Зібрала кілька посилань на збори, як ми можемо зараз долучитися, щоб допомогти Півдню.

💧UAnimals пишуть, що мають проблеми з сайтом, тому просять донатити на цю монобанку "на евакуацію та допомогу тваринам, постраждалим від підриву росіянами дамби Каховської ГЕС":
https://send.monobank.ua/jar/6Ji4HFR2W9

💧Восток-SOS допомагає з евакуацією мешканців сіл, які знаходяться в зоні небезпеки.
⚡️Якщо ви або ваші близькі потребують евакуації, звертайтеся на гарячу лінію БФ «Восток SOS» за телефоном 0800 332 614 або:
+38 099 710 48 72 (вайбер);
+38 096 108 60 48 (телеграм).
Реквізити для допомоги:
Одержувач: Благодійна організація «Благодійний фонд «Восток-СОС»
Код ЄДРПОУ: 39764400
IBAN: UA893005280000026007455028483
Призначення платежу: Благодійний внесок
PayPal: info@vostok-sos.org
UAH: 5375411206358702
EUR: 5168745021611964
USD: 5168745031323527
Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/83yyUuVwz2
Або дивіться у них більше на фб.

💧Задонатити на помпи для ДСНС, бо вони треба найближчу добу, можна, наприклад, тут: https://send.monobank.ua/jar/2o6PT8cNov

💧Запит від ДСНС Херсонщини:
- Вейдерси Norfin Pilot BootFoot - 30 шт
- Мотопомпа Honda WT 40 XK3 DE - 5 шт
- Мотопомпа DaiShin SWT-100HX - 5 шт
- Сапоги-заброди - 100 шт
- Заброди-комбинезон - 100 шт
- Надувний човен Kolibri KM-360D Profy - 5 шт
- Мотор Yamaha - 5 шт
- Мотор Mercury Jet 25 MLH GA EFI- 5 шт
- Надувний човен GALA A360D RIB - 5 шт
Банка https://send.monobank.ua/jar/2o6PT8cNov

💧Богдан Логвиненко з Ukraїner виїжджає і для надання провізії та перших необхідних речей, і для евакуації:
https://send.monobank.ua/jar/8E7RWMjKaM
Тут форма для тих, хто готовий прихистити людей, що втратили житло.

👥 ГО «Help animals»
Порятунок тварин з Херсонщини
Підтримати ГО:
Моно
4441114453947408
Приват
4149499383483813

👥 Евакуація та житло в Одесі
• NRC на 5 днів безкоштовно (готель Оранж, хостел Дрім, всього 82 місця)
Контакт: 0674200882
• Гуртожиток Нархоза
Контакт: +380663419164

👥 Благодійний фонд Save Ukraine / Спасемо Україну,
гаряча лінія евакуації 093-69-69-788

👥 Громадська організація Fight For Right / Боротьба за права, допомога людям з інвалідністю – 0800 30 66 33

👥 Caritas Ukraine
067-374-91-90

Окрім злості, ви, ймовірно, відчуваєте й розчарування. Бо якщо від західних журналістів, геніїв-візіонерів & міжнародних інституцій ми і так нічого не очікували, то приємні й непогані люди без жодної адженди, які тривіалізують чи висміюють біду твоєї країни — це кожного разу раптова підніжка.

…моя улюблена американська письменниця, яка вирішує поміркувати про те, що фото постраждалих від війни українських котиків — постановочні,

…милий і в цілому проукраїнський британський історик у твітері, який пише, що раз уже river Dnipro is trending, то він запостить — ні, не посилання на гуманітарні фонди, а прикольну монету з Борисфеном,

…талановита й харизматична нішева АСМРтистка, яка записує ціле відео, щоб висміяти тих, хто підтримує українських біженців,

etc etc. Якщо чесно, я досі не навчилася ігнорувати вестерняцький западлізм. Але давайте так: кожне таке розчарування — це зайвий привід подивуватися моральній цілісності наших.

Поманділа — поширюю банку полтавських волонтерів на помпи і човни для ДСНС, давайте скинемось по гривні за кожного, хто нас розчарував за ці дні, і допоможемо закрити збір за 0,0001 секунди.

https://send.monobank.ua/jar/p1x47iqiW

Не на часі, але хочеться зберегти і колись повернутися до цього цікавого есе про дуенде. Дуенде — це іспанський домовик, але ще цим словом називають специфічний креативний дух, який заволодіває танцюристами фламенко, проте заволодіває не як муза: він екстатичний, пов’язаний зі смертю і диявольщиною, притому приземленого сорту — як пише автор, це «скоріше полтерґайст, ніж монстр». Намагаючись зробити апдейт теорії дуенде, яку в свій час виклав Федеріко Гарсія Лорка, він наводить свої приклади творів, які одержимі таким духом і від яких він передається нам: пісні Ніка Кейва, фільм Юрая Герця Spalovač mrtvol, ономатопейний вірш Амірі Бараки Dope і «Етюд для автопортрета» Бейкона. Це не канон: кожен із нас може підставити сюди щось своє.

Для мене в музиці це скоріше буде 16 Horsepower — мабуть, найбіснуватіший із т.зв. християнських гуртів: їхнє відео на пісню Haw демонструє спорідненість з концепцією дуенде навіть у танці, який там виконує вокаліст, а про джампскер, який очікуєш скоріше від горор-фільму, я взагалі мовчу. Фільм — це однозначно The Shout, а в прикладному мистецтві — графіті Брассая: технічно, це графіті інших людей, які він лише сфотографував, але водночас його об’єктив надав цим примітивним обличчям ту магію, про яку я писала у зв’язку з анімістичним кіно.

Про вірш я ще думаю.

​​UPD: за добу ви закрили збір! Зібрали в підсумку майже 200 000 грн. Зараз замовляємо тепловізор за 160к, і зі згоди людини, яка закрила нам більшу частину суми, залишок розподіляємо наступним чином: 20к на загальні потреби підрозділу, всю решту — на аналогічний збір для Льошиного побратима, Роми Сови. (У цивільному житті він татуювальник, тому підписуйтеся, а після перемоги — записуйтеся.)

Тепловізори приїдуть орієнтовно в кінці тижня, тому чекайте на фото від хлопців.

А поки що — велике дякую від них, від мене і від Шурупіка, який особисто не знає кожного з тих, хто задонатив, але хоче подарувати кожному по квіточці! І тим, хто кидав пару гривнів, і моїй феї, яка бажає лишитися невідомою, і адмінам дружніх каналів. Хотіла б додати, що вкотре переконалася в тому, яка в мене чудова аудиторія, але мене й не треба в цьому переконувати. Отже, тепер повертаюся до звичайного постінгу. Наскільки це можливо.

​​Днями письменницю Джойс Керол Оутс поплавило в твіттері через те, що «українські боти» начебто скасовують російську культуру — і вона забанила, здається, всіх українських коментаторів, включно зі мною, своєю давньою прихильницею. Але її боротьба на цьому не закінчилася, бо наостанок ДКО ретвітнула текст якоїсь дивакуватої жінки, яка похвалилася тим, що в 13 років вона виступила за право американських неонацистів проводити свій марш, бо ж свобода слова. «You were very brave» — прокоментувала письменниця.

Мені недавно трапилися дві дуже різних книги. Перша — нонфікшн-дослідження колективної провини в Німеччині і Японії: автор на початку 90-х бере інтерв’ю у тамтешніх пересічних людей, істориків, учителів і політиків, щоб з’ясувати, як вони відрефлексували злочини своєї країни. Друга книжка — експериментальна п’єса з 70-х, у якій персонажі-діти в неназваній країні, що постраждала від нацистів, знаходять і воскрешають тіло якогось полеглого Ганса.

Більшість німців і японців, опитаних журналістом для книги The Wages of Guilt, погоджуються, що війна і геноцид — це страшна, страшна штука, неверегейн! Але ви ж розумієте, історію пишуть переможці… все було не настільки жахливо, як вони вигадали! Ніхто з нас, нормальних людей, не підтримував військових злочинів! Зрештою, ми ж толерували цих євреїв/китайців до війни… Така ображена невинність не сильно відрізняється від слів, які на свій захист сказала «Кривава Бригітта» — найжорстокіша з охоронниць концтабору Майданек. «Знаєте, ці колишні в’язні весь час жаліються на те, як їм було складно. Звісно, у таборі було важко. Але зрозумійте одну річ: якщо б ви простягнули їм палець, вони б відкусили вам усю руку!» Наратив «ми теж страждали, нас не так зрозуміли, А ОСЬ ПОЕЗІЯ ГЕТЕ!!» озвучується не те що якимись поодинокими голосами, він масовий. Ніхто з оточуючих не каже цим людям «ви там геть йобу дали, помовчіть». А знаєте, кому це кажуть? У Німеччині — дівчині, яка взялася довести, що начебто «опозиційні» мешканці її милого містечка насправді були ідейними нацистами і брали участь у переслідуванні євреїв; у Японії — дядькові, який бореться за визнання своєю країною фактів нанкінської різанини. «Кажуть», ха. Обом активно погрожують і перешкоджають.

Ганс, якого повертають до життя народжені після війни діти у п’єсі Hitler Dances, спочатку бурмотить лише слово «кров’янка», але поступово починає говорити. Він навіть милий! Він просто хоче додому! Що ж він зрештою розповідає дітям? Історію агентки руху Опору Віолетти Шабо, якій було 23 роки, коли її стратили після тортур есесівці — тільки в його переказі ця історія перетворюється на комедію (і тортурам у ній Віолетту, звісно ж, ніхто не піддає! юху!) У фіналі реанімований Ганс, а-ля монстр Франкенштейна, убиває дівчинку, яка захоплено слухала цю маячню.

Але дійсно, чому б не захищати свободу слова для тих, хто всього лише хоче сказати «війна — це погано (тому що ми погано воювали)».

​​Просто малюнок трирічної дитини з книги The Psychology of Chidren's Art (1967)

​​Недавно передивлялася один із найбрутальніших трилерів мого дитинства — The Hole (2001), про групу підлітків, які загадково гинуть у закинутому бункері, — і до мене нарешті дійшло очевидне: що ніяка це не «Яма», а «Дірка». Адже — спойлер! — винуватицею бійні виявляється тиха на перший погляд Ліз, яка зачинилася разом із друзями під землею заради того, щоб звабити одного з героїв; вона не полишає свого плану навіть тоді, коли її подруга (Кіра Найтлі) вмирає, благаючи про допомогу. Обранець Ліз, у свою чергу, настільки божеволіє від голоду, що вбиває іншого хлопця за банку кока-коли. Дивіться, скільки жахіть здатні спричинити сексуально ненаситні жінки!

Сьогодні така дистильована мізогінія навряд би потрапила на великий екран, але стереотип «сексуально фрустрована жінка = монстр» нікуди не дівся, і я, якщо чесно, не сподівалася бути свідком його деконструкції — тим приємніше було стикнутися з цією книжкою, написаною ще в 80-х.

Анотація змусила мене думати, що The Hungry Girls and Other Stories — чергова колекція перероблених на феміністський манір казок, а оскільки я, при всій повазі до фем-літ і до казок, терпіти не можу жанр «Білосніжка і Попелюшка разом втекли від принців до лісу й заснували там лесбосепаратистську комуну» чи ж то «Лиха Відьма Заходу в молодості була Доброю Чарівницею», то довгий час ігнорувала цю збірку. А вона… це щось.

За формою це бестіарій — колекція вигаданих істот — але з акцентом на, скажімо так, репродуктивних функціях. Власне, титульне оповідання — це історія про появу у французькому селі виводку «голодних дівчат» — гігантес, що не мають внутрішніх органів і безкінечно набивають свою пусту утробу: речами, чоловіками, землею. Інші герої бестіарію — русалки, що вагітніють від солоної води; золоті мавпи, що зваблюють царів; безформні левіафани, що потребують допомоги шамана для зачаття; східна містикиня, що пускає змієподібних джинів у всі отвори свого тіла; плюшеві ведмеді, що випадково рятують людське потомство, коли самі паруються; китайська імператриця, що знаходить спосіб запліднити улюблених олениць свого чоловіка; загадкова амфібія, що змушує мешканця безлюдного острова виношувати її дітей в роті, etc.

І кожна з цих (голодних, пустих) самиць — не монстр, а диво.

До речі, дивлячись на прапор України на аватарці письменниці, подумала, що шукаю інфу про позицію авторів уже на автоматі: це як перевіряти строк придатності на продуктах. Хотілося б сказати, що більшість не розчаровує, але ні: от на основі Ікінз Goodreads запропонував мені письменника, якого дуже поважають у нью-вірд тусовці. Клік: цей «француз із російським корінням» під час повномасштабки дає ціле інтерв’ю Le Soir, де розказує про український фашизм і радіє, що росіяни «захистили» Донбас. Клік-клік: підтримати його приходить колись близький мені мартіал-музикант, самопроголошений антифашист: годі зображати українців білими голубками, пише він. Далі клікати вже не стала: не тому, що мене лякає перспектива читати одного Стівена Кінга і слухати одного Джерома Ройтера (не лякає) — просто погидувала.

Письменниця Вікторія Амеліна пішла з життя 1 липня 2023 року після поранення, отриманого під час обстрілу у Краматорську.

За кілька днів до того на Книжковому Арсеналі вона презентувала щоденник вбитого росіянами дитячого письменника Володимира Вакуленка, який знайшла для всіх нас.

Ось уривок з її передмови до щоденника:

"Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.

За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: “Коли наші прийдуть — віддаси”. Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею — ніяк не знайдеться.
Втрата рукопису, про який я ще кілька годин тому не знала, а батько Володі не пам'ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові — бо не зміг виконати волю сина. Мені — бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.

Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв'язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п'єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?

У 2022-му я приєдналася до команди Truth Hounds, яка займається розслідуванням воєнних злочинів з 2014-го. З ними я і приїхала на Ізюмщину, аби опитувати свідків іта фіксувати наслідки окупації та обстрілів. Але в цю нескінченну мить я все ж таки не розслідувачка — письменниця, а знайти щоденник — важливіше, ніж злочинців.

Але я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.

— Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу.

Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ".

1 липня - день народження Володимира Вакуленка

💔

​​З’їж волохату руку

Не те що я вважаю себе якоюсь експерткою з південноіталійського фольклору, але думала, що все найцікавіше вже читала: познайомилася з химерними «доннами з іншої сторони» в книзі Карло Ґінзбурґа про шабаш, розібралася з феноменом жінок-павучих за допомогою Ернесто де Мартіно і його трактата про тарантізм, навіть заглиблювалася у зв’язок італійського чаклунства з мафією. Ну от чим ще вони мене здивують?

І тут мені трапляється книжка з невинною назвою типу «Стежками Сицилії...» Її авторка Елайза Гітон не планувала писати академічну працю про Сицилію — на острові вона опинилася в 1900-х через хворобу — але маючи журналістський досвід, природний талант антрополога і здатність опановувати діалекти, жінка зібрала надцікаві зразки місцевих вірувань:

…про картоплини в якості локальних вуду-ляльок (їй самій довіряють екзорцизм утиканого цвяхами лимона);
…про схожого на оскаженілого супергероя Ісуса, який за будь-якої нагоди намагається знищити людство (його стримує лише Мадонна);
…про ельфійські локони — пасма, які дітям у колисці заплітають ті самі «донни з іншої сторони», і які не можна зрізати все життя (див. ілюстрацію).

Але мене найбільше вразила казка, яку розповідає одна з інформанток. Починається і закінчується вона як типова версія «Синьої бороди»: є чотири сестри, і з кожною по черзі одружується страшний дракон, який забороняє їм відкривати одну з кімнат у своєму лігві. За непослух він убиває дівчат і складає їхні тіла в тій самій кімнаті — доки наймолодшій не вдається перехитрити дракона і воскресити сестер.

Проте у версії, яку розповідає сицилійка, є додатковий шок-елемент. Коли дракон кудись вирушає, він не тільки наказує черговій дружині триматися подалі від кривавої кімнати: він дає їй завдання — за час його відсутності з'їсти волохату руку! Безтілесну волохату руку, яка, е-е-е, живе в замку і відгукується, коли дракон її кличе. Да, це його ручна рука. Да, як у «Родині Адамсів», тільки волохата.

Жодна з дівчат не здатна подолати гидливість і виконати цей квест — попри те, що вони вже живуть із маніячним драконом і попри те, що поза його лігвом на них чекають лише голодні злидні, — тому зайвий раз не буду натякати на завуальоване в цій версії казки fellatio. Тож як молодша сестра примудряється перемогти свого монструозного чоловіка, не вдаючись до поїдання волохатої руки без солі? Вона зашиває руку в карман у себе на животі, і коли дракон, повернувшись додому, гукає — «руце, ти де?», рука розгублено відповідає — тик-мик, здається, я в животі у твоєї благовірної! Дракон втрачає пильність, а потім і замок із усім багатством. (Я Озімандія-момент; нехай подякує, що руку жувати не змусили.)

Книжка в public domain, тому почитати і погортати картинки можна безкоштовно.

​​Прочитала Die Feuerbutze (1923) Пауля Буссона — дивний історичний роман, про який ніхто б зараз не пам’ятав, якби не автор жахів Карл Едвард Ваґнер. Ваґнер (гм) у 80-х скомпілював список найкращих горор-романів: 13 сайфайних, 13 містичних і 13 без містики: «Вогняні духи» опинилися в останній категорії.

Насправді, цей відомий «список 39-ти» не те що занадто суб’єктивний — він місцями просто поганий: К.Е.В. додавав в основному маловідомі романи, щоби звернути на них увагу публіки, тому там купа мотлоху, який заслужено загубився між двома світовими війнами. Проте роман «Вогняні духи» вартий уваги. Це хроніка Тирольського повстання, побаченого очима чужинця, а ще — історія про те, як серед людей, чию землю і культуру відбирає імперія, починають ширитися випадки одержимості.

Спочатку тиролець не господар у своєму домі, а потім і у власній голові: місцеві порівнюють одержимість духом із випадками, коли лисиця у відсутність борсука займає його нору. До речі, в рамках воїстину їбанутої синхронії, дочитуючи роман, я натрапила на допис однієї рос. письменниці, яка в березні '22 лементувала про санкції, а тепер із Сакартвело пише, що вона «русскоязычный барсук, покинувший нору после того, как в нее нассали лисы» (тут саме місце для панчлайну того самого анекдота про рос. генерала, якому нєкій подпоручік заблював мундир).

​​Збиралася подивитися нову Смочинську, але спочатку вирішила прочитати першоджерело — книгу журналістки Марджорі Воллес The Silent Twins про двох чорношкірих близнючок із Уельсу, які замикаються у світі своїх вигадок і вирішують не комунікувати з навколишнім світом. У їхнього стану є наукова назва — селективний мутизм — але мене здивувало, як дорослі люди, подеколи працівники освіти й медицини, при цьому описують дівчат. «Зомбі», «полтерґайсти», «привиди». Деякі з інформантів навіть вважають, що більш контактна з дівчат, Джун, одержима більш вольовою Дженніфер, і що Дженніфер за допомогою таємних знаків підкорює Джун собі.

Один із їхніх шкільних учителів навіть каже, що з тисяч дітей, які пройшли через його класи, він вважає Дженніфер однією з найлихіших — і це через кому зі школяром-ґвалтівником і школяром-убивцею! Згодом Джун сама починає вірити в надприродні здібності сестри і шукає в неї мітку відьми — родимку, яка «стає фіолетовою, якщо сказати над нею „Vivat Lucifer“» (не знайшовши родимку-хамелеона, Джун доходить висновку, що ця порада з англійських оккультних журналів не розрахована на «кольорових» відьом).

У тому, що близнючки лякають оточуючих, нема нічого дивного — близнюки/доппельґанґери є частиною комплексу фройдівського «Моторошного», а Джун і Дженніфер до того ж синхронізують кожен свій рух, що додає спостерігачам відчуття чогось нелюдського. Але мене реально обурили спроби побачити в двох проблемних підлітках якесь космічне добро і зло: захотілося навіть трохи дослідити тему зв’язку тропу evil twin із християнськими уявленнями про одержимість. Правда, це треба робити на візуальних прикладах: тому здається, доведеться незабаром повертатися на YouTube… але тсс, я вам нічого не говорила.