Національний музей ВПС США опублікував фотки YF-23 (найкрасивішого, на мою субʼєктивну думку, літака в історії). Тому я вирішив поділитися з вами не тільки його пікчами, але й історією того, чому він програв F-22.

Обидва літаки - (Y)F-22 (Lockheed) і YF-23 (Northrop) були конкурентами в межах спільної програми ATF (Advanced Tactical Fighter). Втім, попри участь в одній програмі, виробники дійшли до кардинально різних конструкторських рішень.

Різниця між ними була настільки суттєвою, що навіть F-35 і X-32 мали між собою більше спільного.

У 80-90-х роках головною загрозою для США вважався СРСР, а основним театром бойових дій - Європа.

За тодішніми оцінками, повітряні бої мали б відбуватися на глибині до 600 км, а більшість зіткнень - у межах 100 км від лінії фронту. За таких умов дальність польоту та паливна місткість не вважалися критичними.

Щільність авіації оцінювалася надзвичайно високою: на площі близько 200 тисяч км² мали діяти до 4000 радянських і 3000 натівських літаків, а бої - вестися на дистанціях 20–50 км, у присутності нерівномірно розподілених систем ППО.

Очікувалося, що кожен бойовий виліт призводитиме приблизно до 3% втрат, а за перші два тижні війни могло бути втрачено до 30% авіації.

Планувалося активне використання європейських аеродромів і за таких умов F-22 виглядав оптимальним вибором.

Його дальності польоту було більш ніж достатньо для цього театру бойових дій.

YF-23 пропонував іншу філософію. Він значно краще реалізував стелс-концепцію «missileer» і донині відповідає вимогам бою на великих дистанціях (BVR) - яке врешті домінує останні 25 років.

Водночас YF-23 поступався F-22 у маневреності, максимальному куті атаки та роботі на менших швидкостях, що для Європи було важливо.

Натомість YF-23 мав інші переваги: більший боєкомплект (до 8 AIM-120), значно кращій "стелс", зокрема ззаду, завдяки діамантоподібному крилу та прихованому відведенню вихлопу двигунів.

Його крейсерська швидкість і паливна ефективність були кращиви (він потребував приблизно на 40% менше дозаправок для дальніх місій), що робило його значно привабливішим для Тихоокеанського регіону.

У підсумку YF-23 був оптимізований для бою на дистанціях понад 100 км, ефективного польоту на великих висотах, мав кращий "стелс" та нижчі паливні витрати.

Але YF-23 залежив від розробки нового двигуна YF120. Хоча прототип літав і з YF120, і з F119, серійний F-23 без YF120 значно втрачав би свої переваги.

Натомість F119 був більш консервативним і краще відповідав концепції F-22, який не потребував складнішого двигуна для виконання своїх завдань.

Фактично YF-23 виявився «тихоокеанським винищувачем» у програмі, орієнтованій на Європу.

Northrop, на відміну від Lockheed, поставив під сумнів базове припущення ATF: що європейські аеродроми вціліють.

Імовірність їх знищення тактичною ядерною зброєю змушувала розглядати сценарій ударів із набагато більшої відстані і саме під це YF-23 і був пристосований.

У такому сценарії ATF не вступав би в масові повітряні бої, а діяв би за принципом «ударив - відійшов». Тут і знадобився би той самий "стелс" з вищою ефективністю польоту.

З ретроспективи можна сказати, що вимоги ATF були надто вузькими.

Навіть після прийняття F-22 Lockheed шукав способи інтегрувати в нього окремі ідеї YF-23 - зокрема в проєкті FB-22. А концепції винищувачів 6-го покоління, які з’явилися у 2010-х роках, фактично підтвердили правоту підходу Northrop до війни на великих дистанціях.

Зрештою, це не історія про «неправильний вибір».

Це приклад давньої закономірності: Європа й Тихий океан - принципово різні театри війни, які потребують різних літаків і різних рішень.

За цей тред дякую James Raab