Не часто горор-фільми змушують думати «бля, яка жиза»: за весь 2022 у мене таке було двічі, під час перегляду Gæsterne і Barbarian. І якщо перший я намагалася якнайшвидше забути, то про «Варвара» («Варварку»?) згадую щодня. І сьогодні, дивлячись як в ООН виступає їбанат Вотерс — знову.
Про Barbarian неможливо говорити без спойлерів, бо це не фільм про стрьомний Airbnb, як стверджує синопсис. Це також не фільм про «божевільну на горищі» — у даному випадку, в підвалі, — хоча в кадрі красномовно промайнула обкладинка «Джейн Ейр». Це фільм про байдужість можновладців і те, як нею користуються радикали.
Один із героїв наспівує Донована:
United Nations ain’t really united
And the organisations ain’t really organised
Riki Tiki Tavi mongoose is gone
Won’t be coming around for to kill your snakes no more
Разом із головною героїнею мужик потрапляє в той самий Airbnb, під яким, виявляється, є підземелля, де живе… дика, з виду абсолютно первісна жінка. Дикунка ловить «гостей» і насильно годує їх груддю і пляшечкою — а тих, хто пручається, вбиває. Бридка старуха, що таким чином годує людей — саме так карикатурно зображували nanny state, «державу-няньку», тобто уряд, який занадто дбає про громадян і таким чином інфантилізує їх та лізе в їхні приватні справи. Консерватори жаліються на nanny state, наприклад, коли держава намагається врегулювати споживання цукру чи змусити своїх підопічних пристібатися в візочках — пардон, автівках. Nanny state — британський вислів, проте американські консерви так само стережуться overprotective policies, і це відгукується в горорі: в 2018 у лекції про фолк-горор і «правий поворот» я багато про це говорила, посилаючися на чудову Арлі Гохшильд і її книгу Strangers in Their Own Land про реднецьке самоврядування. Прості люди в провінції відчувають, що держава до них байдужа — проте та сама держава приходить розпоряджатися їхнім життям, коли треба примусити «дитину» до чогось чи відібрати «іграшки». Але таких людей вкурвлює не сам принцип твердої руки (чи цьцьки!), а те, що ця рука їх обмежує. Якщо ж вона обмежуватиме і навіть поражатиме в правах інших…
Недавно я бачила допис на реддіті, де хлопець пропонує Штатам не приймати емігрантів на безкоштовні університетські програми — або приймаючи, змушувати їх платити якимось іншим чином: наприклад, щоб понаїхавші азіаточки сексуально обслуговували американських студентів прямо в кампусах. І це та ситуація, де абсолютно неможливо визначити, стібеться автор чи ні. Держава, яка має лишити в спокої його пасок безпеки, мусить подбати про його спермотоксикоз!
Дикунка з фільму Barbarian з’явилася в підвалі не сама собою. У 80-х власник будинка викрав місцеву жінку, зґвалтував її і змусив родити йому дитину, потім зґвалтував цю доньку etc. Єдиний культурний продукт, який він дозволяє споживати своїм черговим потомкам — громадянам своєї мікро-держави в державі — це навчальні відео про догляд за новонародженими, звідси й монструозна годувальниця. Типовий противник «державної няньки» породив деспотичну няньку в вакуумі.
When I was a young man I was led to believe there were organisations
To kill my snakes for me
I.E. the church, I.E. the government, I.E. school
But when I got a little older I learned I had to kill them myself
Ми думаємо, що це пісня про нас — про те, що ООН, Червоний Хрест, Амнесті і ко виявилися кінськими залупами. American taxpayer з його America first вважає, що це пісня про нього і те, як уряд, допомагаючи Україні, його зраджує. Актор, який зґвалтував колегу і шокований тим, що його за це можуть покарати — за його особисту справу! — вважає, що це про нього (це він підспівує треку в фільмі). Мужик, що сепарувався від цивілізації і царює над власним інцестуальним виводком, напевно теж думає, що це про нього.
«Варвар» — це фільм про те, що будь-хто в житті рано чи пізно розчарується в т. зв. інституціях.
Але хтось, як Тесс, обере цивілізовану самостійність.
А хтось — варварську самодержавність.
Про Barbarian неможливо говорити без спойлерів, бо це не фільм про стрьомний Airbnb, як стверджує синопсис. Це також не фільм про «божевільну на горищі» — у даному випадку, в підвалі, — хоча в кадрі красномовно промайнула обкладинка «Джейн Ейр». Це фільм про байдужість можновладців і те, як нею користуються радикали.
Один із героїв наспівує Донована:
United Nations ain’t really united
And the organisations ain’t really organised
Riki Tiki Tavi mongoose is gone
Won’t be coming around for to kill your snakes no more
Разом із головною героїнею мужик потрапляє в той самий Airbnb, під яким, виявляється, є підземелля, де живе… дика, з виду абсолютно первісна жінка. Дикунка ловить «гостей» і насильно годує їх груддю і пляшечкою — а тих, хто пручається, вбиває. Бридка старуха, що таким чином годує людей — саме так карикатурно зображували nanny state, «державу-няньку», тобто уряд, який занадто дбає про громадян і таким чином інфантилізує їх та лізе в їхні приватні справи. Консерватори жаліються на nanny state, наприклад, коли держава намагається врегулювати споживання цукру чи змусити своїх підопічних пристібатися в візочках — пардон, автівках. Nanny state — британський вислів, проте американські консерви так само стережуться overprotective policies, і це відгукується в горорі: в 2018 у лекції про фолк-горор і «правий поворот» я багато про це говорила, посилаючися на чудову Арлі Гохшильд і її книгу Strangers in Their Own Land про реднецьке самоврядування. Прості люди в провінції відчувають, що держава до них байдужа — проте та сама держава приходить розпоряджатися їхнім життям, коли треба примусити «дитину» до чогось чи відібрати «іграшки». Але таких людей вкурвлює не сам принцип твердої руки (чи цьцьки!), а те, що ця рука їх обмежує. Якщо ж вона обмежуватиме і навіть поражатиме в правах інших…
Недавно я бачила допис на реддіті, де хлопець пропонує Штатам не приймати емігрантів на безкоштовні університетські програми — або приймаючи, змушувати їх платити якимось іншим чином: наприклад, щоб понаїхавші азіаточки сексуально обслуговували американських студентів прямо в кампусах. І це та ситуація, де абсолютно неможливо визначити, стібеться автор чи ні. Держава, яка має лишити в спокої його пасок безпеки, мусить подбати про його спермотоксикоз!
Дикунка з фільму Barbarian з’явилася в підвалі не сама собою. У 80-х власник будинка викрав місцеву жінку, зґвалтував її і змусив родити йому дитину, потім зґвалтував цю доньку etc. Єдиний культурний продукт, який він дозволяє споживати своїм черговим потомкам — громадянам своєї мікро-держави в державі — це навчальні відео про догляд за новонародженими, звідси й монструозна годувальниця. Типовий противник «державної няньки» породив деспотичну няньку в вакуумі.
When I was a young man I was led to believe there were organisations
To kill my snakes for me
I.E. the church, I.E. the government, I.E. school
But when I got a little older I learned I had to kill them myself
Ми думаємо, що це пісня про нас — про те, що ООН, Червоний Хрест, Амнесті і ко виявилися кінськими залупами. American taxpayer з його America first вважає, що це пісня про нього і те, як уряд, допомагаючи Україні, його зраджує. Актор, який зґвалтував колегу і шокований тим, що його за це можуть покарати — за його особисту справу! — вважає, що це про нього (це він підспівує треку в фільмі). Мужик, що сепарувався від цивілізації і царює над власним інцестуальним виводком, напевно теж думає, що це про нього.
«Варвар» — це фільм про те, що будь-хто в житті рано чи пізно розчарується в т. зв. інституціях.
Але хтось, як Тесс, обере цивілізовану самостійність.
А хтось — варварську самодержавність.
До речі про варварів і ворлоків: раджу канал @StHughesFire про різне cheesy кіно минулого. Фото автора прикріплюю.
PS У мене на патреоні вийшов новий подкаст — теж про кіно — так що трохи пізніше буде тут!
PS У мене на патреоні вийшов новий подкаст — теж про кіно — так що трохи пізніше буде тут!
1.
«Я можу зрозуміти, коли молодь п’яна і хтось когось зарізав чи постріляв. Або і зарізав, і постріляв. Але тут ситуація, м’яко кажучи, нетипова. Да, можете виносити обох».
2.
— Знайомтеся, це Буба і Кікі.
Позаду викладача на дошці були намальовані каракулі: одна округла, схожа на ляпку, інша — шпиляста, як та штука в коміксах, на якій пишуть «БАБАХ!»
— Ви не знайомі, але спробуйте вгадати, хто з них хто.
Білявка з паралельної групи підняла руку.
— Зліва Буба, а це, — вона показала на гостроконечну фігуру — Кікі.
— Хто згоден?
Більшість потоку підняла руки — відмінниця рідко помилялася.
— Бачу, Т. і С. не погоджуються, — вчитель повернувся до двох місцевих клоунів, моїх сусідів по кімнаті.
— Я можу впевнено стверджувати, що ви ввели нас в оману, зумисне намалювавши хибні фігури, — своїм «професорським» тоном почав Т., поправивши на переніссі уявні окуляри.
— Бо навіть дилетанту очевидно, що це не Буба і Кікі, — підхопив С.
— Дякую, колего, — кивнув Т. — Безсумнівно, перед нами Біба і Боба.
— Ганьба, колего. Дивіться уважніше, це Пупа і Лупа власною персоною.
— То яка правильна відповідь? — спитала білявка, ігноруючи хлопців.
— Гадки не маю! — посміхнувся викладач. — Але дев’яносто вісім процентів людей, яким показують ці фігури, відповідають так само, як ви.
— Ну, це зрозуміло. Буба схожий на бульбашку, а Кікі… він…
— Але так відповідають і носії тих мов, де слово «бульбашка» звучить геть не схоже на «Буба». Наприклад, македонською це буде… «меур».
— Тоді чому?
Вчитель розвів руками.
— Є багато теорій. Синестезія — ви «бачите» Кікі з гострими кутами, як дехто чує, що зелений колір звучить подібно до ксилофона. Чи універсальна прадавня мова — можливо, ці двоє взагалі були першими словами, які вигадало людство…
— Коли мавпа взяла палку і зрозуміла, що якщо іншій мавпі зробити кікі, їй буде буба, — вставив Т.
— Всі ці версії не мусять бути взаємовиключними. Є версія, яка стверджує, що «округлими» фонемами ми називаємо ті, для вимови яких треба округлити губи, а «Кікі» та йому подібні, очевидно, з’являються, коли ми різко розтягуємо рот.
С. присвиснув, як мультяшний вовк.
— Хай там що, нам із вами здається, що Буба і Кікі дійсно існують десь у всесвіті, і що переплутати їх — це абсурд, нонсенс. Отже, леді та джентльмени, сьогодні ми поговоримо про фоносемантіку…
3.
Серед ночі я прокинувся з абсолютно ясною думкою про те, що всьому кінець. Я пішов курити на балкон, точно знаючи, що це останній раз — і що саме тому не слід боятися, що мене помітить комендант. Те, що місто виглядало таким, як і завжди, мене не заспокоїло — я лише зіщулився від розуміння, що воно приречене.
Перший із двох з’явився в небі, як велетенська зірка — як вилом у матерії, як скам’яніла блискавка — але жива. Іншого я не бачив, але велетенська тінь, темніша за нічне місто, підкралася ззаду і ковзнула по всьому, що я бачив звідси щодня — тінь пульсуючої інопланетної хмари. Вони привітали мене і попросили не боятися. Я не чув їхніх голосів — не думаю, що в них були голоси — не можу навіть сказати, що я уявляв їх у своїй голові, але я, безумовно, розрізняв їх: один відчувався, як вогняні списи, що пронизують тіло, інший натомість розмовляв зі мною, стискаючи мене, як свою улюблену ганчір’яну ляльку. Вони запропонували мені угоду. Невелика послуга з мого боку — в обмін на їхню неосяжну милість. Маленька, мізерна жертва… і вони змилуються над світом. Поки що.
Чи погодився я?
Я спитаю у відповідь — чи прокинулися ви сьогодні в своєму ліжку?
«Я можу зрозуміти, коли молодь п’яна і хтось когось зарізав чи постріляв. Або і зарізав, і постріляв. Але тут ситуація, м’яко кажучи, нетипова. Да, можете виносити обох».
2.
— Знайомтеся, це Буба і Кікі.
Позаду викладача на дошці були намальовані каракулі: одна округла, схожа на ляпку, інша — шпиляста, як та штука в коміксах, на якій пишуть «БАБАХ!»
— Ви не знайомі, але спробуйте вгадати, хто з них хто.
Білявка з паралельної групи підняла руку.
— Зліва Буба, а це, — вона показала на гостроконечну фігуру — Кікі.
— Хто згоден?
Більшість потоку підняла руки — відмінниця рідко помилялася.
— Бачу, Т. і С. не погоджуються, — вчитель повернувся до двох місцевих клоунів, моїх сусідів по кімнаті.
— Я можу впевнено стверджувати, що ви ввели нас в оману, зумисне намалювавши хибні фігури, — своїм «професорським» тоном почав Т., поправивши на переніссі уявні окуляри.
— Бо навіть дилетанту очевидно, що це не Буба і Кікі, — підхопив С.
— Дякую, колего, — кивнув Т. — Безсумнівно, перед нами Біба і Боба.
— Ганьба, колего. Дивіться уважніше, це Пупа і Лупа власною персоною.
— То яка правильна відповідь? — спитала білявка, ігноруючи хлопців.
— Гадки не маю! — посміхнувся викладач. — Але дев’яносто вісім процентів людей, яким показують ці фігури, відповідають так само, як ви.
— Ну, це зрозуміло. Буба схожий на бульбашку, а Кікі… він…
— Але так відповідають і носії тих мов, де слово «бульбашка» звучить геть не схоже на «Буба». Наприклад, македонською це буде… «меур».
— Тоді чому?
Вчитель розвів руками.
— Є багато теорій. Синестезія — ви «бачите» Кікі з гострими кутами, як дехто чує, що зелений колір звучить подібно до ксилофона. Чи універсальна прадавня мова — можливо, ці двоє взагалі були першими словами, які вигадало людство…
— Коли мавпа взяла палку і зрозуміла, що якщо іншій мавпі зробити кікі, їй буде буба, — вставив Т.
— Всі ці версії не мусять бути взаємовиключними. Є версія, яка стверджує, що «округлими» фонемами ми називаємо ті, для вимови яких треба округлити губи, а «Кікі» та йому подібні, очевидно, з’являються, коли ми різко розтягуємо рот.
С. присвиснув, як мультяшний вовк.
— Хай там що, нам із вами здається, що Буба і Кікі дійсно існують десь у всесвіті, і що переплутати їх — це абсурд, нонсенс. Отже, леді та джентльмени, сьогодні ми поговоримо про фоносемантіку…
3.
Серед ночі я прокинувся з абсолютно ясною думкою про те, що всьому кінець. Я пішов курити на балкон, точно знаючи, що це останній раз — і що саме тому не слід боятися, що мене помітить комендант. Те, що місто виглядало таким, як і завжди, мене не заспокоїло — я лише зіщулився від розуміння, що воно приречене.
Перший із двох з’явився в небі, як велетенська зірка — як вилом у матерії, як скам’яніла блискавка — але жива. Іншого я не бачив, але велетенська тінь, темніша за нічне місто, підкралася ззаду і ковзнула по всьому, що я бачив звідси щодня — тінь пульсуючої інопланетної хмари. Вони привітали мене і попросили не боятися. Я не чув їхніх голосів — не думаю, що в них були голоси — не можу навіть сказати, що я уявляв їх у своїй голові, але я, безумовно, розрізняв їх: один відчувався, як вогняні списи, що пронизують тіло, інший натомість розмовляв зі мною, стискаючи мене, як свою улюблену ганчір’яну ляльку. Вони запропонували мені угоду. Невелика послуга з мого боку — в обмін на їхню неосяжну милість. Маленька, мізерна жертва… і вони змилуються над світом. Поки що.
Чи погодився я?
Я спитаю у відповідь — чи прокинулися ви сьогодні в своєму ліжку?
В етнографічному видавництві HAU недавно вийшла прецікава книжка — Mafiacraft Дебори Пуччо-Ден. Mafiacraft можна перекласти як «Мафіядійство» (мафія+чародійство): це слово натякає на те, що мафіозні сім'ї схожі на ковени, але насамперед воно підкреслює, що подібно до того, як інквізиція «створювала», «крафтувала» чародійство (witch-craft), італійські прокурори «створили» мафію. Це не означає, що мафії насправді не існувало, чи що авторка виправдовує мафіозі, як ми схильні виправдовувати невинно спалених «відьом»: це означає лише, що приблизно до 1980-х років про мафію неможливо було говорити, бо її з усіх боків оточувала мертва тиша, і потрібно було створити парадигму назв і визначень для того, у чого раніше не було імені.
В якості епіграфів авторка використала дві дуже яскраві цитати знаменитих мафіозі різних поколінь, сказані під час допитів. На питання «чи ви є членом мафії?» один відповідає: «що таке мафія? її їдять? її п’ють? я не знаю, я не бачив жодної мафії». А інший — «що таке мафія? це якийсь сорт сиру? розкажіть мені про мафію!» Ахахах, я чьто, похож на сир?)))) Сподіваюся, слідчі хоч потайки відповіли, що да, на підзалупний.
З одного боку, ці заперечення можуть бути не такими вже й нещирими — адже ми знаємо, що «мафія» — це нав’язане ззовні поняття, мафіозі не називають себе «мафіозі» (вони «люди гонору»). З іншого боку, вони прекрасно розуміли, про що йшлося, і лише користувалися семантичною лазівкою. А знаєте, що найцікавіше? Це працювало. Попри те, що всі розуміли, хто викрадає людей і катує дітей, освічені люди десятиліттями стверджували, що не можна вважати мафію терористичною організацією, бо мафія — це просто така культура, така традиція, такий стиль життя. Не можна саджати людей за те, що вони практикують «інстинктивну солідарність» і мають свій кодекс честі! Знадобилися роки праці й сотні життів, щоб покінчити з цим, так званим «культуралістичним» поглядом, і криміналізувати сам факт належності до мафії, навіть якщо чоловік, який вступає в неї, нікого не вбивав і не шантажував. Книга дуже цікава, не без спірних моментів, але вона того варта. (І її можна завантажити легально.)
В якості епіграфів авторка використала дві дуже яскраві цитати знаменитих мафіозі різних поколінь, сказані під час допитів. На питання «чи ви є членом мафії?» один відповідає: «що таке мафія? її їдять? її п’ють? я не знаю, я не бачив жодної мафії». А інший — «що таке мафія? це якийсь сорт сиру? розкажіть мені про мафію!» Ахахах, я чьто, похож на сир?)))) Сподіваюся, слідчі хоч потайки відповіли, що да, на підзалупний.
З одного боку, ці заперечення можуть бути не такими вже й нещирими — адже ми знаємо, що «мафія» — це нав’язане ззовні поняття, мафіозі не називають себе «мафіозі» (вони «люди гонору»). З іншого боку, вони прекрасно розуміли, про що йшлося, і лише користувалися семантичною лазівкою. А знаєте, що найцікавіше? Це працювало. Попри те, що всі розуміли, хто викрадає людей і катує дітей, освічені люди десятиліттями стверджували, що не можна вважати мафію терористичною організацією, бо мафія — це просто така культура, така традиція, такий стиль життя. Не можна саджати людей за те, що вони практикують «інстинктивну солідарність» і мають свій кодекс честі! Знадобилися роки праці й сотні життів, щоб покінчити з цим, так званим «культуралістичним» поглядом, і криміналізувати сам факт належності до мафії, навіть якщо чоловік, який вступає в неї, нікого не вбивав і не шантажував. Книга дуже цікава, не без спірних моментів, але вона того варта. (І її можна завантажити легально.)
Але до чого я веду. За останній місяць ви, мабуть, неодноразово бачили приклади чергової інформаційної кампанії проросійських інфлюенсерів: масові твіти з текстом "why is there absolutely zero footage from Ukraine?" (з легкими варіаціями):
twitter.com/kylenabecker/status/1629263036367216645
twitter.com/TimLajoie3/status/1629205173569482753
twitter.com/catturd2/status/1629175986733416450
Ми автоматично думаємо, що це розраховано на мамкиних конспірологів із когорти тих, хто пише «чому ніхто не був знайомий з реальними в’язнями концтаборів?» чи «чому ніхто з моїх друзів не хворів на коронавірус?» Але це ще й шарада про власну безкарність, як у випадку мафіозі, який просить розповісти йому, що це за сир такий — мафія. Цікаво порівняти «дійство» італійських прокурорів, які намагалися довести, що мафія є організованною терористичною мережею, а не традиційною сіцилійською культурою, з сучасним українським активізмом, який доводить, що нинішня війна якраз є проявом російської культури, проте ця культура — терористична. Але нюанс: італійські прокурори мали справу, як я вже сказала, з мертвою тишею — мафіозний закон мовчання (omertà), дисоційованість замовника від виконавця, зниклі чи розчинені в кислоті тіла, — все це гарантувало, що справжні злочинці не будуть покарані. Протягом 90-х, однак, діяльність мафії стає все більш візуально задокументованою. В 1992 році мафія запроваджує те, що Пуччо-Ден називає «новим візуальним порядком» — влаштовує теракт у Капачі, який, на противагу звичайному, таємному modus operandi мафії, був розрахований на те, щоб його всі-всі бачили. (Ісламісти аналогічним чином заявлять про свій «новий візуальний порядок» у 2001-му.) Отже, на місце мертвої тиші прийшли приголомшуючі картини. РФ-як-терорист теж існує в рамках «нового візуального порядку»: вона не намагається приховати свої злочини — навпаки, заохочує інста-тури знищеними містами, власноруч продукуючи зображення, які «нормальний» злочинець, як нам здається, хотів би приховати. Але ж як це поєднується з фейками про zero footage? Як можна водночас поширювати свідоцтва власного тероризму і його заперечувати? Я думала, що це черговий випадок дводумства («посмотрітє, как ми іх» vs «какіє ваши доказатєльства, что ето ми — іх?»), але «Мафіядійство» наштовхнуло мене на іншу відповідь.
Авторка пише, що довгий час звинуватити когось у причетності до мафії (як раніше — до чародійства) можна було тільки в форматі чуток: довести це як факт було неможливо, не кажучи вже про те, що смертельно небезпечно. Отже, спочатку єдиною зброєю Антимафії були чутки, «сила яких тавтологічно полягає у здатності передаватися від однієї людини іншій, а не в їхньому змісті». Тому перші активісти Антимафії будували власну cosa на рекурсивній тавтології, на дистильованих чутках. Типу, кого можна вважати мафіозі? Того, хто належить до організації мафіозного типу! А що таке організація мафіозного типу? Така організація, до якої належать мафіозі! Пізніше до арсеналу активістів додалися зображення, зроблені фотографами-документалістами — але, як ми вже побачили, мафіозі згодом апропріювали силу викривальних зображень на свою користь: занадто відверті картини насильства стали ще одним інструментом примушування до мовчання. Російські пропагандисти пішли далі: вони апропріюють не тільки зображення звірств, але й формат чуток. Ви не можете вступити в дискусію з людиною, яка пише про зіро футеж, бо будь-які ваші докази — текстові, візуальні — розбиваються об тавтологічність заяв «свідків lack of footage’а». На цьому етапі інста-модельки можуть фоткатися на фоні Маріуполя хоч із плакатами з написом "Ceci n'est pas une guerre". Формат чуток, який традиційно давав можливість побачити приховане, тепер використовується, щоб приховати побачене.
Ми маємо справу з унікальним ворогом — водночас архаїчним і постмодерним. І підзалупним.
twitter.com/kylenabecker/status/1629263036367216645
twitter.com/TimLajoie3/status/1629205173569482753
twitter.com/catturd2/status/1629175986733416450
Ми автоматично думаємо, що це розраховано на мамкиних конспірологів із когорти тих, хто пише «чому ніхто не був знайомий з реальними в’язнями концтаборів?» чи «чому ніхто з моїх друзів не хворів на коронавірус?» Але це ще й шарада про власну безкарність, як у випадку мафіозі, який просить розповісти йому, що це за сир такий — мафія. Цікаво порівняти «дійство» італійських прокурорів, які намагалися довести, що мафія є організованною терористичною мережею, а не традиційною сіцилійською культурою, з сучасним українським активізмом, який доводить, що нинішня війна якраз є проявом російської культури, проте ця культура — терористична. Але нюанс: італійські прокурори мали справу, як я вже сказала, з мертвою тишею — мафіозний закон мовчання (omertà), дисоційованість замовника від виконавця, зниклі чи розчинені в кислоті тіла, — все це гарантувало, що справжні злочинці не будуть покарані. Протягом 90-х, однак, діяльність мафії стає все більш візуально задокументованою. В 1992 році мафія запроваджує те, що Пуччо-Ден називає «новим візуальним порядком» — влаштовує теракт у Капачі, який, на противагу звичайному, таємному modus operandi мафії, був розрахований на те, щоб його всі-всі бачили. (Ісламісти аналогічним чином заявлять про свій «новий візуальний порядок» у 2001-му.) Отже, на місце мертвої тиші прийшли приголомшуючі картини. РФ-як-терорист теж існує в рамках «нового візуального порядку»: вона не намагається приховати свої злочини — навпаки, заохочує інста-тури знищеними містами, власноруч продукуючи зображення, які «нормальний» злочинець, як нам здається, хотів би приховати. Але ж як це поєднується з фейками про zero footage? Як можна водночас поширювати свідоцтва власного тероризму і його заперечувати? Я думала, що це черговий випадок дводумства («посмотрітє, как ми іх» vs «какіє ваши доказатєльства, что ето ми — іх?»), але «Мафіядійство» наштовхнуло мене на іншу відповідь.
Авторка пише, що довгий час звинуватити когось у причетності до мафії (як раніше — до чародійства) можна було тільки в форматі чуток: довести це як факт було неможливо, не кажучи вже про те, що смертельно небезпечно. Отже, спочатку єдиною зброєю Антимафії були чутки, «сила яких тавтологічно полягає у здатності передаватися від однієї людини іншій, а не в їхньому змісті». Тому перші активісти Антимафії будували власну cosa на рекурсивній тавтології, на дистильованих чутках. Типу, кого можна вважати мафіозі? Того, хто належить до організації мафіозного типу! А що таке організація мафіозного типу? Така організація, до якої належать мафіозі! Пізніше до арсеналу активістів додалися зображення, зроблені фотографами-документалістами — але, як ми вже побачили, мафіозі згодом апропріювали силу викривальних зображень на свою користь: занадто відверті картини насильства стали ще одним інструментом примушування до мовчання. Російські пропагандисти пішли далі: вони апропріюють не тільки зображення звірств, але й формат чуток. Ви не можете вступити в дискусію з людиною, яка пише про зіро футеж, бо будь-які ваші докази — текстові, візуальні — розбиваються об тавтологічність заяв «свідків lack of footage’а». На цьому етапі інста-модельки можуть фоткатися на фоні Маріуполя хоч із плакатами з написом "Ceci n'est pas une guerre". Формат чуток, який традиційно давав можливість побачити приховане, тепер використовується, щоб приховати побачене.
Ми маємо справу з унікальним ворогом — водночас архаїчним і постмодерним. І підзалупним.
Давно не читала новин, які стають все цікавішими з кожним реченням:
- у Перу поліціянти затримують трьох чоловіків, які вживають алкоголь у публічному місці, одного просять відкрити його кур'єрську сумку-кубик;
- у сумці лежить мумія, як пізніше виявиться — мумія 800-річної давнини, ймовірно інка;
- чоловік стверджує, що це його «духовна подружка», він про неї піклується і спить із нею в одній кімнаті;
- але в сім’ї вона з’явилася ще до його народження, бо «Хуаніту» (ім’я мумії) додому приніс батько героя багато років тому — ew, чєл, ти що, спиш із колишньою свого батька?..
- міністерство культури Перу озвучує фінальний панч: це мумія чоловіка, себто Хуан.
Фото бідного Хуана не додаю, але вони є за посиланням.
- у Перу поліціянти затримують трьох чоловіків, які вживають алкоголь у публічному місці, одного просять відкрити його кур'єрську сумку-кубик;
- у сумці лежить мумія, як пізніше виявиться — мумія 800-річної давнини, ймовірно інка;
- чоловік стверджує, що це його «духовна подружка», він про неї піклується і спить із нею в одній кімнаті;
- але в сім’ї вона з’явилася ще до його народження, бо «Хуаніту» (ім’я мумії) додому приніс батько героя багато років тому — ew, чєл, ти що, спиш із колишньою свого батька?..
- міністерство культури Перу озвучує фінальний панч: це мумія чоловіка, себто Хуан.
Фото бідного Хуана не додаю, але вони є за посиланням.
Агов! Мої пшиячулкі роблять збір для доставки важливого лікарняного обладнання з Польщі. Фото в оригінальному дописі графічне, тому не пересилаю, а даю посилання з завчасним попередженням – і вдячна всім, хто долучиться.
https://xn--r1a.website/angryangrier/13917
https://xn--r1a.website/angryangrier/13917
Одне з найцікавіших оповідань, що мені трапилися цього року — це «Бурштиновий комплекс» угорця Аттіли Вереша: штука, яку просто мусить екранізувати цей ваш Панос Косматос, історія про винороба, який створює напої з, ммм, незвичними синестезійними ефектами. Там уся збірка кльова, є якісь більш-менш очевидні реверанси, є пара оповідань, які починаються як фолк-горор в антуражі угорського села, але врубають режим лютої бізарності, є спроби освіжити затяганого вже Чемберса & sons (ну і де б я ще зустріла персонажа, який жаліється на те, що лавкрафтіанські богохульні топоніми «занадто складні для вуст, які звикли до простоти угорської мови»). Але «Бурштиновий комплекс» — прямо в серце; навіть не здивована, що один місцевий гурт присвятив йому цілий концептуальний альбом.
Я: викладаю на патреон своє сатиричне горор-оповідання про вигадану організацію «Наївне Рівне»
Реальність: ахаххахп та ти шо
Реальність: ахаххахп та ти шо
Forwarded from ЛЮТЬ
В Рівному тіп 5 років під приводом залякування демонами із потойбіччя «закривав» з ними портал й виманював гроші у свого знайомого. Це в продовження теми магічного мислення) У пацана мінус 100к грн на вірі в демонів
Районна бібліотека
Я: викладаю на патреон своє сатиричне горор-оповідання про вигадану організацію «Наївне Рівне» Реальність: ахаххахп та ти шо
Я: треба переписати частину про тупорилого журналіста Vice, якось дуже стереотипно вийшло.
Vice: відправляє журналістку, відому тим, що вона їла собачатину, взяти інтерв'ю в форматі теплої ванни у чиновниці, що займається депортацією українських дітей. Черговий нормальний день у цій конторі!
(Вибачте, що я зашарилася, не встигаю за прекрасним новим світом. Днями буде новий подкаст.)
Vice: відправляє журналістку, відому тим, що вона їла собачатину, взяти інтерв'ю в форматі теплої ванни у чиновниці, що займається депортацією українських дітей. Черговий нормальний день у цій конторі!
(Вибачте, що я зашарилася, не встигаю за прекрасним новим світом. Днями буде новий подкаст.)
Поки новий подкаст у ранньому доступі, покажу пару гротескних штук, які мені сподобалися останнім часом. Оскільки шахеди остаточно всрали мені режим сну і аттеншн спен, до якихось масштабних, вимогливих штук я навіть не підступаюся, натомість дуже полюбила короткі романи на один вечір.
What Happens at Night Пітера Кемерона (2020) — сумна пара прямує до тихого химерного містечка десь у північній Європі, щоб усиновити дитину. Чомусь будь-який текст, який починається in medias res у потязі чи літаку, я одразу сприймаю через призму сюжету «насправді вони померли», і тут ця атмосфера (не)благополучно тримається протягом усієї історії. Письменник-американець, здається, уявляє собі Європу тільки по артхаусним фільмам і санаторію Бруно Шульца, але тут ці уявлення про дивний старий світ дуже в тему: за настроєм це такий throwback у дитинство, коли тебе вперше відправляють влітку до незнайомих родичів чи в якийсь проклятий профілакторій, і ти перебуваєш водночас у повній відірваності від усього навколо і в повному злитті з ним. (А той, хто підкинув мені цю книжку, порівнявши її з The Shining — тупо пранкер.)
Saint Sebastian’s Abyss Марка Габера (2022) — історія біфу між двома задротами-мистецтвознавцями, написана в захоплююче ідіосинкратично-маразматичному стилі. Головні герої десятиліттями намагаються розшифрувати загадкову апокаліптичну картину «Безодня святого Себастьяна», присвячуючи тисячі сторінок кожній деталі типу «як падає світло на складку одягу» і «що виражає погляд віслюка»; звісно ж, ти (як кріса) чекаєш, що ця «Безодня» виявиться якоюсь підробкою чи їхньою галюцинацією чи ще якимось підйобом, а вона… ні, мовчу. Це сатира не стільки на арт-критику, скільки на те, як люди плекають свої «пунктики», доки ті не набувають масштабів екстремістського світогляду; і попри деяку примітивність задуму я за-ко-ха-на в цей міні-роман і віддаю автору окрему шану за те, як він буквально одним словом перевернув усе написане з ніг на голову.
What Happens at Night Пітера Кемерона (2020) — сумна пара прямує до тихого химерного містечка десь у північній Європі, щоб усиновити дитину. Чомусь будь-який текст, який починається in medias res у потязі чи літаку, я одразу сприймаю через призму сюжету «насправді вони померли», і тут ця атмосфера (не)благополучно тримається протягом усієї історії. Письменник-американець, здається, уявляє собі Європу тільки по артхаусним фільмам і санаторію Бруно Шульца, але тут ці уявлення про дивний старий світ дуже в тему: за настроєм це такий throwback у дитинство, коли тебе вперше відправляють влітку до незнайомих родичів чи в якийсь проклятий профілакторій, і ти перебуваєш водночас у повній відірваності від усього навколо і в повному злитті з ним. (А той, хто підкинув мені цю книжку, порівнявши її з The Shining — тупо пранкер.)
Saint Sebastian’s Abyss Марка Габера (2022) — історія біфу між двома задротами-мистецтвознавцями, написана в захоплююче ідіосинкратично-маразматичному стилі. Головні герої десятиліттями намагаються розшифрувати загадкову апокаліптичну картину «Безодня святого Себастьяна», присвячуючи тисячі сторінок кожній деталі типу «як падає світло на складку одягу» і «що виражає погляд віслюка»; звісно ж, ти (як кріса) чекаєш, що ця «Безодня» виявиться якоюсь підробкою чи їхньою галюцинацією чи ще якимось підйобом, а вона… ні, мовчу. Це сатира не стільки на арт-критику, скільки на те, як люди плекають свої «пунктики», доки ті не набувають масштабів екстремістського світогляду; і попри деяку примітивність задуму я за-ко-ха-на в цей міні-роман і віддаю автору окрему шану за те, як він буквально одним словом перевернув усе написане з ніг на голову.
Формально це мав бути подкаст про новий роман Кетрін Лейсі, але він перетворився на двогодинне збирання докупи думок про те, чим є так звана «справжня ідентичність», якщо ми всі носимо соціальні маски. Як примиритися з тим, що твоя дружина — відьма (чи фея)? Як бути трьом філософам, у яких один мозок на всіх? А головне: Ісус — це Афіна чи Одіссей?
Apple
Spotify
Google Podcasts
…Іноді думаю: те, чим я займаюся, абсолютно відірване від реальності. Але цього разу якась новина щодня змушувала мене повертатися до подкасту, починаючи з того, як Мінкульт саботував створення Пантеону історичних героїв на користь вшанування абстрактних чеснот, і закінчуючи поп-культурним божевіллям штибу «валлійський композитор спростував чутки про те, що він був замаскованою Меґан Маркл на коронації». Поки я записувала й монтувала, про згадану в епізоді таємничу Конні Конверс вийшла 600-сторінкова книга, а наостанок мені ще й трапилася стаття про складнощі вживання займенників, коли йдеться про Бога. Коротше, сподіваюся, ви теж у ньому щось для себе знайдете.
Apple
Spotify
Google Podcasts
…Іноді думаю: те, чим я займаюся, абсолютно відірване від реальності. Але цього разу якась новина щодня змушувала мене повертатися до подкасту, починаючи з того, як Мінкульт саботував створення Пантеону історичних героїв на користь вшанування абстрактних чеснот, і закінчуючи поп-культурним божевіллям штибу «валлійський композитор спростував чутки про те, що він був замаскованою Меґан Маркл на коронації». Поки я записувала й монтувала, про згадану в епізоді таємничу Конні Конверс вийшла 600-сторінкова книга, а наостанок мені ще й трапилася стаття про складнощі вживання займенників, коли йдеться про Бога. Коротше, сподіваюся, ви теж у ньому щось для себе знайдете.
Користуючись нагодою, прорекламую збір від знайомих дівчат для бійців ССО. Там уже половина суми є, звіти про попередні збори – tutti в Люті.
https://xn--r1a.website/angryangrier/14966
https://send.monobank.ua/jar/7nxFg7oH2e
https://xn--r1a.website/angryangrier/14966
https://send.monobank.ua/jar/7nxFg7oH2e
Telegram
ЛЮТЬ
Друзі, сонечки!
Наша зайка Валерія відкриває новий збір для своїх хороших знайомих з двох різних підрозділів. Підрозділи називати не можна, але якщо ви читаєте офіційні канали деяких управлінь, то... ⡑⠊ ⡊⡢⢊⠰⡑ ⢘⠤⢉ ⢊⢘⠴⢁⣂ ⠣⠑⡂⡆⡈⢂⢨⠉⢆⠢⡰ ⠇⢰ ⠦⡉⢒ ⠡⠢⣁⢐⣁⠔ ⣂⢂⡤.
Збираємо…
Наша зайка Валерія відкриває новий збір для своїх хороших знайомих з двох різних підрозділів. Підрозділи називати не можна, але якщо ви читаєте офіційні канали деяких управлінь, то... ⡑⠊ ⡊⡢⢊⠰⡑ ⢘⠤⢉ ⢊⢘⠴⢁⣂ ⠣⠑⡂⡆⡈⢂⢨⠉⢆⠢⡰ ⠇⢰ ⠦⡉⢒ ⠡⠢⣁⢐⣁⠔ ⣂⢂⡤.
Збираємо…
Довгоочікуваний Enys Men мені, на жаль, не сильно сподобався. Марк Дженкін зібрав усі наріжні елементи нової хвилі поетичного британського фолк-горору — стилізацію під 70-ті, тихий острів, «зсув часу», екологічний підтекст і екстатичні натяки на воскресіння минулого (як у Requiem for a Village, який він візуально цитує), і в результаті цей box-ticking вийшов надмірним навіть для поціновувачок типу мене. Чому такі різні сучасні стрічки, як ця чи валлійські Apostle і Gwledd, оперують таким вузьким колом мотивів — це тема для окремої розмови; але одну деталь хочеться залишити тут на згадку.
Героїня Enys Men — біологиня, що живе на безлюдному острові, — щодня виконує один і той самий ритуал: міряє температуру ґрунту, жбурляє камінь у закинуту шахту, запускає генератор, заварює чай, вмикає радіо. Багато хто з глядачів жалівся, що ця схематичність відвернула їх від фільму. Але в один із (екранних) днів по радіо звучить пісня, яка змусила мене зупинитися разом із жінкою.
Swim on, Captain Jesus,
Wherever you may wish.
Write on the wicked water
The message of the fish.
Heal in the holy river
Your five and fingered scars,
Turn like a tree about the sea
Your skeleton of spars.
Це настільки прекрасний образ, що я забула про фільм і одразу побігла шукати пісню — гугл такого тексту не знайшов, але, на щастя, режисер дав ціле інтерв’ю про саундтрек стрічки, де згадує і цей загадковий запис: це пісня Bristol Christ корнської співачки Бренди Вуттон на слова поета-моряка Чарлза Козлі. В його збірці (тут я принагідно дякую інтернет-архіву, що він досі існує!) пояснюється, звідки взявся образ Христа, що «пише на лихих водах вістку риб». За легендою, капітан іспанського судна виловив із річки Ейвон поблизу Бристоля дерев’яну фігуру Ісуса — він забрав її в рідний порт, де врятований Cristo de Bristol оселився в місцевій церкві.
Bless with your fan of fingers
These hands, this heart, these eyes,
And lift my love and fishes
Perfect, to Paradise.
Ось за це знайомство я Дженкіну дуже-дуже вдячна. Але за все треба платити, і після того, як мої вуха почули цю казкову пісню, всесвітня мережа інтернет змусила мої очі побачити фото гальюнної фігури корабля Джеффа Безоса, виконаної у вигляді його нареченої в стилі пізнього бикоко (з інста-фільтрами в комплекті). Риби, простіть нам.
Героїня Enys Men — біологиня, що живе на безлюдному острові, — щодня виконує один і той самий ритуал: міряє температуру ґрунту, жбурляє камінь у закинуту шахту, запускає генератор, заварює чай, вмикає радіо. Багато хто з глядачів жалівся, що ця схематичність відвернула їх від фільму. Але в один із (екранних) днів по радіо звучить пісня, яка змусила мене зупинитися разом із жінкою.
Swim on, Captain Jesus,
Wherever you may wish.
Write on the wicked water
The message of the fish.
Heal in the holy river
Your five and fingered scars,
Turn like a tree about the sea
Your skeleton of spars.
Це настільки прекрасний образ, що я забула про фільм і одразу побігла шукати пісню — гугл такого тексту не знайшов, але, на щастя, режисер дав ціле інтерв’ю про саундтрек стрічки, де згадує і цей загадковий запис: це пісня Bristol Christ корнської співачки Бренди Вуттон на слова поета-моряка Чарлза Козлі. В його збірці (тут я принагідно дякую інтернет-архіву, що він досі існує!) пояснюється, звідки взявся образ Христа, що «пише на лихих водах вістку риб». За легендою, капітан іспанського судна виловив із річки Ейвон поблизу Бристоля дерев’яну фігуру Ісуса — він забрав її в рідний порт, де врятований Cristo de Bristol оселився в місцевій церкві.
Bless with your fan of fingers
These hands, this heart, these eyes,
And lift my love and fishes
Perfect, to Paradise.
Ось за це знайомство я Дженкіну дуже-дуже вдячна. Але за все треба платити, і після того, як мої вуха почули цю казкову пісню, всесвітня мережа інтернет змусила мої очі побачити фото гальюнної фігури корабля Джеффа Безоса, виконаної у вигляді його нареченої в стилі пізнього бикоко (з інста-фільтрами в комплекті). Риби, простіть нам.
A Sound Effect
Exploring the Haunting Sound of 'Enys Men'-- with director/sound designer Mark Jenkin | A Sound Effect
Sound designer/re-recording mixer Barney Oram talks with Director/sound designer Mark Jenkin about his new horror film "Enys Men." - including Jenkin's process of making the film, from shooting to editing, and they discuss his choices for sound design, Foley…
Тут адмінка Люті збирає для іншої адмінки, яка ін зе армі нау зіткнулася з труднощами речового забезпечення для жінок-військових.
https://xn--r1a.website/angryangrier/15214
Технічно там цільова сума вже зібрана, але якщо в когось є можливість додати копійчину, вони будуть вдячні (бо порахували вони дуже скромно і базово, а список екіпірування, як вам відомо, постійно поповнюється в залежності від задач). Обох дівчат давно знаю, тому окрема подяка за участь і від мене.
https://send.monobank.ua/jar/q6btM5vuE
https://xn--r1a.website/angryangrier/15214
Технічно там цільова сума вже зібрана, але якщо в когось є можливість додати копійчину, вони будуть вдячні (бо порахували вони дуже скромно і базово, а список екіпірування, як вам відомо, постійно поповнюється в залежності від задач). Обох дівчат давно знаю, тому окрема подяка за участь і від мене.
https://send.monobank.ua/jar/q6btM5vuE
Telegram
ЛЮТЬ
Сьогодні для каналу трохи особливий збір, бо моя подруга та колишня адмінка цього каналу гола боса взагалі без нічого.
Вона як і я з Луганщини, ми дружимо вже більше 10 років і малій треба зараз хоча б самий мінімум:
- взуття
- жіночі штани/поло мультикам…
Вона як і я з Луганщини, ми дружимо вже більше 10 років і малій треба зараз хоча б самий мінімум:
- взуття
- жіночі штани/поло мультикам…
Подивилася The Last Wave (1977) Пітера Віра — і це той випадок, коли можна зіпсувати комусь досвід перегляду, навіть просто назвавши жанр фільму. Тому я тільки зазначу, що при всій своїй низькобюджетній незграбності — ключова сцена стрічки тупо вирізана з документалки про серферів! — це все ще одна з найкращих ілюстрацій до поняття «епістемологічне насильство». Білий протагоніст, який отримує доступ до сакральних знань австралійських аборигенів, має лише дві опції — або проігнорувати це знання (знищивщи його і його носіїв), або ж профанізувати його. Що він обере? Що гірше?
Але на фоні історій про те, як спікерами на тему російсько-української війни за кордоном дедалі частіше стають «хороші росіяни», я стала більше звертати увагу на схожі процеси: про «хорошого нацистського пропагандиста» Лернет-Голенію я вже писала, а тут, очевидно, ми маємо справу з «хорошим білим австралійцем» Віром. Мені траплялися згадки про те, що представники аборигенних племен намагалися зірвати зйомки «Останньої хвилі», проте ані їхніх імен, ані їхніх аргументів вже не почути — (хороше, яскраве) висловлювання Віра заглушило голоси людей, про яких він, власне, і висловлювався. Епістемологічне насильство є невід’ємною частиною фільму, який засуджує феномен епістемологічного насильства.
…здавалося б, особисто мене, як глядачку, корінним мешканцям Австралії нема в чому звинуватити, але я тут вирішила погуглити біографію актора, що зіграв найхаризматичнішого з аборигенів, і натрапила на цікаве формулювання в першому ж рядку на Вікіпедії. Там написано: «Девід Далаітнґу Ґалпіліл, також відомий як Девід Ґалпіліл, і протягом трьох днів посмертно — як Девід Далаітнґу…» Виявляється, що звичай корінних народів забороняє називати померлого на ім’я; якщо, наприклад, помирає аборигенна жінка на ім’я Еліс, то в сім’ї уникатимуть промовляти вголос навіть назву міста Еліс-Спрінгс. Отже, з поваги до родини актора, ЗМІ повідомляли про його смерть, називаючи його, як це прийнято, «опосередковано» — не тим іменем, під яким від був відомий. Але під табу потрапляє — і не на три дні, а на роки — ще й переглядання «відбитків» померлого, тобто його зображень, тому на австралійському ТБ навіть існують дисклеймери на кшталт «ця програма містить зображення покійних людей». Актор помер лише в 2021 — отже, табу ще в силі, і я його порушила. Не знаю, чи є при цьому той факт, що я дивилася піратку, пом’якшуючим чи обтяжуючим.
Але на фоні історій про те, як спікерами на тему російсько-української війни за кордоном дедалі частіше стають «хороші росіяни», я стала більше звертати увагу на схожі процеси: про «хорошого нацистського пропагандиста» Лернет-Голенію я вже писала, а тут, очевидно, ми маємо справу з «хорошим білим австралійцем» Віром. Мені траплялися згадки про те, що представники аборигенних племен намагалися зірвати зйомки «Останньої хвилі», проте ані їхніх імен, ані їхніх аргументів вже не почути — (хороше, яскраве) висловлювання Віра заглушило голоси людей, про яких він, власне, і висловлювався. Епістемологічне насильство є невід’ємною частиною фільму, який засуджує феномен епістемологічного насильства.
…здавалося б, особисто мене, як глядачку, корінним мешканцям Австралії нема в чому звинуватити, але я тут вирішила погуглити біографію актора, що зіграв найхаризматичнішого з аборигенів, і натрапила на цікаве формулювання в першому ж рядку на Вікіпедії. Там написано: «Девід Далаітнґу Ґалпіліл, також відомий як Девід Ґалпіліл, і протягом трьох днів посмертно — як Девід Далаітнґу…» Виявляється, що звичай корінних народів забороняє називати померлого на ім’я; якщо, наприклад, помирає аборигенна жінка на ім’я Еліс, то в сім’ї уникатимуть промовляти вголос навіть назву міста Еліс-Спрінгс. Отже, з поваги до родини актора, ЗМІ повідомляли про його смерть, називаючи його, як це прийнято, «опосередковано» — не тим іменем, під яким від був відомий. Але під табу потрапляє — і не на три дні, а на роки — ще й переглядання «відбитків» померлого, тобто його зображень, тому на австралійському ТБ навіть існують дисклеймери на кшталт «ця програма містить зображення покійних людей». Актор помер лише в 2021 — отже, табу ще в силі, і я його порушила. Не знаю, чи є при цьому той факт, що я дивилася піратку, пом’якшуючим чи обтяжуючим.
Не існує ніяких сов і жайворонків, є лише сова (дерево) і сова (бронза).