «Зеленка» зникне, теплові сигнатури стануть контрастнішими, а інтенсивне дистанційне мінування з нашого боку вже приносить свої плоди. За другу половину серпня противник окупував 210 км² – це досі багато, та водночас це найменший показник від травня (динаміка на спад продовжується). Дасть Бог, вересень буде ще кращим, і до наступної травневої «зеленки» противник знову зіштовхнеться з дефіцитом особового складу. Це дасть СОУ можливість спочатку стабілізувати ділянки наступу, а потім зачистити ті, де у ворога не вийшло закріпитися, а в перспективі – провести літню наступальну кампанію.
РФ може почати мобілізацію, проте психологічно вона її всіма силами уникає. Це було помітно ще під час останньої та поки що єдиної мобілізаційної кампанії осені 2022-го року. Вона тривала максимально обмежені строки й не повторювалась протягом року, а щодо тих, хто не з’явився за повісткою, не було вжито жодних заходів. Противник боїться з закінченням потоку добровольців перейти до силової мобілізації та закриття кордонів, адже це підважить настрої в російському суспільстві, посилить еміграцію та змінить оцінку цієї війни (імовірно, опір мобілізації в РФ буде подібним до українського, а в деяких регіонах точно буде сильнішим й матиме етнорелігійне забарвлення).
Навряд чи противник може розраховувати на тих, хто з’явиться за повісткою добровільно. Швидше за все, такий пласт населення вже залучений рекрутинговою кампанією. В Україні є популярний міф, що росіяни всі до єдиного страшні фанатики та йдуть в бій з криком «Ура!». Начебто в РФ страшна бідність й безробіття, тож вони продають один одного за виплати. Насправді ж росіян просто кратно більше (проте відсоток патріотичного населення менший, адже весь націонал-патріотичний активізм та свідомість знищені). Рівень доходів населення вищий, ніж в Україні. Те, що у нас інше враження, не більше ніж «помилка того, хто вижив»: якби відсоток патріотично вмотивованого російського населення був подібний до українського, ми б зіштовхнулися з набагато серйознішими проблемами на фронті.
Я б ще звернув увагу на те, що росіяни (яких й більше, й доходи в них вищі) мають набагато слабший волонтерський рух, що збирає на «потреби фронту» набагато менші за наші суми. Тому що насправді росіяни в суті своїй індиферентні, а їхній рекрутинг орієнтований на соціально вразливі верстви населення, за які потім ніхто не спитає. А от російського міщанина режим боїться чіпати, й витрачає великі ресурси на його деполітизацію, навіюючи тезу «там, наверху сами разберутся».
Знов-таки, це пов'язано з іншим популярним в Україні стереотипом, наче «в Росії всі – генетичні раби» (у що, до речі, не вірить російський уряд). Поточні російські еліти прийшли до влади внаслідок підтриманого США неоліберального перевороту 1993-го року, й основні російські діячі сучасності робили свої кар'єри ще при Єльцині. Безумовно, вони добре пам'ятають, що в 90-ті рівень політичної нестабільності в РФ був значно вищим, ніж, наприклад, в Україні.
Росія – це порохова бочка зі складними етнорілігійними стосунками та соціально-класовим розшаруванням, де досі актуальна проблема тероризму. Російський уряд генеалогічно починався як неоліберальний петрократичний режим, й хоч він з часом почав набувати фашистських рис, ядро та логіка прийняття рішень залишилась в дусі неоліберальних економікоцентричних функціонерів й максимально сконцентрована на ізоляції населення від будь-яких подразників та появи в нього колективної свідомості.
Умови, за яких РФ буде вдаватись до мобілізації, нас насправді влаштовують, адже це тільки смертельна небезпека (як та, що була під час обвалу фронту восени 22-го року, коли РФ втратила за два місяці більше територій, ніж завоювала за останні три роки). До цього моменту противник скоріше поставить себе в максимально невигідні військові умови, ніж вдасться до мобілізації. Принаймні поки наслідки не почнуть конвертуватися в політичні. Коли ж момент Х настане, форми мобілізації будуть максимально обмежені і в обсягах, і в методах.
[3/4]
Як мені здається, спочатку санкції за неявку будуть або відсутні зовсім, або незначні. Наприклад, ігнорування повістки в «Госуслугах» або не каратиметься взагалі, або лише штрафом. Думаю, що і кордони довгий час будуть відкритими, що дасть можливість росіянам масово емігрувати. Безперечно ситуація з часом зміниться, але це вже буде зовсім інша ЛБЗ та зовсім інша готовність російського керівництва до заморозки.
Врешті, тут ми підходимо до перспектив цього конфлікту та нашої стратегії. Відповідно до оптики, викладеної вище, ми мали б максимально обережно використовувати наш мобілізаційний резерв та наявні сили. Поступово виснажувати противника: спочатку до рівня, коли ми зможемо проводити успішні наступальні дії. Після чого йому доведеться проводити непопулярні рішення, й він вже сам буде нерадий пролонгації конфлікту, а, отже, почне схилятися до заморозки по лінії зіткнення. Після припинення бойових дій ворог дозволить розірвання контрактів, й деморалізована російська армія розбіжиться по «гражданке», втративши можливості для відновлення того наступального потенціалу та контрактного ядра, що було перед вторгненням.
Втім, ще до написання цього тексту, повну незгоду зі мною в цьому питанні висловив український уряд. Відповідно до його поточних політик, найважливіше в Україні це не екзистенційна боротьба за виживання нації та збереження нашої землі, а якість життя в тилу та еміграційні можливості. Всі останні місяці український уряд займається покращенням умов еміграції українців: планує запровадження подвійного громадянства та підвищує вікову межу виїзду для військовозобов'язаних.
Останнє здалося особливо цікавим, й мені цілком зрозуміла логіка такого рішення. Вона полягає в тому, що уряд дуже любить українців й любить задовольняти їх бажання. Він оцінив, що «діти» віком 18-22 р. все рівно будуть навчатися у ВНЗ, отже, особливої важливості для обороноздатності не матимуть. То чому б ні? Хай їздять, інколи повертаються, щоб не втрачати контакт з Україною, та й вистачить.
Чудова, ліберальна та гуманна, але шокуюче божевільна ініціатива. Уряд абсолютно без задньої думки з кризи еміграції 17-річних юнаків зробив кризу міграції 17-22 річних. Вочевидь, розрахунок був на те, що якщо усіма силами сигналізувати, що зниження призовного віку не буде, то й не буде значної еміграції.
Однак це рішення вганяє в найбільшу з часів важкого літа 22-го деморалізацію: наше керівництво живе в паралельному світі, й не розуміє, що зміна умов виїзду сприймається як гаряча пропозиція, якою треба скористатися, поки не пізно. Цим держава не просто стріляє собі в ногу, а робить це в умовах, коли й без цього ледь іде, після чого отримає сепсис й поховає нас усіх. Адже поглиблення міграційної кризи це – поглиблення кадрового голоду в цивільному секторі. Це вимивання кадрів, котрі могли працювати в ОПК. Це урізання мобілізаційного резерву, який міг бути задіяний у цій важкій та виснажливій війні.
Мовчу про те, що демографічні наслідки цього рішення ми будемо спостерігати ще десятки(!) років, навіть після смерті його ідеологів. Це феноменально, я думаю про це вже щоденно – коли необхідна максимальна консолідація та концентрація на фронті, уряд займається навіть не тилом, а вже фактично туристами.
Як мені здається, спочатку санкції за неявку будуть або відсутні зовсім, або незначні. Наприклад, ігнорування повістки в «Госуслугах» або не каратиметься взагалі, або лише штрафом. Думаю, що і кордони довгий час будуть відкритими, що дасть можливість росіянам масово емігрувати. Безперечно ситуація з часом зміниться, але це вже буде зовсім інша ЛБЗ та зовсім інша готовність російського керівництва до заморозки.
Врешті, тут ми підходимо до перспектив цього конфлікту та нашої стратегії. Відповідно до оптики, викладеної вище, ми мали б максимально обережно використовувати наш мобілізаційний резерв та наявні сили. Поступово виснажувати противника: спочатку до рівня, коли ми зможемо проводити успішні наступальні дії. Після чого йому доведеться проводити непопулярні рішення, й він вже сам буде нерадий пролонгації конфлікту, а, отже, почне схилятися до заморозки по лінії зіткнення. Після припинення бойових дій ворог дозволить розірвання контрактів, й деморалізована російська армія розбіжиться по «гражданке», втративши можливості для відновлення того наступального потенціалу та контрактного ядра, що було перед вторгненням.
Втім, ще до написання цього тексту, повну незгоду зі мною в цьому питанні висловив український уряд. Відповідно до його поточних політик, найважливіше в Україні це не екзистенційна боротьба за виживання нації та збереження нашої землі, а якість життя в тилу та еміграційні можливості. Всі останні місяці український уряд займається покращенням умов еміграції українців: планує запровадження подвійного громадянства та підвищує вікову межу виїзду для військовозобов'язаних.
Останнє здалося особливо цікавим, й мені цілком зрозуміла логіка такого рішення. Вона полягає в тому, що уряд дуже любить українців й любить задовольняти їх бажання. Він оцінив, що «діти» віком 18-22 р. все рівно будуть навчатися у ВНЗ, отже, особливої важливості для обороноздатності не матимуть. То чому б ні? Хай їздять, інколи повертаються, щоб не втрачати контакт з Україною, та й вистачить.
Чудова, ліберальна та гуманна, але шокуюче божевільна ініціатива. Уряд абсолютно без задньої думки з кризи еміграції 17-річних юнаків зробив кризу міграції 17-22 річних. Вочевидь, розрахунок був на те, що якщо усіма силами сигналізувати, що зниження призовного віку не буде, то й не буде значної еміграції.
Однак це рішення вганяє в найбільшу з часів важкого літа 22-го деморалізацію: наше керівництво живе в паралельному світі, й не розуміє, що зміна умов виїзду сприймається як гаряча пропозиція, якою треба скористатися, поки не пізно. Цим держава не просто стріляє собі в ногу, а робить це в умовах, коли й без цього ледь іде, після чого отримає сепсис й поховає нас усіх. Адже поглиблення міграційної кризи це – поглиблення кадрового голоду в цивільному секторі. Це вимивання кадрів, котрі могли працювати в ОПК. Це урізання мобілізаційного резерву, який міг бути задіяний у цій важкій та виснажливій війні.
Мовчу про те, що демографічні наслідки цього рішення ми будемо спостерігати ще десятки(!) років, навіть після смерті його ідеологів. Це феноменально, я думаю про це вже щоденно – коли необхідна максимальна консолідація та концентрація на фронті, уряд займається навіть не тилом, а вже фактично туристами.
[4/4]
Тим часом в армії, до якої мала б бути прикута особлива увага держави, й на яку мав би працювати весь тил без залишку (а не боягузливо емігрувати), тривають деградаційні процеси. Так, кадри знищуються постійним тиском ворога; на стратегічно важливих ділянках немає позицій піхоти, а тих, що є, недостатньо для зачистки ворога. Офіцерський корпус, що постійно розмивається та страждає від нестачі кадрів, перенапружений тонною зовсім різної роботи. Люди буквально сходять з розуму й це не перебільшення, тому що наявний темп, помножений на постійні поразки та втрати підрозділів (деякі не знали ротації ще з часів ООС), змінює психіку не в той бік, де думають про нормальну організацію процесів та ефективність бойової роботи. Врешті, це призвело до того, що пріоритет в комплектуванні та всі рівні політичного схвалення отримують ті підрозділи, де діють спеціальні дисциплінарні умови (такі, куди відправляють «в покарання»). Що особливо іронічно в контексті того, як уряд ніжно веде свою політику щодо цивільних.
Мені вже смішно вам тут писати щось про стратегію, коли у новинній стрічці добре видно, що ті, хто мали б нею займатися, не мають не те що бачення майбутнього, але й не бачать реальність сьогодення. Не оцінюють критично наслідки власних дій. Звісно, ніхто не хоче повертатися в Україну та йти в армію, бо уряд всупереч здоровому глузду створив ситуацію, де чим далі ти від фронту, тим більше він про тебе піклується. В результаті, поки армія стікає кров'ю й затягує паски, вся інша країна зайнята пошуками варіантів того, як її зрадити – своєю втечею або полегшенням обставин втечі.
Якщо армія зламається саме тоді, коли ворог буде вже виснажений, треба буде не забути імена цих світочів гуманізму, й за сумісництвом авторів майбутньої національної катастрофи. Але поки ситуація «важка, але контрольована», треба продовжувати роботу.
Тим часом в армії, до якої мала б бути прикута особлива увага держави, й на яку мав би працювати весь тил без залишку (а не боягузливо емігрувати), тривають деградаційні процеси. Так, кадри знищуються постійним тиском ворога; на стратегічно важливих ділянках немає позицій піхоти, а тих, що є, недостатньо для зачистки ворога. Офіцерський корпус, що постійно розмивається та страждає від нестачі кадрів, перенапружений тонною зовсім різної роботи. Люди буквально сходять з розуму й це не перебільшення, тому що наявний темп, помножений на постійні поразки та втрати підрозділів (деякі не знали ротації ще з часів ООС), змінює психіку не в той бік, де думають про нормальну організацію процесів та ефективність бойової роботи. Врешті, це призвело до того, що пріоритет в комплектуванні та всі рівні політичного схвалення отримують ті підрозділи, де діють спеціальні дисциплінарні умови (такі, куди відправляють «в покарання»). Що особливо іронічно в контексті того, як уряд ніжно веде свою політику щодо цивільних.
Мені вже смішно вам тут писати щось про стратегію, коли у новинній стрічці добре видно, що ті, хто мали б нею займатися, не мають не те що бачення майбутнього, але й не бачать реальність сьогодення. Не оцінюють критично наслідки власних дій. Звісно, ніхто не хоче повертатися в Україну та йти в армію, бо уряд всупереч здоровому глузду створив ситуацію, де чим далі ти від фронту, тим більше він про тебе піклується. В результаті, поки армія стікає кров'ю й затягує паски, вся інша країна зайнята пошуками варіантів того, як її зрадити – своєю втечею або полегшенням обставин втечі.
Якщо армія зламається саме тоді, коли ворог буде вже виснажений, треба буде не забути імена цих світочів гуманізму, й за сумісництвом авторів майбутньої національної катастрофи. Але поки ситуація «важка, але контрольована», треба продовжувати роботу.
Цікава статистика. Думаю, вона не позбавлена методологічних викривлень, проте в меншу сторону: про значну частину втрат ми нічого не знаємо навіть у випадку радіотехнічного проникнення (себто наявності трофейної радіостанції).
Наприклад, важко трактувати як втрату ворога те, що після відпрацювання важкого бомбера по укриттю абонент не виходить на зв'язок. А якщо ми "не чуємо противника", то нам залишається рахувати втрати тільки засобами повітряної розвідки.
В той же час окрім зафіксованих візуально втрат ще є ті, що були нанесені дистанційним мінуванням, про результативність якого ми дізнаємося зазвичай випадково. Проте статистика продовжує бути валідною й заслуговує на висновки.
Починаючи з першої світової, причиною поранень бійців в основному були уламки. Уламок – це широка категорія, й більша частина уламкових поранень не фатальні. Це породило стереотип, що кількість поранених більша за кількість загиблих у 2-3 рази. Й донедавна він відповідав дійсності.
FPV змінило поле бою та знищило бойову логістику, а з нею й кейсевак, відтягнувши точки погрузки/вигрузки на декілька кілометрів. Водночас тактика ворога заганяє його групи на завелику глибину від власних порядків, роблячи вразливими до виявлення засобами нашої розвідки, яка намагається безперебійно тримати ворожі переміщення під контролем. Все це в сумі й перегорнуло традиційну для конфліктів сучасності статистику, створивши умови для появи екстремальної летальності.
Найщасливіший російський штурмовик – той, що отримав травму кінцівки від дистанційного мінування ще на початку шляху. З наближенням до ЛБЗ шанси бути евакуйованим стрімко тануть, а з заглибленням в "кілзону" зникають зовсім. Будь-яке падіння мобільності може стати смертним вироком для російського піхотинця.
Поранений, що супроводжується нашими засобами розвідки, навіть якщо встигне дістатися укриття – тим самим виявить його. І якщо в забудові чи в щільному літньому лісі противник ще може загубитися, то в голій посадці чи чистому полі у нього майже немає шансів. А, оскільки, на одну ціль в небо підіймається декілька бортів, то навіть вже в нерухоме тіло може прилетіти дрон до повного розчленування. Проте навіть перейшовши в статус "санітарної втрати", пригоди противника не завершуються.
Поранені поступово заповнюють укриття по маршруту руху груп противника в надії на погоду або успіх наступальних дій з подальшим відтягненням наших засобів. При сповільненні просування ворог, що застряг десь в норі, рідко коли може адекватно обробити рани й перебуває в антисанітарії – можливість вийти в туалет на передньому краї й за ним рідкісна, й зазвичай нечистоти зберігаються в тому ж укритті, де й поранений.
Далі противник зіштовхується з інфекціями, в першу чергу паразитарними: натуралістичний опис перебігу міазу – рутина, котру спостерігають спеціалісти радіотехнічної розвідки. Класичний метод підтримки таких поранених російськими офіцерами управління полягає в спробі переконати, що личинки в рані корисні для їх здоров'я. Сподіваюся, ці дані належно зберігаються й з часом стануть публічними, оскільки семпли з них мають стати початком нової хвилі серед дарк-ембіент виконавців.
Маючи чисельну перевагу та політичні результати, противник не береже обмежений ресурс з власних добровольців, утримуючи привабливість служби за рахунок цензури. Проте безкінечно це продовжуватися не може. Колись повноводна ріка з бажаючих легких грошей та уникаючих кримінальної відповідальності обміліє за рахунок такого ставлення російського керівництва до власних людей. Наше завдання – витримати й, навіть відступаючи, продовжувати наносити ворогу тисячу порізів.
Наприклад, важко трактувати як втрату ворога те, що після відпрацювання важкого бомбера по укриттю абонент не виходить на зв'язок. А якщо ми "не чуємо противника", то нам залишається рахувати втрати тільки засобами повітряної розвідки.
В той же час окрім зафіксованих візуально втрат ще є ті, що були нанесені дистанційним мінуванням, про результативність якого ми дізнаємося зазвичай випадково. Проте статистика продовжує бути валідною й заслуговує на висновки.
Починаючи з першої світової, причиною поранень бійців в основному були уламки. Уламок – це широка категорія, й більша частина уламкових поранень не фатальні. Це породило стереотип, що кількість поранених більша за кількість загиблих у 2-3 рази. Й донедавна він відповідав дійсності.
FPV змінило поле бою та знищило бойову логістику, а з нею й кейсевак, відтягнувши точки погрузки/вигрузки на декілька кілометрів. Водночас тактика ворога заганяє його групи на завелику глибину від власних порядків, роблячи вразливими до виявлення засобами нашої розвідки, яка намагається безперебійно тримати ворожі переміщення під контролем. Все це в сумі й перегорнуло традиційну для конфліктів сучасності статистику, створивши умови для появи екстремальної летальності.
Найщасливіший російський штурмовик – той, що отримав травму кінцівки від дистанційного мінування ще на початку шляху. З наближенням до ЛБЗ шанси бути евакуйованим стрімко тануть, а з заглибленням в "кілзону" зникають зовсім. Будь-яке падіння мобільності може стати смертним вироком для російського піхотинця.
Поранений, що супроводжується нашими засобами розвідки, навіть якщо встигне дістатися укриття – тим самим виявить його. І якщо в забудові чи в щільному літньому лісі противник ще може загубитися, то в голій посадці чи чистому полі у нього майже немає шансів. А, оскільки, на одну ціль в небо підіймається декілька бортів, то навіть вже в нерухоме тіло може прилетіти дрон до повного розчленування. Проте навіть перейшовши в статус "санітарної втрати", пригоди противника не завершуються.
Поранені поступово заповнюють укриття по маршруту руху груп противника в надії на погоду або успіх наступальних дій з подальшим відтягненням наших засобів. При сповільненні просування ворог, що застряг десь в норі, рідко коли може адекватно обробити рани й перебуває в антисанітарії – можливість вийти в туалет на передньому краї й за ним рідкісна, й зазвичай нечистоти зберігаються в тому ж укритті, де й поранений.
Далі противник зіштовхується з інфекціями, в першу чергу паразитарними: натуралістичний опис перебігу міазу – рутина, котру спостерігають спеціалісти радіотехнічної розвідки. Класичний метод підтримки таких поранених російськими офіцерами управління полягає в спробі переконати, що личинки в рані корисні для їх здоров'я. Сподіваюся, ці дані належно зберігаються й з часом стануть публічними, оскільки семпли з них мають стати початком нової хвилі серед дарк-ембіент виконавців.
Маючи чисельну перевагу та політичні результати, противник не береже обмежений ресурс з власних добровольців, утримуючи привабливість служби за рахунок цензури. Проте безкінечно це продовжуватися не може. Колись повноводна ріка з бажаючих легких грошей та уникаючих кримінальної відповідальності обміліє за рахунок такого ставлення російського керівництва до власних людей. Наше завдання – витримати й, навіть відступаючи, продовжувати наносити ворогу тисячу порізів.
Telegram
1-й корпус НГУ «Азов»
1 корпус НГУ «Азов» — результати роботи на Добропільському напрямку.
Минув місяць з моменту, як управління підрозділами Сил оборони України на Добропільському напрямку було передано 1 корпусу Національної гвардії України «Азов».
Завдяки узгодженим діям…
Минув місяць з моменту, як управління підрозділами Сил оборони України на Добропільському напрямку було передано 1 корпусу Національної гвардії України «Азов».
Завдяки узгодженим діям…
Гарний текст Павла Казаріна на УП.
Ідея відправити до В'єтнаму малоосвічених та погано навчених представників соціальних низів була продиктована виборами. Якби армія США не зменшила інтелектуальний ценз для призовників, то довелося б примусово мобілізувати студентів американських коледжів. У 1968 році на країну чекали вибори, і президент США Ліндон Джонсон не хотів псувати відносини своєї партії із середнім класом країни. Щоправда, йому це все одно не допомогло – і 20 січня 1969 президентську присягу склав республіканець Річард Ніксон.
Ми згадували цю історію дорогою назад із навчального центру. Ми їздили туди із взводним – обирати до себе в роту курсантів. Із 80 рекрутів змогли відібрати п'ятьох. Абсолютна більшість решти нагадує жертв експерименту, який армія США провела 60 років тому. Все одно що вода, яка надходить до трюму армійського корабля – якщо їх буде занадто багато, то корабель піде на дно.
[...]
Будь-яка тема, пов'язана з повістками, стала настільки непопулярною, що політики щосили намагаються її уникнути. Партія ухилянтів стала настільки впливовою, що влада та опозиція не ризикують із нею сваритися. Питання, від яких залежить виживання країни, ніхто, крім військових, не обговорює.
[...]
Якщо в якийсь момент ворог прорве фронт, то історики майбутнього будуть писати про те, що причиною поразки України стала неготовність українців її захищати.
Ідея відправити до В'єтнаму малоосвічених та погано навчених представників соціальних низів була продиктована виборами. Якби армія США не зменшила інтелектуальний ценз для призовників, то довелося б примусово мобілізувати студентів американських коледжів. У 1968 році на країну чекали вибори, і президент США Ліндон Джонсон не хотів псувати відносини своєї партії із середнім класом країни. Щоправда, йому це все одно не допомогло – і 20 січня 1969 президентську присягу склав республіканець Річард Ніксон.
Ми згадували цю історію дорогою назад із навчального центру. Ми їздили туди із взводним – обирати до себе в роту курсантів. Із 80 рекрутів змогли відібрати п'ятьох. Абсолютна більшість решти нагадує жертв експерименту, який армія США провела 60 років тому. Все одно що вода, яка надходить до трюму армійського корабля – якщо їх буде занадто багато, то корабель піде на дно.
[...]
Будь-яка тема, пов'язана з повістками, стала настільки непопулярною, що політики щосили намагаються її уникнути. Партія ухилянтів стала настільки впливовою, що влада та опозиція не ризикують із нею сваритися. Питання, від яких залежить виживання країни, ніхто, крім військових, не обговорює.
[...]
Якщо в якийсь момент ворог прорве фронт, то історики майбутнього будуть писати про те, що причиною поразки України стала неготовність українців її захищати.
Українська правда
Проблема Форреста Гампа
Влітку 1966 року міністр оборони США Роберт Макнамара знизив вимоги до призовників армії США.
Forwarded from РЕВАНШ: ТАКТИЧНА ГРУПА
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
Медична служба Тактичної Групи «Реванш» – це не лише про допомогу пораненим, а про цілісний ланцюг, де кожен елемент критично важливий
🔹 Бойові медики – перша лінія порятунку. Вони працюють під вогнем, стабілізують стан, зупиняють кровотечі, дають шанс на життя.
🔹 Кейсевак (CASEVAC) – швидке вивезення з поля бою будь-якими доступними засобами. Це часто вирішує, чи доживе поранений до більш кваліфікованої допомоги.
🔹 Медевак (MEDEVAC) – організована медична евакуація з повним забезпеченням. Тут уже йдеться про професійний супровід, обладнання та максимальне збереження життя й здоров’я.
Уся система працює тільки тоді, коли кожен виконує свою частину злагоджено. Бойовий медик без евакуації – це обмежений час. Евакуація без стабілізації – це ризик втрати дорогоцінних хвилин. Медевак без першої допомоги – це шанс, який може так і не настати.
Разом – це ланцюг, що з’єднує поле бою з госпіталем. Ланцюг, у якому кожна ланка коштує людського життя.
@revanche_tactical
🔹 Бойові медики – перша лінія порятунку. Вони працюють під вогнем, стабілізують стан, зупиняють кровотечі, дають шанс на життя.
🔹 Кейсевак (CASEVAC) – швидке вивезення з поля бою будь-якими доступними засобами. Це часто вирішує, чи доживе поранений до більш кваліфікованої допомоги.
🔹 Медевак (MEDEVAC) – організована медична евакуація з повним забезпеченням. Тут уже йдеться про професійний супровід, обладнання та максимальне збереження життя й здоров’я.
Уся система працює тільки тоді, коли кожен виконує свою частину злагоджено. Бойовий медик без евакуації – це обмежений час. Евакуація без стабілізації – це ризик втрати дорогоцінних хвилин. Медевак без першої допомоги – це шанс, який може так і не настати.
Разом – це ланцюг, що з’єднує поле бою з госпіталем. Ланцюг, у якому кожна ланка коштує людського життя.
@revanche_tactical