Якою була динаміка розвитку фортифікації на початку XV століття? Як замки ставали містами? Хто вів пушкарську службу? Хто доклався до розбудови південного прикордоння Речі Посполитої? Наскільки часто замки ставали об'єктом облоги? Як місцеве населення мало доглядати за замком?

Про історію розвитку культури палаців та замків XV століття, основні принципи їхнього будівництва, життя місцевого населення навколо замків та оборону цих споруд розповів доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАН України Олег Мальченко у новому випуску “Без брому з Віталієм Ляскою”.

Читати → bit.ly/3UtfIVN
Дивитись → bit.ly/3y5sUst

Чех Яромир Функе – один з провідних представників європейського авангарду у фотографії, дослідник Баугаусу, у світлинах якого знайшли відбиток кубізм, сюрреалізм і конструктивізм і все це на тлі українських Карпат. У 1937 та 1938 роках Функе двічі відвідав Підкарпатську Русь — Закарпаття. Серії своїх світлин поєднав у три цикли: "Підкарпатська Русь", "Праліси" та "З краю Миколи Шугая".

Як авангардист він приділяв значну увагу "емоційній фотографії".Функе зафіксував на плівку жебрака, що просить милостиню, дітей ромів з Колочави, колоритних гуцулів і гуцулок на Рахівщині. Локації, у яких працював митець, "розсекречує" народний одяг і архітектура. Чоловіків-долинян з Хустщини та Міжгірщини вирізняють жилетки та характерні крисані, дівчат — сорочки-заспульниці. Гуцули — у впізнаваних кептарях і вишиванках.

Функе був серед перших, хто відкрив новий об’єкт фотографування в тогочасному Закарпатті — праліси. Знімав дерева класичним способом, використовуючи негативи великого формату, акцент — на чіткості та яскравості зображення.

Про те, яким побачив Закарпаття фотограф-модерніст Яромир Функе читайте у матеріалі → bit.ly/3UuG0XE

Як жінки воювали у лавах Червоної армії? Як кияни пережили німецьку окупацію і як це вплинуло на українську культуру? Як нацисти та комуністи використовували гумор у якості пропаганди?

Ці тексти й інші читайте у найбільшому номері журналу “Локальна історія” про події Другої світової війни. Зараз випуск можна придбати за акційною ціною – 340 грн.

Замовити журнал → bit.ly/3wp6mlJ

Якщо наша держава не свідчитиме про роль і місце українців у Другій світовій війні, не займе належної позиції, щоб пояснити власний історичний досвід, то залишатиметься зручним цапом-відбувайлом для інших. Це буде нелегко. Нам доведеться долати дуже зручні для західних суспільств уявлення, що їхні держави у цьому протистоянні завжди були на боці добра. А такі уявлення існуватимуть доти, доки уособленням усього негативу в Другій світовій буде лише Адольф Гітлер.

Така позиція проста і зрозуміла, легко вписується в архетипні наративи про боротьбу добра і зла, якими просякнуто все – від фольклору до сучасної попкультури. Визнати Сталіна другим центром зла – означає переінакшити цю прекрасну казку: втратити образ світлого лицаря, який весь час на правильному боці. Тоді не буде не лише героя, а й щасливого кінця. Відкинути цю казку, замінивши складним наративом, буде важко.

Українці пройшли схожий шлях, відмовившись від чорно-білої моделі “Великої вітчизняної війни”. А тепер можуть і навіть мусять допомогти світові по-іншому подивитися на Другу світову, побачити її у повному обсязі, у всій складності.

Про відмову від “чорно-білої" версії Другої світової та важливість донесення світовій спільноті бачення війни у всій складності й повному обсязі читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/viina-u-formati-3d/

Після Другої світової війни багато українських міст лежали в руїнах. Історичні квартали зі старою архітектурою та святинями перетворилися на купи бруду та попелу. Люди, які поверталися нібито додому, мусили перебиватися без води, каналізації й енергоносіїв і часто жили у сирих землянках.

Після вигнання нацистів в українських містах збереглося лише 6% каналізаційних систем і 7% водогонів. Брак води не дозволяв дбати про гігієну; існувала загроза епідемій інфекційних захворювань. Проблема посилилася гострим дефіцитом товарів першої необхідності — мила, сірників, гасу для ламп тощо. Продуктів теж не вистачало.

В українських містах акцент робили не на реконструкції та відновленні первинного автентичного вигляду, але на побудові нового соціалістичного поселення, радянського і за формою, і за змістом.

Про те, яким чином процес повоєнної відбудови змінив міський простір розповідаємо у матеріалі → bit.ly/3JOnXa3

Про Другу Світову війну читайте також у нашому журналі. Зараз його можна придбати за акційною ціною → bit.ly/3wp6mlJ

Росія перетворила Другу світову війну на центральний міф. Вона атакує ним чужу історичну пам'ять, чужу ідентичність, чужі кордони. Вона заборонила Україні мати власний погляд на історію і назвала “нацизмом” будь-які розбіжності зі своїми імперськими концептами. При тому росіяни намагаються применшити вклад інших націй у перемогу над нацистами.

Скільки насправді загинуло українців? Коли Росія почала приватизувати Другу світову? Чи варто Україні дискутувати про Перемогу в російському стилі?

Розповідає Яна Примаченко – кандидатка історичних наук, дослідниця історії Другої світової війни ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/rosiia-breshe-pro-drugu-svitovu-bo-bez-ukrayini-ne-peremogla-b/

Радянський день перемоги, 9 травня, був вихідним не завжди: спочатку лише в 1945–1947 роках, а потім — вже після 1965-го. Тоді ж відбувся і другий в історії парад перемоги. Третій — у 1985 році. У 1990-му на параді вперше з’явилися елементи реконструкції: на Красну площу вивели техніку воєнних часів.

Про паради перемоги знову згадали в ювілейному 1995-му. Населенню занепалої країни слід було повертати самоповагу. Тоді відбулося аж два паради — на Красній площі та Поклонній горі.

В Україні переосмислення ВВВ проходило болісно й суперечливо. "Згадуючи" війну, суверенна Україна заново відкривала себе. В новітню ментальну карту України слід було водночас вписати вояків ОУН та УПА і радянських партизан. Згадування війни, ціни перемоги і визначення її творців стало колосальною суспільною проблемою і довгі роки генерувало суперечності серед українців. Саме на них і паразитували кремлівські емісари, сіючи розбрат впродовж десятиліть.

Про те, як Росія використала міф про Другу світову у пропаганді розповідаємо у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/krivavii-kult-peremogi/

Тетяна Пилипець — українська бібліотекарка, організаторка і модераторка фестивалів, бібліотечна тренерка та лекторка. Модераторка літературних зустрічей та презентацій. Ведуча численних міських свят і фестивалів, концертів. Співорганізаторка й авторка щорічного східноукраїнського літературно-мистецького фестивалю "Кальміюс" і Першого всеукраїнського форуму військових письменників.

Тетяна зараз чимало мандрує. Насамперед — східними й південними областями України, наскільки близько можливо під’їжджати до прифронтових міст, містечок і селищ, котрі потребують гуманітарної та культурно-освітньої підтримки.

“Мої батьки — дуже прогресивні люди, але їм видавалося: усе, що далі Харківщини, яку ми дуже любили, — терикони і депресняк. Так малювалося для нас, галичан, умовно життя на Донеччині. І я поїхала туди "на слабо". Ми бачили європейські музеї солеваріння, а Соледар? А Бахмут? Це стало нашою великою проблемою. Ми не змогли наростити побутову єдність. І за це на нас є провина, безсумнівно”.

[ Це шостий матеріал із проєкту "Діалоги. Люди культури у війні" – серії інтерв’ю з митцями, які волонтерять або мають досвід військової служби, у знакових для них місцях Львова. Проєкт втілено спільно з Інститут стратегії культури ].

Про порятунок бібліотек та подорожі до східних регіонів нашої країни розповіла розповіла Тетяна Пилипець у матеріалі → bit.ly/3JTFvBv

124 роки тому, у травні 1900-го народився лікар та публіцист Юрій Липа.

Юрій воював в лавах Армії УНР, був в еміграції, та став відомим передусім завдяки прозовим і поетичним творам. Проявив себе і як політичний мислитель — багато років активно співпрацював із "Літературно-науковим вістником" Дмитра Донцова. Під час навчання у Познанському університеті Юрій Липа ініціював створення студентської корпорації "Чорноморе".

Протягом 1938—1941 років Юрій Липа видав три праці з геополітики: "Призначення України", "Чорноморська доктрина" та "Розподіл Росії".
Року 1940 разом із директором Варшавської міської публічної бібліотеки Левом Биковським і професором Іваном Шовгеневим заснував Український Чорноморський інститут.

Без контролю над Чорним морем неможлива незалежна Україна, вважав Юрій Липа. Він бачив довколишні території як "фортецю", у якій нашій державі відведена роль склепіння. Росії у цій твердині місця не знайшлося. Липа не тільки писав теоретичні праці, а й намагався реалізувати свої ідеї.

Але на світанку 20 серпня 1944 його стратили чекісти.

Про творчу й громадську діяльність Юрія Липи розповідає історик Іван Гоменюк у матеріалі → bit.ly/3QGEWyF

Уродженець Харкова, мовознавець Юрій Шевельов, походив із родини етнічних німців. У 1944-му Юрій переїхав до Німеччини, а згодом перебрався до США де викладав у Гарварді та в Колумбійському університеті.
Пропонуємо ознайомитися із фрагментами репортажу "Харків: подорожні враження і заклик", що був опублікований у газеті "Свобода" 30 і 31 жовтня 1990 року. Юрій Шевельов написав його після першого конгресу Міжнародної асоціації україністів.
"Три дні в Харкові минули як сон. Сон сповнений мало не божевільного сновидіння. Ми оглядали мистецький музей. Відвідали щойно започаткований літературний музей, який уже багато зібрав, а далеко більший апетит має на дальше поповнення й поширення. Були в редакції харківського літературного місячника "Прапор". І звичайно, університет, моя alma mater і центр культурно-визвольного руху".

Читайте репортаж мовознавця із Харкова 1990 року у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/tri-dni-v-kharkovi-minuli-iak-son-spogadi-iuriia-shevelova/

Навчаючись на льотчика в Техасі, він запропонував своїй групі взяти за емблему тризуб. Під час війни у В’єтнамі здійснив рекордну операцію, не зробивши жодного пострілу. Рятував своїх і наводив страх на ворогів. Степан Олек — американський вояк, який ще за життя заслужив на статус легендарного.

Про американського льотчика, який вважав себе українцем розповідає кандидат історичних наук Роман Пономаренко у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/litaiuchii-kozak/

Росіяни крадуть у нас усе. Просто зараз крадуть наше мирне життя, наших людей і наші території. У всі часи вони намагались вкрасти нашу історію, нашу культуру, наших видатних постатей і їхні надбання. І попереду ще багато років повернення нам наших письменників, художників, музикантів, науковців та інших, кого вже пів світу встигли затаврувати російськими. Але ми сьогодні висвітлюємо ще одну тему, до якої дотяглися загребущі радянські, чи то пак, російські руки. Мова піде про футбол. І, повірте, вам не треба бути великими шанувальником цього виду спорту, щоб оцінити масштабність спроби чергової російської крадіжки.

Про те, як росіяни хотіли вкрасти у нас футбольний чемпіонат розповідає Ярема Дух → bit.ly/4afGZR9

13 травня 1933 року письменник Микола Хвильовий покінчив життя самогубством, залишивши 2 передсмертні записки.

“Розрив між Хвильовим з комунізмом прийшло тоді, як він кинув гасло "геть з Москвою, бо в неї нема нічого такого, чого б можна навчитися". Коли інші письменники удавали, що захоплюються новою неволею свойого народу, коли неправдиво описували, ідеалізували нові "гаразди", то Хвильовий, у свої творах, описував все так, як воно було в дійсності. Одверто й правдиво змальовував страшні відносини в Україні під большевицько-московською окупацією.

На "всеукраїнському" з’їзді радянських письменників в Харкові 13.V.1933 р. мав Хвильовий виявити свої "братні почування для Москви". Цього пониження не міг знести. Волів радше зломитися, ніж прогнутися. Вистріл із револьвера скоротив життя Хвильового, що в цей спосіб запротестував проти насильства червоних банд над Україною. У смерти шукав він виходу з духовної і моральної тюрми, у яку запроторила його Москва.”

Думки галичан про поета читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/chitanka/khvilovii-tse-dinamit-dumki-galichan-pro-poeta/

“На чисту воду” – наш новий подкаст про найгучніші історичні міфи, фантазії та гіпотези. Перші п’ять серій будуть присвячені періоду Русі. У першому епізоді Олександр Алфьоров розповідає, звідки походить тризуб.

Від фантастичних до наукових версій (чи є там символ птаха або слово “воля”?!). Що спільного у тризуба, Посейдона, Шиви та острова Барбадос? Якими були знаки князя Володимира і князів Острозьких? Чому саме тризуб обрали гербом у 1918-му, якщо більшість українців не знали про нього? І якими були альтернативні варіанти національного символу?

Автор та ведучий – Павло Нечитайло. Звук та жіночий голос – Яніна Шпачинська. Обкладинка – Анастасія Старко.

Вмикайте → li.sten.to/nachysto1

У новому випуску журналу "Локальна історія" читайте про український Крим:

👉 “Невже кров ваших дідів і прадідів не кличе вас на Батьківщину?” Історія братів Умерових, лідерів кримськотатарського спротиву 1980-х, провідників національного руху в АР Крим
👉 До моря по рятунок: як відпочивали та надихалися в Криму українські поети, меценати, митці минулих століть
👉 Синьо-жовті прапори над Севастополем у 1918-му: як Крим приєднували до України у часі визвольних змагань
👉 Боротьба за український Крим, участь у Майдані та спротив окупації в інтерв'ю з чемпіоном України і Європи з греко-римської боротьби Февзі Мамутовим, головою ГО “Кримські татари Одещини”
👉 "Уявляючи повернення нашого Криму, я бачу його безлюдним", - своїми спогадами про Крим 90-х у колонці поділився Артем Чех

Доставляємо безплатно журнали при замовленні від 3-х будь-яких товарів до 30 травня.

Термін доставляння замовлення – 3-4 робочі дні.

Придбати журнал 👉 https://shop.localhistory.org.ua/product/krym-3-2024/

До війни Крим для більшості українців асоціювався переважно з курортами Південного узбережжя. Зараз — здебільшого з російськими військовими базами. Однак його історія значно глибша і різноманітніша, ніж це здається на перший погляд. І оскільки фізичну подорож півостровом ми здійснити поки не можемо, запрошуємо вас до уявної мандрівки містами Криму ханської доби.

Спробуємо побачити їх такими, якими вони були до приходу "русского міра" у 1783 році та витіснення корінного населення – кримських татар.

👉Керч → bit.ly/4983jw1
👉Кефе (Феодосія) → bit.ly/4983jw1
👉Ескі-Кирим (Старий Крим) → bit.ly/4bUDOjp
👉Судак → bit.ly/4bUDOjp
👉Карасубазар (Білогірськ) → bit.ly/4bA30v3
👉Акмесджит (Сімферополь) → bit.ly/4bA30v3
👉Чуфут-Кале → bit.ly/3UZieo2
👉Бахчисарай → bit.ly/3UZieo2

Цикл матеріалів підготував історик та уродженець півострова Сергій Громенко

“Як скоро можна буде випити кави на ялтинській набережній? Хто готуватиме її, чиїми слідами прийдуть перші відпочивальники з материка, коли це станеться і чи станеться взагалі? Про це волію не говорити. І навіть не думати. Важко думати про кров чужих мені людей. Чужих своїх. Можливо, навіть мою кров? Війна не закінчилася. Я досі сержант Збройних сил. Демобілізація – за горами. Можливо, навіть кримськими”.

Письменник Артем Чех поділився своїми міркуваннями про майбутнє півострова.

“Уявляючи повернення нашого Криму, я бачу його безлюдним. Авжеж, травмованим, пошрамованим, отруєним російською присутністю… але порожнім. Заповідна зона, вільна від росіян. І, звісно, від їхнього іржавого напівзатопленого флоту, без їхніх прапорів, без їхнього імперського смороду і пам’ятників ганебно програній Кримській війні. Без зверхності, без каміння з неба, без Воронцова і без Волошина. Без Дня Нептуна і без радянських анекдотів. Лише море, гори, степи і кипариси, що попри все проростають з кам’янистої кримської землі.
Та найменше я хочу аби за Крим гинули українці. Нехай за нього гинуть наші вороги. Бажано десь в росії. Від алкоголізму і депресії”.

Читайте колонку Чеха повністю у новому номеру журналу “Локальна історія” → bit.ly/4bh0ZnL

"Всі дівчата чорноволосі, ходять з непокритою головою і в різнокольорових халатах. Християни-чоловіки носять соболині шапки, одягають доломани з сукна різних кольорів і замші з золотими і срібними ґудзиками, а підперізуються жорсткими волосяними і шовковими поясами. Самі вони — древній народ. Мова їхня ще більш всеосяжна і багатша, ніж фарсі, кайтакська, монгольська і всякі інші” – так характеризує українців Челебі.

Дві третини свого життя Евлія Челебі провів у мандрах. Побачене описав у 10-томній "Книзі подорожей". Уся Османська імперія, велетенська в ті часи, Західна Азія, Єгипет — ну і Європа. Відвідував турок і українські землі. Його вражали тутешні неприступні фортеці. Натомість лякали безстрашні козаки, від яких могла врятувати тільки молитва до всемогутнього Аллаха. Евлія Челебі сприймав Україну як край своїх ворогів. Однак, схоже, таки відчував до неї симпатію.

Більше про мандри Челебі розповідаємо у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/fortetsia/

“Ми витягували нитки з хустин. То були такі чотирикутні хустини, вони так рідко ткані, котонові. І з того вишивали. Ми старалися на тих хустинках усе вишивати. На нарах сидиш, світло дуже слабе, але мала хвильку часу і вишивала…”

У квітні 1949 року Іванну засудили на 10 років таборів "за зраду батьківщини". Після звільнення у 1955 році вона переїхала до Лондона, де стала активною учасницею громадського життя українців-діаспорян. Пані Іванна розповідає, що для бранок дуже важливо було плекати свою ідентичність. Збереглося чимало таборового вишиття: серветки, обруси, закладки для книжок, які часто не мали жодної побутової цінності, естетика теж не претендувала на вишуканість. Однак їхній символізм в умовах неволі був дуже важливий.

На фото – вишивка Іванни Мащак.

Як пережити допити, каторжну працю, нелюдські умови й залишитися людиною, зберігаючи клаптики свого вишиття? Про це розповідає Іванна Мащак — колишня бранка сталінських концтаборів → bit.ly/4dzTslE

Однією зі справ життя Ольги Бачинської було колекціонування народних вишивок. Колекціонерка зробила замальовки орнаментів українських взорів, які презентують величезний пласт вишивальної культури українців — селян і містян, народних майстринь і професійних художників. Орнаменти, які Ольга Бачинська переносила на папір з речей і друкованих видань, створюють панораму єдності України від Заходу до Сходу.

Рукописи орнаментів Ольги Бачинської дивом збереглися від нищення радянською владою. У 2016 році Стрийський краєзнавчий музей "Верховина" отримав у подарунок справжній скарб у вигляді замальовок Ольги Антонівни. Один із ескізів особливо прикметний — вертикальний орнамент на обшивці до коміра з повторенням мотиву у вигляді горизонтально повернутого тризуба. Через розташування композиції глядач не одразу бачить стилізовані обриси сучасного українського герба.

На фото – збірка орнаментів Ольги Бачинської.

Фото оригінальних ескізів Ольги Бачинської переглядайте на нашому сайті → bit.ly/44Hegnp