​​Не дуже розумію оце кліше про читання як вид ескапізму. Ну, припустимо, хтось дійсно вміє на рівні уяви переноситися в ельфійські королівства: що толку з цих альтернативних декорацій, якщо твій тривожний багаж переноситься разом із тобою? У мене в універі був інструктор, який ненавидів дівчат, і коли в нього зривало клепку, то було помітно, що він лише дивом конвертує істерику лише в крик, а не в фізичну агресію; зараз навіть смішно це згадувати, але тоді мене трусило перед кожним заняттям, і ніякі спроби відволіктися на, скажімо, серіали, не працювали: він і там був скрізь, у кожному екранному покидьку.

Натрапивши днями на A History of Delusions, я вхопилася саме за шанс відволіктися. Ну, бо… король зі скляною сракою! фальшиві Наполеони! Нонфікшн про знамениті історії психічних хвороб — це не те щоб my idea of fun, але я люблю їх читати як своєрідні детективи, де більшість «розслідувачів» комфортно-знайомі, як Пуаро чи Коломбо, а деякі з жертв навіть повертаються до (нормального) життя. І перший кейс не віщував нічого поганого: історія «мадам М.», на основі якої був вперше описаний так званий синдром Капгра, доволі відома. «Мадам» була переконана, що її близьких, в тому числі й чоловіка, замінили двійниками — цю частину історії я більш-менш пам’ятала, як і те, що в молодості жінка пережила низку сімейних трагедій.

Чого я не знала, так це того, що вона остаточно втратила глузд наприкінці Першої світової війни, і вписала жахи цієї війни в свою маячню. Німці не скидають бомби на Париж, казала вона — тільки муляжі. Будинки не вибухають — їх зносять, щоби дурити голову людям. Не можна спускатися в укриття, тим більше в свіжепобудоване метро, бо війна — це лише прикриття для змови, в рамках якої людей зганяють під землю і тримають там роками. Вона щодня чула їхні голоси.

…з нашою оптикою є спокуса порівняти ці делюзії з тезами сучасної ворожої пропаганди (fake war тощо), але страшно не те, що хвора жінка виправдовує ворога. Страшно те, що таким чином вона чіпляється за ідею, буцім насправді ніхто не загинув: тисячі цивільних, дітей, солдатів томляться у катакомбах під вулицями, якими вона ходить, і варто лише достукатися до когось важливого, от хоч до мсьє Капгра! — і їх врятують.

TL;DR: я не відволіклася.

​​Що читала в лютому:

Burden of Dreams (фр. L’enfant chargé de songes, 1992) Анни Ебер. Колись мене вразило, як письменниця делікатно підійшла до заяложеного сюжету про «одержимих» черниць. Ані феміністський маніфест, ані трешова експлуатація, Les enfants du sabbat був нерівним, захоплюючим текстом — текстом поетеси, яка все ще не почувалася своєю в прозі. А ця, пізніша повість — вона… ну, солідна. В життя сільського хлопця вривається розкута, вибаглива, міська, Та Сама. Лишивши по собі низку трагедій, деструктивне підліткове кохання стає його «загубленим маєтком» і продовжує вести вже дорослого чоловіка в невідомість. Красивий і виважений твір — надміру виважений. Відкрий будь-який товстий літ. журнал 90-х — і знайдеш щось подібне. А ось тих бісиків, що стрибали в «Дітях шабашу», ще пошукай. (BTW, «Дітей шабашу» свого часу обісрала Джойс Керол Оутс: по ходу, мій біф із нею почався ще тоді, коли я про це дізналася.)

The Spectral Arctic: A History of Ghosts and Dreams in Polar Exploration (2018). Не знаю, як можна було написати аж настільки академічно-прісну книжку про привидів! у полярних! експедиціях! Ну типу: згадати мимохідь про те, як деякі дослідники протягом полярної ночі уявляли, що до них приходив вечеряти/грати в шашки диявол — і жодним чином на цьому не зупинитися?.. Але історія медіумічних пошуків експедиції Франкліна сама по собі така захоплююча, що її важко всрати навіть поганим переказом. Окремо потішив той факт, що медіумів, телепатично подорожувавших Арктикою і спілкувавшихся з Франкліном, розвелося так багато, що на астральному шляху туди чи назад вони нібито «зустрічали» своїх колег — і обмінювалися новинами, типу «Франклін не хворіє, добре харчується, чекає на порятунок!» (Франклін, ясна річ, був уже мертвий.)

Eltonsbrody (1960) Едгара Міттельгольцера. Карибська готика, мої чуваки! Молодий художник зупиняється в маєтку безумної старухи на Барбадосі: старуха одразу повідомляє йому, що вона безумна, але нашого тіпа більше цікавлять другорядні речі: зловісний шматок коралу на столі… зловісний скрип дверей… зловісна ваза… покоївка, яка має звичку підстерігати гостя і раптово оголятися — вона не зловісна, але відволікаючого фактору виявляється достатньо для того, щоби хлопець забув, що живе, бляха, в домі йобнутої бабки! Міттельгольцер — перший професійний письменник Гаяни, креол із статечним бекграундом, але трагічною долею — викликає тільки симпатію, і я вірю, що просто невдало почала знайомство. Хоча, якщо на секунду відволіктися від безглуздості виконання, в історії сенільної лиходійки можна навіть побачити щось величне: на всіх божевільних не вистачить горищ!

The Green Child (1935) Герберта Ріда. Я не люблю так звані романи-притчі, але цей мене просто поклав на лопатки. По-перше, йдеться про легенду, яку я обожнювала з дитинства, коли в книжці типу «НЛО! Чупакабри! Ящури!» прочитала про «зелених дітей Вулпіта». (Сильніше мене вразив хіба що карлік-ієбан.) А заключна частина роману зрезонувала з моєю недавньою гіперфіксацією на темі скам’яніння/кристалізації: в 60-х «Зелене дитя» навіть публікували з такою ж обкладинкою, як у «Кришталевого світу» Балларда. Окрема гірка радість: дізнатися, що автор ніц художнього більше не написав, зате залишив по собі з сотню томів арт-критики.

Новина, якої я давно чекала: нарешті пішов до друку роман моєї подруги, за створенням якого я слідкувала від самого початку! Детектив/виробнича драма про телевізійників із елементами «подорожі героя» і блек металу) Пишаюся бути трохи причетною (в якості кого — дізнаєтеся, коли відкриєте книжку).

Це щось нереальне: спостерігати, як окремі глави в вордівських файлах потрохи перетворюються на повноцінний твір, потім з’являється DIY-буктрейлер, потім вже професійна обкладинка, і оп — скоро буде фізична копія!

https://www.vikhola.com/product-page/mertva-zhyva-voda-book

​​Аттеншн пліз: наші пацани звільняли Харківщину восени 2022, штурмовали посадки на Запоріжжі влітку 2023, а тепер під обстрілами облаштовують позиції на авдіївському напрямку. І роблять це власним коштом, від закупки РЕБ до ремонту вантажівок. Тому будь-яка посильна допомога зараз дуже актуальна — тут командир 1 роти 1-го батальону 78-го полку збирає на поточні витрати:

https://send.monobank.ua/jar/8KSHarbTGA

🫂

​​Який шикарний слоубьорнер для людей зі специфічними інтересами (мене)! По-перше, я на аматорському рівні завжди захоплювалася гностичною літературою. По-друге, мій улюблений різновид нонфікшену — це, мабуть, розслідування про корпоративні SNAFU, де люди, які мали б шарити і викупати, через власний нарцисизм і амбіції вписуються в щось мутне, і навіть коли факт обсьору стає беззаперечним, продовжують захищати свій вибір.

Veritas — це історія про те, як купка поважних вчених оверінвестувала свою репутацію в клаптик папірусу, який начебто описує Ісуса як одруженого чоловіка. Причому ти десь із середини книжки починаєш думати, що розгадав мотиви всіх учасників, але історія робить такий фінт (слоубьорнер? скоріше солтбьорнер!), що якби це був сатиричний роман, я б сказала «не вірю!»

Враження псує тільки песимістична фонова думка, яку мені не хочеться навіть зайвий раз озвучувати, бо всратість західної академії несе прямі реперкусії для України. Але оскільки промовчати теж важко, то оформлю її красиво в стилі стародавнього папірусу, тобто в форматі scriptio continua:

сукапостмодерністиїба
ніпоназахищаютьсвоїд
исертаціїщобпотімходи
тиірозказуватищоістин
авідносназалупиблять
умантіях.

​​Майже в усіх англомовних списках найкращих горор-романів 2023 року фігурували три назви: Our Share of Night, Looking Glass Sound і Silver Nitrate. Всі три написані жінками, всі три — в тому чи іншому ступені про магію, всі три… мені не сподобалися, хоч як прикро. Nuestra parte de noche Маріани Енрікез я сама собі пересрала, бо помилково нафантазувала, що це політичний горор про диктатуру в Аргентині, а це скоріше драма про те, як сімейна травма передається з покоління в покоління — якщо під травмою розуміти наявність мафіозної бабки-матріарха з окультними амбіціями. Фанати Арі Астера, не смикайтеся: це дуже серйозно, дуже літературно — і дуже снодійно. Те ж саме можна сказати і про Looking Glass Sound Катріони Ворд: я впевнена, що цю історію з купою ненадійних оповідачів і цілою низкою фальш-фіналів було дуже цікаво писати, але читати її — це як спостерігати за технічно складним і художньо нецікавим фокусом.

До Silver Nitrate Сільвії Морено-Гарсіа у мене лише недавно дійшли руки: люблю різні варіації «проклятих фільмів», але ця — якась кустарно-схематична: дубляж забутого фільму випадково пробуджує древнє зло (ну лан, не дуже древнє — нациста-чорнокнижника), і далі дублери намагаються загнати його назад у вальгалу. Boring! Але в будь-який роман про/для кіноманів зазвичай напхано багато трівії, і в даному випадку герої перекидуються фактами про мексиканський кінематограф. У якийсь момент вони згадують останній, втрачений фільм Карлоса Енріке Табоади. У мене був період «табоадізму», коли я передивилася всі його горори, і вони неабияк на мене вплинули. (Хто не в курсі: «Навіть вітер боїться», «Кам’яна книга» і «Отрута для фей» — це дуже економно зняті, камерні фільми про те, як перетинаються дитинство і чаклунство.)

Інфу про «втрачений» фільм я сприйняла як вигадку: я зазвичай орієнтуюся на англомовну вікіпедію, і там останнім проєктом Табоади завжди значилася «Отрута для фей». Але іспанська вікіпедія повідомила, що після нього у 89-му мав вийти фільм під назвою Jirón de niebla («Клаптик туману»). Відповідь на питання «чому не вийшов?» якась мутна, і цей пробіл в історії мексиканського горору породив як мінімум два нових фільми: документалку Jirón, автор якої намагається з’ясувати, куди подівся фільм, і стрічку Jirón de niebla 2013-го року, яка є типу… рімейком? фільму, якого ніхто не бачив? чи можна взагалі казати про рімейк фільму, який не був… мейд? (питання а-ля «корабель Тесея», для філософів). Звісно, ці два теж неможливо ніде подивитися, тому в мене чергова обсесія. А свій ідеальний cursed film-роман я все ще шукаю.

Сподіваюся, у вас і ваших близьких все гаразд 🚬

Кожного дня щось несеться, тримайтеся, де б ви не були! І звісно, ніщо так не дає відчуття контролю, як допомога війську, тому пропоную закинути нашій Катрі @folklore21 на пвс для 3ОШБ — Катря це крафтерка родом із Сумщини, і вона щотижня завдяки своїм роботам і енергії чистої люті закриває допоміжні банки для різних структур, в тому числі витягувала і збір для наших з 78-го.

https://send.monobank.ua/jar/6pAu4U7VwM

в інсті: https://www.instagram.com/felt_zeppelin/

​​А це просто хотіла показати, як я почала систематизувати книжки. Останнім часом дуже погана пам’ять і концентрація; коли хочу щось пригадати для подкасту — підвисаю. Звідки я почула про «лінивий вітер» (який продуває наскрізь, бо «лінується» обігнути людину)? Про кого була та історія, де напередодні трагедії в кімнаті лопнули всі струни на арфі? Щоб легко було орієнтуватися, окремо додаю теґи і окремо — мої власні квазі-тропи (привіт, «стрьомна греція», «загублений маєток» etc). На сторінці самої книжки прописую зміст, план, якісь спостереження — вуаля. Намагалася все це реалізувати в ґудрідз, але він годиться хіба що для того, щоб суспішос юкрейніанс займалися буллінгом іноземних авторів.

PS Трохи згодом щось особливе розіграю, бо є запит. Сподіваюсь, вас зацікавить.

​​Знаю, що збори на поточні потреби не так активно просуваються, тому знайшла щось гарне і колекційне для вас.

Чому? Бо @kayfarikigroup вдруге заїжджають на Донецький напрямок. Черговий виїзд/заїзд на позиції/просто розйобана дорога — це побиті тачки (навіть ті, по яких не прилітало), а ще треба оплатити пальне і житло. Днями на общаку був 0, добрі люди підкинули грошей, але я хвилююся, що зараз все знову миттю піде на колеса, тому тягну вам РОЗІГРАШ.

Що тут? Комплект для любителів горору:
• збірка ghost stories М.Р. Джеймса зі сліпкейсом від легендарного видавництва Folio Society, яке друкує шикарно ілюстровані книжки;
• лімітована (240 копій) і теж ілюстрована збірка вірд фікшену Вільяма Скотта Гоума Hollow Faces, Merciless Moons (1977), яку Томас Ліґотті називав найхимернішою книжкою, що йому траплялася;
• бонусом — панічні дари: вінтажний журнал Man, Myth and Magic і локет із богом Паном.

(Глянула на маркетплейсі: Джеймс такий коштує $150, Гоум продається один-єдиний за $250, тому комусь дістанеться маленький скарбик, а кайфарям, сподіваюся, все необхідне.)

Банка:
https://send.monobank.ua/jar/SkerFvoFC

Ви мені скрін в особисті (@good_old_Maryna), я вам квитки — 1 за 100 грн, 2 за 200 etc, і через тиждень, т-т-т, розіграємо.

Дякую, що ви є у моїх пацанів, а пацанам дякую, що вони є у нас.

​​Хтось любить жанр токсичних оглядів, бо вони смішні, хтось — бо можна позловтішатися. Але є ще один бонус: коли критик виступає з позиції хейтера, то іноді підмічає речі, які лояльніший читач просто не детектить. Натрапила на кумедний артефакт 60-х: зібралися троє письменників і давай обирати, що з англомовної класики варто викинути на смітник історії. По-перше, це дуже всично написано: «в соціальному кліматі, схожому на вельми тісну консерваторію, вельми набиту вельми тяжко дихаючими панотцями, він виконав найтриваліший релігійний стриптиз в історії» (про Ньюмана і його «Сон Геронтія»). По-друге, я дійсно ніколи не замислювалася про те, що:

- «Гамлет» (так, його теж пропонують позбутися) — це прототип автофікшену, тобто «найбезформнішої форми західної літератури»;
- «Джейн Ейр» зіпсована відсутністю драматичної витримки — Шарлотта Бронте хоче принижувати недругів свого «маленького блідого ельфа» тут і зараз;
- «Гертруда Стайн знаходить одне правильне слово і повторює його саме тому, що воно правильне — а Гемінґвей знаходить одне неправильне і торочить його саме тому, що не може знайти правильне»;
- В «БУРЕМНОМУ ПЕРЕВАЛІ» Є СЛОВО PENETRALIUM!!!

Книжка є в архіві.

​​А ось решта опороченої класики, кому цікаво:

​​Давайте о 21:30 крутанемо барабан — надсилайте мерщій скріни, хто ще цього не зробив :)

А я в очікуванні результатів далі гортаю archive.org: з усіх прокрастинаторських занять, про це ніколи не шкодувала. Ось зайшла і одразу натрапила на metal as fuck дитячу (?) книжку-малютку про сову.

​​Хто давно читає канал, той знає, що більшість книжок, про які я тут пишу, вкладаються в категорії:
- «тихий горор»;
- химерний європейський фольклор;
- гарячковий сон;
- нонфікшн, що викликає баттхьорт.
Але іноді хочеться чогось нехарактерного. Наприклад…

книжок про утопічні лавки???

Недавно я підсіла на шоу Forged in Fire, де ковалі змагаються у створенні історичної зброї. Для людини, яка руками вміє хіба що різати кубасу на вже порізаний хліб, це якась магія. А тут натрапила на книжку про те, як конкретне ремесло пов’язане з ідеологією, і аж захотілося самій щось змайструвати. We Sit Together — це видання, що акомпанує проєкт скульптора Френсіса Кейпа по створенню копій 25 лавок, які використовували для сидіння різні релігійні комуни. Ну здавалося б, лава і лава — які там можуть бути варіації?

А там стільки відмінностей!

Ефратським сестрам потрібна була лавка, щоби спати на ній в найнезручнішому положенні і підриватися опівночі в очікуванні другого пришестя — тому вона L-подібна, з дерев’яним брусом замість подушки.

«Онайдські перфекціоністи» дотримувалися вельми екстравагантної версії християнства — на відміну від більшості героїв книги, вони не практикували безшлюбність, а навпаки, закликали всіх чоловіків і жінок до one night stands, — і ви лише подивіться на їхні лавки в стилі «рустік», де… еее… все переплетене.

Легко собі уявити лавки гуттеритів, які єдиною значущою власністю вважали знання, замість церкви проводили служби в школі, і з усіх речей дозволяли класти в труну тільки книжки — а також були зациклені на прямизні в усіх сенсах, і навіть будинки розташовували по компасу.

І, звісно ж, зовсім інакше виглядають лавочки сучасної комуни Твін Оукс, заснованої на ідеях біхевіоризму — її послідовники вважають обговорення рішень важливішим за прийняття правильних рішень, тому суспільно ухвалюваний дизайн там теж специфічний.

Для мене відкриттям стало те, що «утопічні меблі» — це цілий пласт досліджень. На випадок, якщо зловлю фіксацію, відклала собі кілька книжок — звісно ж, даю посилання на інтернет-архів там, де це можливо:

• The Amana people and their furniture;
• Folk furniture of Canada’s Doukhobors, Hutterites, Mennonites and Ukrainians (не брехатиму, усцялася з РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ);
• Illustrated guide to Shaker furniture;
• Zoar Furniture 1817-1898: A Preliminary Study;
• Harmony in Wood: Furniture of the Harmony Society.

​​До речі про гарячкові сни. А ви теж помічали, що попит на химерні історії росте, а з пропозиціями глухо? Я регулярно бачу приклади того, як умовно-«дивовижне» намагаються втиснути в тривіальний наратив (останній True Detective дуже показовий), або як стратегічно додають сюрреалістичний візуал у твори з домінуючою normie-логікою. А зараз ось купилася на маркетинг: Distancia de rescate Саманти Швеблін америкоси переклали як Fever Dream, а в анотації понаписували про surreal sensations, nightmare come to life і otherworldly reality. Оригінальна назва означає щось типу «відстань порятунку» — йдеться про дистанцію, яку тривожна героїня постійно вираховує між собою і малолітньою дитиною, щоб у разі чого кинутися на порятунок. Повість Distancia de rescate ґрунтується на цілком реалістичних батьківських переживаннях — страху не впоратися, не вивезти, помилитися: весь сюжет відштовхується від ситуації, коли мати в критичній ситуації обирає врятувати дитину будь-якою ціною — і отримує канонічну кріпову дитину-відміну. А над усім довліє думка, що привести нову людину в радіоактивно-пестицидно-канцерогенний світ саме по собі було помилкою.

Попри деякі горор-тропи і цікаву структуру, яка очуднює весь наратив, це жодним чином не «сюрреалістично», не «кошмарно» і не «іншосвітно». Якщо це «Гарячковий сон», як стверджує англомовне видання, то це той нудний тип сновидінь, який Юнг називав «паралельними» — вони показують сновидцю те, через що він і так переймається в реальності. Натомість більшість сновидінь показують щось фундаментально інше — і змушують перейматися через це! Пам’ятаю один із своїх найцікавіших снів: з якоїсь причини, (неіснуюча поза сном) пісня гурту ВІА Гра почала структурувати реальність мого міста, і абсолютно все, від географії до людських взаємодій, стало підпорядковуватися сраному бенґеру костянтина меладзе. Оце був гарячковий сон. А пестицидний «Омен» — ну хз.

Швеблін хороша, але англомовним видавцям я б радила проспатися.

В черговій книжці, про яку ніхто не чув, прочитала смішну байку. Французький колекціонер приїхав у фашистську Італію і придбав рідкісну картину Корреджо. Щоб безперешкодно вивезти її з країни, він звернувся до місцевого художника, і той намалював поверх Корреджо портрет Муссоліні. Картина благополучно перетнула кордон, навіть отримала в процесі чимало «римських салютів». Звісно ж, у Франції колекціонер одразу ж звернувся до реставратора, щоб той видалив портрет. Але реставратор зауважив, що під Корреджо є ще одне зображення! «Джекпот!» — подумав колекціонер і попросив зняти шар з (як ви вже здогадуєтеся, фейковим) Корреджо. А там — портрет Муссоліні.

Передаю привіт усім західним діячам, які продовжують культурний обмін з рф, бо впевнені, що імпортують саме культуру.