[4/4]

Тим часом в армії, до якої мала б бути прикута особлива увага держави, й на яку мав би працювати весь тил без залишку (а не боягузливо емігрувати), тривають деградаційні процеси. Так, кадри знищуються постійним тиском ворога; на стратегічно важливих ділянках немає позицій піхоти, а тих, що є, недостатньо для зачистки ворога. Офіцерський корпус, що постійно розмивається та страждає від нестачі кадрів, перенапружений тонною зовсім різної роботи. Люди буквально сходять з розуму й це не перебільшення, тому що наявний темп, помножений на постійні поразки та втрати підрозділів (деякі не знали ротації ще з часів ООС), змінює психіку не в той бік, де думають про нормальну організацію процесів та ефективність бойової роботи. Врешті, це призвело до того, що пріоритет в комплектуванні та всі рівні політичного схвалення отримують ті підрозділи, де діють спеціальні дисциплінарні умови (такі, куди відправляють «в покарання»). Що особливо іронічно в контексті того, як уряд ніжно веде свою політику щодо цивільних.

Мені вже смішно вам тут писати щось про стратегію, коли у новинній стрічці добре видно, що ті, хто мали б нею займатися, не мають не те що бачення майбутнього, але й не бачать реальність сьогодення. Не оцінюють критично наслідки власних дій. Звісно, ніхто не хоче повертатися в Україну та йти в армію, бо уряд всупереч здоровому глузду створив ситуацію, де чим далі ти від фронту, тим більше він про тебе піклується. В результаті, поки армія стікає кров'ю й затягує паски, вся інша країна зайнята пошуками варіантів того, як її зрадити – своєю втечею або полегшенням обставин втечі.

Якщо армія зламається саме тоді, коли ворог буде вже виснажений, треба буде не забути імена цих світочів гуманізму, й за сумісництвом авторів майбутньої національної катастрофи. Але поки ситуація «важка, але контрольована», треба продовжувати роботу.

Цікава статистика. Думаю, вона не позбавлена методологічних викривлень, проте в меншу сторону: про значну частину втрат ми нічого не знаємо навіть у випадку радіотехнічного проникнення (себто наявності трофейної радіостанції).

Наприклад, важко трактувати як втрату ворога те, що після відпрацювання важкого бомбера по укриттю абонент не виходить на зв'язок. А якщо ми "не чуємо противника", то нам залишається рахувати втрати тільки засобами повітряної розвідки.

В той же час окрім зафіксованих візуально втрат ще є ті, що були нанесені дистанційним мінуванням, про результативність якого ми дізнаємося зазвичай випадково. Проте статистика продовжує бути валідною й заслуговує на висновки.

Починаючи з першої світової, причиною поранень бійців в основному були уламки. Уламок – це широка категорія, й більша частина уламкових поранень не фатальні. Це породило стереотип, що кількість поранених більша за кількість загиблих у 2-3 рази. Й донедавна він відповідав дійсності.

FPV змінило поле бою та знищило бойову логістику, а з нею й кейсевак, відтягнувши точки погрузки/вигрузки на декілька кілометрів. Водночас тактика ворога заганяє його групи на завелику глибину від власних порядків, роблячи вразливими до виявлення засобами нашої розвідки, яка намагається безперебійно тримати ворожі переміщення під контролем. Все це в сумі й перегорнуло традиційну для конфліктів сучасності статистику, створивши умови для появи екстремальної летальності.

Найщасливіший російський штурмовик – той, що отримав травму кінцівки від дистанційного мінування ще на початку шляху. З наближенням до ЛБЗ шанси бути евакуйованим стрімко тануть, а з заглибленням в "кілзону" зникають зовсім. Будь-яке падіння мобільності може стати смертним вироком для російського піхотинця.

Поранений, що супроводжується нашими засобами розвідки, навіть якщо встигне дістатися укриття – тим самим виявить його. І якщо в забудові чи в щільному літньому лісі противник ще може загубитися, то в голій посадці чи чистому полі у нього майже немає шансів. А, оскільки, на одну ціль в небо підіймається декілька бортів, то навіть вже в нерухоме тіло може прилетіти дрон до повного розчленування. Проте навіть перейшовши в статус "санітарної втрати", пригоди противника не завершуються.

Поранені поступово заповнюють укриття по маршруту руху груп противника в надії на погоду або успіх наступальних дій з подальшим відтягненням наших засобів. При сповільненні просування ворог, що застряг десь в норі, рідко коли може адекватно обробити рани й перебуває в антисанітарії – можливість вийти в туалет на передньому краї й за ним рідкісна, й зазвичай нечистоти зберігаються в тому ж укритті, де й поранений.

Далі противник зіштовхується з інфекціями, в першу чергу паразитарними: натуралістичний опис перебігу міазу – рутина, котру спостерігають спеціалісти радіотехнічної розвідки. Класичний метод підтримки таких поранених російськими офіцерами управління полягає в спробі переконати, що личинки в рані корисні для їх здоров'я. Сподіваюся, ці дані належно зберігаються й з часом стануть публічними, оскільки семпли з них мають стати початком нової хвилі серед дарк-ембіент виконавців.

Маючи чисельну перевагу та політичні результати, противник не береже обмежений ресурс з власних добровольців, утримуючи привабливість служби за рахунок цензури. Проте безкінечно це продовжуватися не може. Колись повноводна ріка з бажаючих легких грошей та уникаючих кримінальної відповідальності обміліє за рахунок такого ставлення російського керівництва до власних людей. Наше завдання – витримати й, навіть відступаючи, продовжувати наносити ворогу тисячу порізів.

Гарний текст Павла Казаріна на УП.

Ідея відправити до В'єтнаму малоосвічених та погано навчених представників соціальних низів була продиктована виборами. Якби армія США не зменшила інтелектуальний ценз для призовників, то довелося б примусово мобілізувати студентів американських коледжів. У 1968 році на країну чекали вибори, і президент США Ліндон Джонсон не хотів псувати відносини своєї партії із середнім класом країни. Щоправда, йому це все одно не допомогло – і 20 січня 1969 президентську присягу склав республіканець Річард Ніксон.

Ми згадували цю історію дорогою назад із навчального центру. Ми їздили туди із взводним – обирати до себе в роту курсантів. Із 80 рекрутів змогли відібрати п'ятьох. Абсолютна більшість решти нагадує жертв експерименту, який армія США провела 60 років тому. Все одно що вода, яка надходить до трюму армійського корабля – якщо їх буде занадто багато, то корабель піде на дно.

[...]

Будь-яка тема, пов'язана з повістками, стала настільки непопулярною, що політики щосили намагаються її уникнути. Партія ухилянтів стала настільки впливовою, що влада та опозиція не ризикують із нею сваритися. Питання, від яких залежить виживання країни, ніхто, крім військових, не обговорює.

[...]

Якщо в якийсь момент ворог прорве фронт, то історики майбутнього будуть писати про те, що причиною поразки України стала неготовність українців її захищати.

Медична служба Тактичної Групи «Реванш» – це не лише про допомогу пораненим, а про цілісний ланцюг, де кожен елемент критично важливий

🔹 Бойові медики – перша лінія порятунку. Вони працюють під вогнем, стабілізують стан, зупиняють кровотечі, дають шанс на життя.
🔹 Кейсевак (CASEVAC) – швидке вивезення з поля бою будь-якими доступними засобами. Це часто вирішує, чи доживе поранений до більш кваліфікованої допомоги.
🔹 Медевак (MEDEVAC) – організована медична евакуація з повним забезпеченням. Тут уже йдеться про професійний супровід, обладнання та максимальне збереження життя й здоров’я.

Уся система працює тільки тоді, коли кожен виконує свою частину злагоджено. Бойовий медик без евакуації – це обмежений час. Евакуація без стабілізації – це ризик втрати дорогоцінних хвилин. Медевак без першої допомоги – це шанс, який може так і не настати.

Разом – це ланцюг, що з’єднує поле бою з госпіталем. Ланцюг, у якому кожна ланка коштує людського життя.

@revanche_tactical

Нотатка про поточний стан бойових дій на театрі російсько-української війни.

Війна все більше нагадує tower defense: противник щоденно відправляє від двох до двох десятків піхотинців пішим порядком в «сіру» пору доби (переважно в ранковому тумані). Ці групи в основному знищуються під час переміщень за допомогою FPV та бомберів, рідше – з використанням артилерії. Постійний потік ворожої піхоти та її щоденне винищення, невпинний тиск спробами інфільтрації на значну глибину (при нечутливості до втрат) призвели до астрономічного співвідношення в ділянках активних наступальних дій ворога – 1:10 й більше.

Проте чим гірші погодні умови, тим легше ворог просочується й закріплюється навколо наших позицій. Оскільки піхота противника щонайменше в декілька разів чисельніша ніж українська, й отримує відносно стабільне поповнення, то вже за доволі обмежений час ворог накопичує серед наших бойових порядків більшу кількість сил, ніж виставлено з боку СОУ.

Рубіж оборони СОУ зазвичай виглядає як горстка піхотинців, які стоять на розріджених позиціях без секторів вогню. Якщо на полі бою є багатоповерхова бетонна забудова, то наша піхота вже непогано себе проявляє й навіть «невмотивовані мобілізовані», які за ухилянтськими легендами «не приносять жодної користі», дають міцний опір окупанту. Проте з бліндажу в посадці або погребу одноповерхової будівлі багато не побачиш, й що ми, що противник вступає в контакт тільки, якщо натрапляє безпосередньо на позиції один одного. Ця розрідженість нашої оборони в поєднанні з безперервною інфільтрацією призвела до дифузії лінії фронту, й до ситуацій, де крайня позиція СОУ облаштована неподалік від міномету противника, а крайня позиція ворога може стояти там, куди долітає вантажна «молнія» або FPV (тобто, навіть за нашими засобами ураження). Швидкість дифузії залежить від концентрації укриттів: в голому полі противник постійно знищується майже під нуль, а просування – незначні й повільні. Натомість в щільно забудованих селищах, а тим паче багатоповерховій забудові противник накопичується як сарана, й швидко просувається. Викурити його дуже складно навіть на початкових етапах, але, оскільки, українських сил небагато, то зробити це майже ніким, й за короткий проміжок часу стає неможливим. Оборона невеликого мономіста може повністю залежати від 2-3 піхотних груп, що бігають як очманілі, кидають гранати та тм-ки в підвали згідно з розвідданими.

Отже, закріпившись поруч з позиціям СОУ на рубежі зіткнення й накопичивши достатньо сил, противник сковує всю нечисельну піхоту підрозділу на смузі й починає рух вглиб. Оскільки резервів немає, то немає й другого рубежу оборони. Для його виставлення використовують інший підрозділ, котрий звідкись висмикнуть (що може завдати шкоди напрямку, з якого його забрали). Але якщо і його немає, то другим рубежем оборони будуть розрахунки мінометів та позиції БпЛА. Зазвичай вони тримаються якнайдовше, проте за деякий час змушені переміщуватись вглиб наших порядків, залишаючи піхотні позиції відрізаними, без належної підтримки, тим самим послаблюючи можливості в розвідці та ураженні вглиб. Так противник отримує ще один шмат української землі.

[1/4]

[2/4]

Інакше виглядає ситуація в листопаді – найбільш туманному та багатому на опади місяці року. Негода забезпечує нельотну погоду, а туман – обмежену видимість, що створює ідеальні умови для просування противника. Користуючись нагодою, ворог вже на автомобілях та мотоциклах може долати по декілька кілометрів в день й десантувати десятки людей. В цей момент управління українських підрозділів, як завжди, неочікувано для себе виявляє, що король голий – окрім дронів нічого немає. Й що спробувати зупинити масований наступ на легкових автомобілях може тільки поодинока гармата, але так чи інакше, відповісти симетрично на маневри противника ми не можемо – немає ким. Немає, бо за останній місяць мобілізували менше, ніж дезертувало (а тих що набрали, відправили в частини «пріоритетного комплектування»). Політичне керівництво, що має вирішити цю проблему, перебуває під впливом конфуціанства й вважає, що таким чином зберігається економічний баланс й вселенська гармонія. В результаті навіть вікно для можливих активних дій з нашого боку закривається, не почавшись.

Дасть Бог, виведуть в тумані трохи піхоти та заберуть медеваком поранених. А якщо не заберуть, то список зниклих безвісти поповнюється декількома українськими захисниками та цивільними, й якомусь юристу доведеться додати в перелік матеріали з черговим відео розстрілу полонених.

Після таких локальних катастроф обов'язково з'являється багато уваги від вищого військово-політичного керівництва. Втім, поки розбираються, стає ще трохи прохолодніше, туманна погода розсіюється й противник, просунувшись на кілометри вглиб, зіштовхується з «кілзоною».

Якщо перейти від загального до конкретних прикладів, то швидке просування в урбані ми спостерігаємо в Куп'янську, Покровську та передмісті Запоріжжя. А прорив під час негоди на автомобілях й зрідка на ББМ відбувається зараз на смузі одразу кількох корпусів: Гуляйполе – Покровське – Великомихалівка – Новопавлівське. Всі ці події за своєю швидкістю близькі до оперативних проривів, але отримують незаслужено мало уваги від громадськості.

Опустимо розстріляних у власних будинках цивільних та зростаючу кількість внутрішньо переміщених (на вулицю) осіб – в ідеології лібертаріанського потужнізма це допустимо та збалансовано, змінюватися не буде й, відповідно, може вважатись частиною державної політики. Проблема в тому, що ворог довів: за кожного періоду сприятливої погоди він може здійснювати прориви на більш ніж 10 км вглиб наших позицій. Тим часом у нас від крайніх позицій противника до Сум та Харкова по 20 км. Що буде, якщо противник подолає так звану «кілзону» й просочиться в щільну міську забудову? Виявиться, що місто з населенням в сотні тисяч людей проти декількох повнокровних полків буде тримати дай Бог пару рот піхоти й все це посиплеться швидше, ніж дехто очікує. Поки будуть перекидати з інших ділянок, відпаде десь ще.

[3/4]

Це звучить як страшилка, але насправді відбувається вже. В Запоріжжі.
За півроку противник скоротив дистанцію між передовими позиціями та адміністративною межею міста з 25 до 15 кілометрів, просунувшись прибережними дачами та зарослим каховським водосховищем до дамби на річці Конка, водночас намагаючись збільшити ширину прориву. Як тільки він перетне цю природню перешкоду, то зайде в передмістя Запоріжжя – неперервний ряд щільної забудови до самого міста, котрою, як ми вже дізналися, він дуже швидко рухається. Загрозу місцева влада намагається ігнорувати: з розташованого менш ніж в 4 км від передових позицій противника селищі Малокатеринівка тільки цього тижня була оголошена евакуація дітей (!). Зла іронія полягає в тому, що в цьому передмісті по хатах ховається від призову значно більше людей, ніж тримає позиції. Проте ми не використовуємо цей «захований» ресурс через неефективність мобілізаційної системи, що врешті може закінчити трагедією. Втім, не дивлячись на всі проблеми, противник несе значні втрати й все сильніше розтягує свої наступальні порядки, роблячи їх вразливими. В таких умовах нанести йому болісну поразку, особливо після такого довгого періоду виснаження, цілком можливо – головне, аби був ресурс. Як людський, так і матеріальний.

Тільки от в цій критичній ситуації ми опинилися, бо насправді вищезгаданий "баланс" тримається не між мобілізацією та економікою, а між мобілізацією та електоральним рейтингом. Кожне рішення з національної безпеки проходить через сито особистого рейтингу. Відповідно, не спостерігається жодних ознак того, що йде якась робота щодо подолання кризи мобілізації та дезертирства (хіба що уряд вирішив створити в тилу таку кількість СЗЧ, щоб зупинити мобілізацію й комплектувати за рахунок них). В реальності ж це занадто токсично навіть для того, щоб публічно згадувати цю тему. А, отже, будь-які заходи завжди будуть половинчастими й запізнілими.
Замість цього уряд концентруватиме зусилля на тому, як покращити свій рейтинг серед студентів, матерів хлопців-підлітків, емігрантів, що ніколи не повернуться, але хочуть легалізувати друге громадянство. Отже, доведеться воювати тим, що є – кількома піхотинцями, бомбером та розрахунками FPV. Бо на уряд все менше сенсу покладати якісь особливі надії, але є віра в тих, хто досі не зламався, працює, здобуває досвід й дає результат. Це – наше майбутнє. Дай Бог, кращі витіснять гірших всупереч переконанню керівництва, що певних кадрів «немає ким міняти». Й допоки ще живі небайдужі, невеликі групи українських військових будуть продовжувати наносити максимальну шкоду наступаючим порядкам противника в надії, що він врешті зупиниться.

Ми досягли великих успіхів, фактично створивши вогневий вал з повітряних засобів ураження. Проблема в тому, що цього недостатньо. Як нагорі, так й внизу люди, далекі від війська, явно захоплюються всіма цими ідеями, що замість людей будуть воювати дрони, роботи та інша наукова фантастика. Бо, якщо воювати будуть роботи, то для одних це означає, що їх не треба мобілізовувати, а для інших, що їм нікого не треба мобілізовувати. Але "кілзона" – це не більше ніж вдала тактика застосування найбільш розповсюджених наразі батальйонних засобів ураження. Як і будь-якій тактиці, їй можна протидіяти: використовувати невеликі групи, рухати їх при сприятливій погоді. Будь-хто знайомий з військовою справою знає, що жодні засоби ураження, інженерні загородження та геніальні офіцери управління не мають ваги, якщо не прикриті піхотою. Лінія фронту рухається рядовим піхотинцем та сержантом, а всі інші в армійській структурі роблять це можливим. Без піхотинців лінія фронту буде рухатися вглиб українських територій, а ворог захоплюватиме густонаселені території, прирікаючи на смерть та витіснення в тисячі разів більше людей, ніж треба було для захисту цих земель. Жоден тактичний задум, сприятливі погодні умови, жодна слабкість противника не може бути використана, якщо немає ким це реалізувати.

[4/4]

А, по-друге, для справжньої «кілзони» в армії треба переоцінити якість тієї продукції, що постачається, й збільшити виробництво оптоволокна, тому що противник використовує його в значно більших кількостях й цим випиває з нас багато крові. Є гостра потреба в засобах ураження (і розвідки), більш стійких до негоди. Це могла б бути артилерія, проте залежність в її поставках від західних партнерів буде ще довго тримати дефіцит. Окремо є потреба в чомусь важкому, що могло б замінити удари тактичної авіації. Цим міг би стати FP-2, але бачу, що він працює більше на оперативний рівень. Що «кілзонити», якщо противник засів в мережі близько розташованих укриттів, між якими швидко переміщається та які вкрай важко повністю знищити?

Не секрет й те, що за часи незалежності українську армію свідомо й несвідомо знищували, зробивши службу непривабливою та сформувавши дуже слабкий кадровий корпус. Ми не можемо дозволити собі чекати, поки кадри оновляться самостійно – цивільні органи влади мають стати фарватером змін, запустивши заново військову освіту для підготовки кадрів нової генерації, забезпечити обмін досвідом між підрозділами, впроваджувати вдалі тактичні рішення та організаційні практики й викорінювати невдалі. Має аналізуватися інформація про те, які рішення приймаються командуванням на оперативному рівні, як вони виконуються й за яких причин зазнають невдачі.

Попри все для противника також не все гладко. Така екстенсивна для його людського та майнового ресурсів тактика вичерпує потенціал. «Левада-Центр» демонструє доволі швидке падіння привабливості військової служби в РФ, а потік добровольців давно вийшов на плато, не дивлячись на зростання грошової винагороди. Все більш розгортаються й дають результати українські дальні засоби ураження. Тим часом економіка РФ стрімко скорочується, а з нею вперше від початку війни почали скорочуватися й оборонні витрати та виплати російським добровольцям. Це в свою чергу перегорне тренд, й вже до 4-ї річниці повномасштабного вторгнення ми побачимо зменшення боєздатності ЗС РФ за рахунок вичерпання запасів, зменшення оборонного замовлення та стрімкого падіння кількості добровольців. «Золоту добу» мобілізації, коли служба в армії ще була популярна, росіяни пропустили, й хвилю дезертирства з неї варто очікувати вже після двох кварталів від моменту, коли росіяни наважаться її оголосити.

Російський колос почав тріщати. Наша ціль – вистояти. Вже протягом наступного року дихати стане легше, а за два роки ми знову відчуємо, що є порох в порохівницях. Відкритим залишається питання, чи страх українського політичного керівництва перед «непопулярними рішеннями» не перегорне цей тренд в той бік історії, де українців масово розстрілюють на вулицях їх ще донедавна мирних міст, бо держава побоялась мобілізувати достатньо бійців для їх же захисту й полінувалась провести якусь більш вдумливу політику щодо розвитку Збройних Сил.

Панове. Сили Оборони України в ці часи потребують особливої підтримки. Поки слабкі духом "втомилися", небайдужі мають продовжувати працювати: більше, краще, наполегливіше. Для перемоги в цій війні, для утримання рубежів оборони ми маємо ставати сильніше. Відповідно, все більшими є потреби, й все більше коштів витрачається для успішного виконання бойових завдань та збереження життя бійців.

У зв'язку з цим я прошу читачів допомогти в зборі на спецпідрозділ ГУР МОУ «Реванш», що виконує надважкі задачі на вістрі ворожого наступу.

Посилання на банку:
https://send.monobank.ua/jar/9phB5bUZN3

Оригінальний пост:
https://xn--r1a.website/revanche_tactical/1515

Також прошу небайдужих читачів поширити збір.

​​Контрнаступ, що мав закінчити війну

Уявіть собі сюжет. Певна країна потрапляє під агресію однієї з найбільш боєздатних армій епохи. Кадрова армія країни стікає кров'ю на кордонах, щоб дати час провести мобілізацію тилу, ворог не шкодує нікого і вперто йде вперед, але останні резерви зупиняють його в рішучому бою під стінами столиці, після чого самі переходять в наступ і ворог, який тільки що жив в передчутті тріумфу, тікає, рятуючи життя. В цей момент військово-політичне керівництво країни приймає рішення про спільний загальний Контрнаступ на всіх фронтах, щоб остаточно розбити війська ворога, повернутись на державний кордон і виграти війну.

Читачі каналу можуть подумати, що я в десятий раз розповідаю про Францію в 1914-15 роках, але подібна історична ситуація сталась в ще одній дуже відомій війні.

З книги "Стратегический очерк Великой Отечественной войны" (1961):

"К началу января 1942 г. успешно развивав­шееся контрнаступление под Москвой и про­ веденное контрнаступление под Тихвином, а также успешная высадка наших войск в Крыму значительно изменили обстановку на советско-германском фронте. Она стала более благоприятной для Советских Вооружен­ных Сил.
Это объясняется тем, что в декабре наша действующая армия получила за счет резервов Ставки Верхов­ного Главнокомандования 55 дивизий, 30 бригад и маршевое попол­нение в количестве 270 000 человек. За это же время немецко- фашистское командование перебросило на советско-германский фронт лишь 5 дивизий и 1 бригаду.
<...>
В то же время немецко-фашистское командование не имело на советско-германском фронте достаточно сильных резервов. На 1 января 1942 г. в резерве ОКХ и на восстановлении в тыловых районах групп армий противника имелось всего лишь 6 дивизий и 6 бригад.
Советское Верховное Главнокомандование, учитывая изменение соотношения сил на фронте, высокий моральный дух войск, наличие готовых и готовящихся стратегических резервов, наступавший перелом в работе военной промышленности в середине декабря приняло решение на развертывание решительного наступления на всех основных стратегических направлениях советско-германского фронта.

Этот замысел нашел свое отражение в ряде оперативных директив, отданных фронтам, а также в директиве и приказах № 03 от 10 января 1942 г. Перед Советскими Вооруженными
Силами ставилась задача не дать немецко-фашистским войскам
передышки, «чтобы ни на запад без остановки заставать их и израсходовать резервы еще до весны, когда у нас будут новые большие резервы, а у немцев не будет больше резервов, и обеспечить, таким
образом, полный разгром гитлеровских войск в 1942 г.»

Задача на полный разгром врага в 1942 г., как показал последующий ход событий, была нереальной."


Серед мір, прийнятих радянським командуванням, було формування п'яти нових Ударних армій, які мали грати ключову роль на головних напрямках. Події, які відбулись згідно цього замислу в першій половині 1942 року увійшли в історію як Ржевсько-Вяземська, Любанська та Барвінківсько-Лозівська наступальні операції, які закінчились славнозвісною "Ржевською м'ясорубкою", смертю 2-ї ударної армії в оточенні під Волховом та "Барвінківським котлом" з жахливими фотографіями десятків тисяч полонених. Фаховий аналіз подій можна прочитати у згаданій книзі - незважаючи на рік випуску, вона має велику цінність, оскільки була написана під грифом "сов. секретно" для вузького кола фахівців.

Сточення радянських резервів в ході Контрнаступу-1942 поставило СРСР в найгіршу стратегічну точку з початку війни та створило умови для прориву німцями фронту на півдні в ході операції "Блау". Життєві центри СРСР опинились під загрозою, армія на напрямку головного німецького удару - на межі зникнення через масове дезертирство.

Склались умови, в яких країна могла встояти лише завдяки екстраординарним драконівським мірам, волі всього суспільства перемогти, та секретному прийому у вигляді перманентної мобілізації, на яку працював весь державний апарат.

#історія #ДСВ

Листопадовий туман став одним з найбільших ударів цього року. Користуючись ним, противник зумів погіршити становище українських військ по всій лінії зіткнення, й особливо це проявилось в Запорізькій та Дніпропетровській областях: там ситуація погіршується сильніше, ніж зображено на мапах у відкритих джерелах. Противник, незважаючи на втрати, близький до виходу на рубіж по річці Гайчур й успішно просувається в бік Покровського, в тому числі застосовуючи бронетехніку. Вже кілька днів як окупант зайняв позиції в північно-східних околицях Гуляйполя й посилює свою присутність в Степногірську, обходячи малочисельні порядки Збройних Сил й рухаючись далі. Ізольовані райони оборони продовжують відчайдушний спротив, проте відсутність людей для других-третіх рубежів оборони не дає змоги стабілізувати смугу за недостатньої "підтримки з повітря".

Хоч й глобальною причиною є недоукомплектованість Сил Оборони, покращення погодних умов різко зменшить ефективність тиску противника, обмеживши його здатності накопичуватися. Як погода стане ясніше, БПС підрозділів зможуть повернутися до нанесення астрономічних втрат окупанту через полегшення виявлення та ураження. Тому наша задача – вистояти.

В ці важки часи підрозділи на цих напрямках потребують Вашої особливої уваги, у зв'язку з чим прошу читачів продовжувати підтримувати дружній збір на потреби одного з підрозділів, чиї бійці хоробро виконують задачі підвищеного ризику на одній з ділянок цього напрямку.

Посилання (звітність та деталі всередині):
https://send.monobank.ua/jar/9phB5bUZN3

Оригінальний пост:
https://xn--r1a.website/revanche_tactical/1515

Також прошу небайдужих читачів поширити збір.

Щиро бажаю читачам, щоб цей день дарував нам шлях до надії й перемогу над Іродами сучасності.

З Різдвом Христовим!

Сегодня ночью на Запорожском направлении фронта, во время выполнения боевой задачи героически погиб наш командир - Денис «WhiteRex» Капустин. По предварительным данным - прилет FPV-дрона.

Все подробности будут оглашены позже - пока устанавливаются детали произошедшего.

Мы обязательно отомстим, Денис.

Твое дело живет.

⚡️Провал спецслужб рф ― командир РДК Денис Капустін живий, а отримані пів мільйона доларів за його ліквідацію посилять спецпідрозділи ГУР

“З поверненням!” ― Кирило Буданов привітав командира РДК Дениса Капустіна та команду ГУР, яка пошила в дурні спецслужби рф.

Убивство Дениса Капустіна, командира підрозділу “Російський Добровольчий Корпус”, який воює проти москви у складі “Спецпідрозділу Тимура” ГУР МО України, замовили спецслужби держави-агресора росії та виділили на реалізацію злочину пів мільйона доларів.

❗️У результаті комплексної спецоперації ГУР МО України, яка тривала понад місяць, збережено життя командира РДК Дениса Капустіна, якого російський диктатор владімір путін вважає особистим ворогом, а також встановлено коло осіб ― замовників злочину у російських спецслужбах та виконавців.

Про це під час доповіді начальнику ГУР МО України генерал-лейтенанту Кирилу Буданову повідомив командир “Спецпідрозділу Тимура”.

“Нашою стороною також була отримана відповідна сума коштів, виділена російськими спецслужбами для реалізації даного злочину. Станом на зараз, командир РДК знаходиться на території України та готується продовжити виконання поставлених завдань”, ― доповів Тимур.

Кирило Буданов привітав командира РДК Дениса Капустіна, який також долучився до доповіді через відеозв’язок.

“Перш за все, пане Денисе, вітаю Вас із поверненням до життя. Це завжди приємно. Я радий, що кошти, отримані за замовлення Вашої ліквідації пішли на допомогу нашій боротьбі. Бажаю нам всім і Вам особисто успіхів”, ― заявив начальник ГУР МО України.

Командир РДК Денис Капустін з позивним White Rex відрапортував про готовність продовжити виконання бойових та спеціальних завдань на чолі підрозділу.

“Временное мое отсутствие не повлияло на качество и успех реализации боевых задач. Готов выдвигаться в район выполнения и продолжать командовать подразделением РДК”, — сказав командир РДК.

Начальник ГУР МО України Кирило Буданов подякував Тимуру та команді воєнних розвідників за успішне й чудове виконання спецоперації.

ГУР в інших соціальних мережах:
🔹Facebook 🔹YouTube 🔹 Viber
🔹Instagram 🔹Twitter 🔹 Threads
🔹 WhatsApp🔹 Telegram Bot
🔹 TikTok

2025-ий добіг кінця.

Протягом року противник зумів наростити свої наступальні спроможності: ворог завершує окупацію Покровсько-Мирноградської агломерації та Гуляйполя, вийшов на околиці Краматорська, окупував Сіверськ, Часів Яр та район Великої Новосілки, переніс бойові дії в Синельниківський район Дніпропетровської області по лінії Покровське-Новопавлівка. Створив загрозу зайняття плацдарму за р. Сіверський Донець з центром в м. Лиман, переніс бої в Куп'янськ та інтенсифікував окупацію прикордонних населених пунктів, розпорошуючи наші сили. Скоротив відстань від своїх передових позицій до двох облцентрів: з 25 до 19 км до Сум й з 28 до 14 км до Запоріжжя. Зберіг позицїі на відстані 22 км до Харкова. В загальному підсумку було окуповано більше ніж 4,3 тис. км².

Противник закріпився в своїй геополітичній цілі щодо ліквідації української державності та реінкорпорації українців в тіло російського народу. На даний момент, ціль визначена політичними чекпоінтами: поточною є окупація 5 тис. км² залишку Донецької області; паралельно відбувається підготовка до окупації Запорізької, Херсонської та Харківської областей. Загалом, політичне керівництво ворога вважає, що сфальсифіковані полками та дивізіями числа наших втрат відповідають дійсності й саме це є причиною гострого некомплекту Сил Оборони. Це призводить до переоцінки ворогом власних сил: з року в рік він очікує повного виснаження оборонного потенціалу СОУ та початку етапу стрімкої окупації. Для цього він тримає укомплектованими бронетехнікою механізовані з'єднання та посилює контроль над ділянкою колишнього каховського водосховища та Дніпровськими островами. Противник має значні резерви, що зможуть за відсутності значного спротиву форсувати Дніпро та утворити плацдарм для подальшої окупації Правобережжя.

За рік зазнала негативних змін й зовнішньополітична ситуація. Так, в США до влади прийшли симпатики РФ, які фактично припинили військову та фінансову допомогу, тиснуть на Україну щодо прийняття російських вимог (в першу чергу здачі оборонних рубежів на Донеччині для полегшення проведення майбутньої операції з окупації Харківщини).

Таким чином, рік для ворога за всіма показниками видався успішним, й деградації його спроможностей ще не відбулося. Якщо ситуація не зміниться, в 2026-ому році нас очікує втрата щонайменше Святогірсько-Лиманського плацдарму, бої за Слов'янськ, Оріхів. Ворог продемонстрував, що при належній концентрації зусиль може продавлювати ділянку до 20 км й більше протягом декількох місяців.
Тобто, у нього зберігається здатність нав'язати нам бої одразу за три облцентри до кінця календарного року: Харків, Суми та Запоріжжя. Кадрове виснаження СОУ призводить до перенапруження зусиль вже на поточній ЛБЗ. У випадку рішення ворога щодо повторного вторгнення в столичний чи західні регіони залишається сумнівною здатність сучасних Сил Оборони хоча б до стабілізації цих ділянок в перспективі, не кажучи про утримання ДКУ.

За рахунок стабільних поповнень, ворог укомплектував в своїх підрозділах не-піхотні посади, а рівень комплектації піхотою навіть в підрозділах, що здійснюють штурмові дії, дає можливість щонайменше утримувати зайняті позиції. Це призводить до набагато більшої злагодженості в порівнянні з СОУ, особливо враховуючи перехід до дивізійної системи: дивізії, полки та батальйони діють в рамках спільного задуму, а висока комплектація та постійні поповнення дають можливість його реалізовувати, маючи в резерві з'єднання другого та навіть третього ешелону.
Водночас українські підрозділи критично неукомплектовані: один український полк зазвичай виконує задачі, що даються батальйону противника. Відповідно, для протидії одному полку противника доводиться залучати цілий ворох підрозділів різного підпорядкування, котрі навіть за великого бажання не зможуть мати такого ж рівня злагодженості. Фактично, наразі немає сенсу в окремих штабах батальйонів, бо вже на рівні бригади не завжди кількість піхоти на полі бою більша навіть за неукомплектований штаб, котрий нею керує, що вже казати за служби тилу.

[1/3]

[2/3]

З точки зору новацій на полі бою та нанесенні втрат ворогу (й це при некомплекті та втомі о/с), українська армія дає прикурити окупанту. На мою думку, хороші FPV більш масові в СОУ, ніж в ЗС РФ. Секція бомберів у противника майже відсутня, через це його екіпажі коптерів та крил перенапруженні логістикою піхотних груп. Себто, противник навіть маючи повну комплектацію, не може одномоментно виставити сили на полі бою (припустимо, нехай це буде взвод-другий на батальйон). Співвідношення втрат екстремальне: 1:5 й вище на користь СОУ, місцями спостерігається навіть 1:10.

Оскільки наш основний противник це піхота (з дуже ситуативною появою мототранспорту та бронетехніки), вкрай ефективним є поєднання інженерних загороджень та рельєфу з дистанційним мінуванням. Вони можуть каналізувати маршрути противника до доволі невеликої ділянки, котру можна перекрити дуже скромною кількістю піхотних груп при підтримці засобів ураження. Навіть у випадку подолання перепони, "вузьке місце" в маршрутах противника залишиться й буде збирати кривавий врожай, зв'язуючи можливості для маневру та накопичення сил. Що ми, наприклад, бачимо в Куп'янську, де водна перепона критично блокує зусилля ворога.

Відбувається розробка нових технологій, що, можливо, проявлять себе на полі бою, а також масштабування нових засобів ураження (що змінить ситуацію для противника на оперативному рівні). В перспективі гарні плоди дасть й корпусна реформа; позитивно ставлюсь до ідеї трансформації підрозділів ТрО в бік безпілотної компоненти.

Таким чином, суто з військової точки зору ситуація не катастрофічна. Ворог, що залежить від стабільно високого потоку рекрутів-добровольців, не зможе довго утримувати необхідний рівень поповнень при поточному рівні втрат.

Втім, прослідковується глибока криза в питанні комплектації СОУ – її масштаби вже дійшли рівня, котрий було описано в перших двох абзацах. Але комплектація – це політичне питання, оскільки саме політичні гілки влади мають легітимне право на встановлення вимог та створення умов до цивільних осіб щодо проходження військової служби. На даний момент в залежності від "висоти" органів влади, спостерігається спектр: від небажання цим займатися серед членів комітетів ВРУ до повного ігнорування питання мобілізації від найвищого політичного керівництва. Причина зрозуміла: через те ж психологічне викривлення діти хочуть бути космонавтами та літати в ракетах, а не чистити каналізацію. Не зважаючи на те, що друге – життєво необхідне, й хтось це має робити.
Політичне керівництв разом з суспільством з відкритим ротом спостерігає за програмою "DeepStrike", хоча вона націлена на обмеження ворожого потенціалу. Себто, її результати доходять до фронту зі скромною конверсією та без перемоги на суші не мають сенсу. В контурах цей психологічний стан нагадує надії, котрі в обох світових війнах німецьке керівництво та суспільство покладало на необмежену підводну війну та ракетну програму (чи інше вундерваффе) відповідно.

В 24-ому році я писав, що в Україні мобілізація не відбувається – ця ситуація не змінилась. Політичні органи влади не створили реалістичного порядку мобілізаційного процесу, й в армію потрапляють люди не відповідно до політики уряду, а завдяки фактичному перевищенню повноважень органами комплектування, що створює простір для зловживань. На даний момент, вони не отримують жодного реального інструменту та ресурсу для створення маршових поповнень – тільки завдання. Це військове чудо та демонстрація впертості військової машини, що задачі виконуються навіть в напівлегальний спосіб. Що, звісно, брудно, але з більшим благом для фронту, ніж вся програма DeepStrike. При цьому особовий склад ТЦК несе втрати вбитими та загиблими подібні до тих, що відбуваються під час малоінтенсивної герильї, котра фактично розпочинається в тилу.

Відсутність соціального захисту, стигма, загроза від інших силових структур та загроза для життя уподібнює військовослужбовців органів комплектування до бійців українського підпілля минулого. Хоч ця думка знищить охоплення публікації, але без них фронт не вистояв би.

[3/3]

Таким чином, Україна входить в 26-ий рік, балансуючи на межі катастрофи. Проте шанси на уникнення апокаліптичного сценарію значні – в 4-ому кварталі 25-го року, можливо, з'явилися перші ознаки початку падіння потоку російських рекрутів. Якщо мої оцінки правильні, то вже протягом року, замість боїв за обласні центри, СОУ зможуть позбавити ворога наступального потенціалу. Відповідно, це призведе до сповільнення темпів просування й, зрештою, фактично заморозить фронт. Це позбавить російське керівництво такої впевненості щодо досягнення політичних цілей, навіть якщо воно врешті піде на мобілізацію. Саме це відкриє справжній шлях до миру, котрий здобувається не в кабінетах, а на полі бою.

Ймовірно, ми все ж таки пройдемо по лезу ножа, не звалившись. Навіть прогалини мобілізації зараз врешті зможуть призвести до того, що під кінець війни, перед початком хвилі мобілізації в РФ ми будемо мати достатньо резервів (якщо, звісно, не випустимо їх закордон). А там, можливо, навчимося воювати навіть малими силами так, щоб провести вдалі наступальні дії.

Такий вже непростий щодо нас Божий замисел.

Панове, нагадую про збір на потреби підрозділу, що здійснює активну оборону на одній зі стратегічних ділянок фронту. До закриття збору залишилося менше 700,000, й я думаю що ще хоча би 200,000 громада зможе накопичити.

Щиро вдячний усім, хто долучився!

Посилання на збір:
https://send.monobank.ua/jar/9phB5bUZN3