​​Побачила у твітері варіацію популярного мему: дівчина з машиною часу просить акторку Шеллі Дюваль не погоджуватися на роль у «Сяйві», і та відповідає «ok» (для історії, майже 100 тисяч лайків). Здавалося б, типовий wholesome meme про жіночу солідарність, але мене він дуже вразив. Спробую пояснити.

Ви, звісно, пам’ятаєте фінал «Сяйва». Бармен Ллойд (привид, галюцінація чи внутрішній голос наглядача готелю Джека) змушує його переслідувати дружину з сокирою — епізод був знятий після 127 дублей, які морально розчавили Дюваль, звідси й мем. Умовляючи Джека вдатися до насильства, бармен спокушає його можливістю залишитися в знаменитій haunted ballroom і апелює до того, що той «завжди був наглядачем». У знаменитому твісті нам показують, що Джек химерним чином з’явився (або завжди був!) на фото, зробленому в готелі в 1921 році. Марк Фішер присвятив цьому епізоду один із своїх ключових текстів про хонтологію: він стверджував, що «Сяйво» — це фільм про патріархат як хонтологію.

Мені завжди здавалося найцікавішим саме те, що Джек потрапляє на фото «заднім числом»: я відкидаю інтерпретацію, згідно з якою він був, наприклад, двійником старого наглядача (зображеного на фото), і повторював його долю. Я обираю версію, в якій Джек, замерзнувши насмерть у лабіринті, застигає, як і має застигнути привид — прив’язаний до простору (/hɔːnt/, n.) поза часом. Він існував собі в лінійному часі як батько і чоловік на ім'я Джек, але після насильницьких подій — які, згідно з фольклором, зазвичай і породжують привидів — вибився з цієї лінійності та став тим, хто «завжди був». Звучить парадоксально, але хонтологічні наративи сильні саме завдяки парадоксальності.

На мене також дуже вплинув аналіз Фішером іншого готелю — роману «Білий готель» Д. М. Томаса. В цій книзі вигадана пацієнтка Фрейда демонструє дивні істеричні симптоми, і вони виявляються — спойлер! — відлунням подій не минулого, а майбутнього, яке ще не трапилося; вона загине в Бабиному Яру. Жінку переслідує привид власного майбутнього — знову цей парадокс нелінійності: можливо, як Джек «завжди був» убивцею, вона «завжди була» вбитою. Цікаво, що сама героїня здогадується про те, що її симптоми є передчуттям майбутнього, а не наслідком подій минулого, але патріархальна фігура — Фрейд — відмахується від цієї версії.

Мені так сподобався мем про «дівчину з машиною часу», тому що в ньому є доля логіки, власне, «Сяйва». Як насильство в готелі «Оверлук» породжує привидів, так і психологічне насильство Кубрика створило Шеллі, яка «завжди» плаче і страждає і «завжди» існує — що в 1978 році, в момент зйомки, що сьогодні (акторці зараз 73 роки і вона знову знімається в горорі, але кожна глядачка співчуває паралельній Шеллі, яку божевільні вимоги травмують овер & овер у зачарованому просторі знімального майданчика), що в минулому, до будь-якого контакту з Кубриком — бо страшні події створюють хвилі, які розходяться в часі в усіх напрямках.

Клер Кронін у книзі Blue Light of the Screen, присвяченій любові до горору як жанру, жаліється на те, що в культурі домінує «садизм» стосовно привидів — наприклад, горор-туризм, під час якого натовп людей вламується в «житло» привида й намагається його спровокувати. У мого улюбленого Томаса Оуена є оповідання «Pitié pour les ombres», але титульне «співчуття» привидам проявляється в тому, що герой (як і в багатьох інших оповіданнях цього письменника)… кохається з фантомною жінкою. Прогрес змінював наші уявлення про те, яким має бути «співчуття»: в фільмі The Stone Tape — ще одній «хонтологічній» класиці — співчуття емпатичної програмістки/медіума до жінки з минулого має досягти кульмінації, коли перша дізнається причини фантомного існування другої. Екзорцизм через постіль, екзорцизм через (наукове) розв’язання таємниці. Але дівчина-феміністка «з машиною часу» обирає найрадикальніший спосіб — вона хоче не утішити привида, а завадити його появі.

​​«Чоловіча» версія співчуття привидам («фантомна тьотка просто хочєт простого женского щастя»!) нагадує мені китайську легенду, яку переказував теоретик кіно Бела Балаж, щоб продемонструвати, як відрізняється сприйняття мистецтва європейцями від сприйняття азіатів. У легенді, хлопець бачить (в іншій версії, сам малює) картину з чарівним ланом, на якому гуляють дівчата. Він закохується в одну з них, влізає в картину і залишається в ній — одружується з намальованую дівчиною, і згодом на картині з’являється намальована дитина. (З'являється? Чи завжди там була?..) Історія одначасно пасторальна і кріпова, і цим вона, в свою чергу, нагадала іншу — знайому з дитинства.

Поміж усіх пригод підопічних Мері Поппінс мене колись найбільше вразила та, де дівчинка Джейн застрибує всередину сцени, намальованої на фарфоровому блюді — там троє хлопчиків граються в конячки. Хлопчики співають їй пісні та дарують віночки — проте не забувають нагадувати, що Джейн одному з них «розбила коліно» — хоча й «ненавмисне». Хлопчики ведуть її все далі від краю блюда — в свій готичний будинок, якого «зовні» не видно, — і де на неї чекає їхній «прадідусь», який віддав хлопцям наказ спіймати Джейн. Прадідусь — «такий прадавній, що він здається скоріше тінню, ніж живим створінням» — повідомляє Джейн, що віднині вона житиме з ними, і буде наймолодшою улюбленою правнучкою (звучить це з найкріповішими інтонаціями, які можна собі уявити).

Щоб вирватися звідти, Джейн обіцяє хлопцям «викуп» — спочатку свої дитячі скарби, а потім пропонує… вийти за одного з них заміж, «коли він виросте». Хлопець відповідає, що це марно — «я вже давно виріс» (здається, там мало бути «давно помер», бо Джейн звертає увагу на те, яке в хлопців старомодне вбрання, — але зрештою Треверс вирішила не лякати дітей настільки відвертою ghost story). Коли Джейн намагається втікти, її утримують силою — поки Мері Поппінс не рятує її з цієї стрьомної фантазії про подальше довічне співіснування зі старим пердлом і трьома схильними до ґазлайтинґу мертвими хлопчиками за лаштунками фарфорового блюда. Звісно, нам натякають, що вся пригода і була зрежисована гувернанткою, але що як у такий спосіб Мері Поппінс не лише провчила Джейн, але й… попередила? Дівчинко, одного дня чоловік захоче, щоб ти була в його картині, але насправді це буде картина лише про нього...

do not agree to be in the shining — ok

​​Там наші ржекають з того, як Джоан Роулінг описує польку, а я тут читаю Александра Лернет-Голенію і тотально obsessed через те, як герой уявляє собі Польщу*, чисто та картинка з сірою веселкою.

«Він ніколи не був у Польщі, але у своїй уяві бачив її фантастичним краєм, якимось Позамежжям, де мешкали мертві Єзерзькі і звідки вони відправляли свої сани смерті. Під сірим небом, з якого ніколи не падав сніг, але яке завжди загрожувало снігопадом, померлі жили в своїх маєтках і влаштовували веселі гульбища. Часом їхні святкування тривали всю ніч і продовжувалися на наступний день, який розвиднювався такою ж сірістю, як і попередній, над безкінечним пейзажем, укритим ковдрою старого снігу».

*історична довідка: письменник брав участь у вторгненні в Польщу в 1939, на другий день наступу получіл пізди і надалі був настроєний антивоєнно.

​​«Графа Луну» (1955) зазвичай публікують дуплетом із «Бароном Баґе» як «дві фантастичні повісті». Про «Барона» нічого поки не можу сказати, а щодо «Графа»… завжди треба нагадувати собі, що в Центральній Європі під «фантастичним» розуміють, ммм, набагато ширший спектр літератури, ніж горор-фентезі-сайфай.

Я давно вважаю, що спойлер — це шкідливе поняття, і погоджуюся з цим текстом, але ви, звичайно, можете не погоджуватися, тому АЛЯРМ. Отже, живе собі в 1940-х австрійський магнат: нацистам він не симпатизує і їхні методи не підтримує, але його фірма завдяки війні процвітає. І одного разу через діяльність цієї фірми — а точніше, через бездіяльність власника, — абсолютно незнайома йому людина, такий собі зубожілий соціолог на прізвище Луна, потрапляє до концтабору. Головний герой дуже через це переймається, бо він не такий! Він не погана людина! Він навіть організовує для Луни передачки. Згодом Третій райх руйнується, і герой радіє — нарешті можна виправити те прикре непорозуміння з Луною! Його запевняють, що Луна, нажаль, згинув до звільнення. Але герой знає, що йому брешуть. Він упевнений, що Луна втік і тепер помститься за своє ув'язнення — що він уже з’ясував, де живе сім’я його кривдника — що він уже йому шкодить — що треба вдарити першим — що Луна більше не людина, а могутнє небесне світило…

Це повість про ресентимент як процес (є таке слово, ресентиментизація?): задовго до фіналу цей хороший, мирний чоловік встигне вбити трьох людей, вчинити замах на ще кількох, добитися призова для пари підлеглих, зґвалтувати дівчину за правом сеньйора — і зробити все це з повною вірою в те, що він лише чинить самооборону проти всемогутнього Луни, якого він навіть не чіпав! а раптом що, то він ненавмисно!

«Граф Луна» — це такий алхімічний сплав модернізму з готичною сатирою 1800-х типу «Мемуарів виправданого грішника», де титульний грішник вбиває лише тих, чиє вбивство санкціоноване богом (вважається, що цей роман в якійсь мірі передбачив тоталітарні ідеології XX ст.) Ну, насправді сатира могла бути будь-якого походження, а от модернізм тут… дуже впізнаваний. Багато хто порівнює Александра Лернет-Голенію з Кафкою і Шульцем, а мені цікаво — чи читав він Кафку і Шульца, а якщо читав, то чи здавав собі справу з того, що, подібно до того, як підприємство його героя збудоване на кістках Іншого, літературне «підприємство» хорошого австрійця Голенії (екс-офіцера Вермахту, екс-чиновника нацистського кінопродакшену!) будується на книжках — і іноді кістках — маргінальних невдах? «Граф Луна» — це самовикриття, чи знову «справжні нацисти» насрали в штані «несправжньому», «не ідейному»?

Зі вчора спостерігаю у тві, як американці з ☭ у профілі масово тероризують українку, яка написала, що не має бажання читати Набокова (you racist! xenophobic bitch! nazi!) Деякі саркастично пишуть, що українців, мабуть, лічно бомбить Достоєвський (haha, зрозуміли? він помер у XIX столітті! I am very smart). Комусь важко повірити, що Достоєвський не закінчився в XIX столітті. Що навіть XIX століття не закінчилося в XIX столітті. Що історики нам напиздюнькали: імперії теж не закінчилися, вони живуть не тільки на мапах, вони в першу чергу існують у фантазіях мільйонів людей про власну доброчесність і непогрішність.

Головний герой повісті, який усе життя вірив, що не схожий на своїх предків — войовничих аристократів — після смерті потрапляє буквально в обійми дідів, які влаштовують йому прийом в стилі «Фріків» (one of us! one of us!)

​​Я не могла проігнорувати фільм, із літер назви якого можна скласти фразу Marina’s kink. Skinamarink — мікробюджетний, ледь не абстрактний горор, в якому шум домінує над діалогом, перехідні простори — над житловими, а речі — над людьми. Двоє дітей, чиї батьки кудись зникли, спостерігають у власному будинку все дивніші й дивніші паранормальні феномени. При цьому камера знімає героїв не те що нишком (що було б нормальним для фільму жахів), а так, наче вони її не цікавлять: діти або затулені меблями, або в кадр потрапляють тільки частини їхніх тіл. Натомість у центрі уваги опиняються лампи, отвори дверей і кути. Екшн у Skinamarink — це коли двері зникають і предмети пересуваються самі по собі. Але ще перед тим, як починається цей полтерґайст, речі в фільмі виглядають автономними — коли діти дістають із шафи постільну білизну, це виглядає так, наче вона вистрибує звідти самостійно. (Режисер надихався авангардною короткометражкою 1967 року Wavelength про об'єктно-орієнтоване «життя» кімнати.)

Паралельно читала Cinema as Modern Magic Рейчел Мур — про те, як кіно підтримує віру в анімізм, що поза кінематографом майже зникла. Ранніх теоретиків кіно зафільмовані неістоти цікавили більше, ніж істоти. Вейчел Ліндсей закликав творців фільмів — які тоді ще називалися «фотоспектаклями» — робити героями саме предмети. Бела Балаж спостерігав, як у німому кіно люди набувають статусу речей, а речі, навпаки, стають антропоморфними. Жан Епштейн писав, що кіно допомагає зрозуміти примітивну віру в амулети, бо «якщо ми хочемо збагнути, як рослина чи камінь може навіяти повагу, страх або жах — ці три найсакральніших емоції — нам треба подивитися на цей предмет на екрані».

Протягом фільму ви жодного разу нормально не бачите обличчя двох головних героїв, проте дуже чітко бачите вимикач, схожий на два переляканих обличчя. (До речі, вимикач, схожий на обличчя, ілюструє вікіпедійну статтю про парейдолії — привіт із нашого дикунського минулого.) Маленька шпаргалка: якщо в фільмі з’являється неістота з «обличчям», завжди шукайте там якийсь метакоментарій про кінематограф. Так, в одній із сцен гічкоківського «Квартиранта» є фургон, вікна в якому нагадують очі, з головами пасажирів у ролі зіниць: так і працює анімістичний космос кінематографу. Неживе — фургон — стає живим обличчям, а люди йому лише акомпанують.

У Skinamarink, при всій його нетривіальності, є дуже тривіальний джампскер — на нас вискакує деформоване обличчя дівчинки-героїні. Ця тривіальність, власне, тільки підкреслює, що в кіно джампскери — й істоти — переоцінені, і що жодне страшне обличчя, яке вистрибує наче чорт із табакерки, не може зрівнятися зі страшною потенційністю, що існує в простому вимикачі чи темному куті. В обличчі у візерунку шпалер більше сили, ніж в обличчі монстра. Класичний приклад — це знамените оповідання М.Р. Джеймса "Oh, whistle, and I’ll come to you, my lad", в якому головний герой — вчений — колапсує в перелякану дитину, коли у складках простирадла йому ввижається страшна пика. Або менш відоме оповідання Джеймса, яке буквально носить назву "The malice of inanimate objects". Чоловік, знайомий якого скоїв самогубство, починає помічати, що речі бажають йому зла: він ріжеться бритвою, давиться їжею. Він чіпляється ногою за вуздечку повітряного змія, і коли той злітає, то нагадує чоловікові череп із страшними червоними очима. Я бачу в оповіданні єдиний недолік — воно натякає, що герой винен у смерті товариша, а речі є агентами покійного. У Skinamarink речі мають власну агентність, душу й волю — і ця воля, як у жартівливій теорії резистенціалізму, направлена проти нас. У тривожному всесвіті дикуна/дитини, де неістоти намагаються тебе зрадити і нашкодити тобі, ляльки тільки й чекають, коли ти відвернешся, щоб перебігти в інший куток; дзеркало, книга й телевізор норовлять перетворитися на портали, що впустять у реальність щось жахливе. Двері ж, навпаки, зникнуть і залишать тебе з цим жахом наодинці.

Skinamarink (2022)
The Lodger (1927)
Aoom (1970)
Whistle and I’ll Come to You (1956)

​​Не часто горор-фільми змушують думати «бля, яка жиза»: за весь 2022 у мене таке було двічі, під час перегляду Gæsterne і Barbarian. І якщо перший я намагалася якнайшвидше забути, то про «Варвара» («Варварку»?) згадую щодня. І сьогодні, дивлячись як в ООН виступає їбанат Вотерс — знову.

Про Barbarian неможливо говорити без спойлерів, бо це не фільм про стрьомний Airbnb, як стверджує синопсис. Це також не фільм про «божевільну на горищі» — у даному випадку, в підвалі, — хоча в кадрі красномовно промайнула обкладинка «Джейн Ейр». Це фільм про байдужість можновладців і те, як нею користуються радикали.

Один із героїв наспівує Донована:

United Nations ain’t really united
And the organisations ain’t really organised
Riki Tiki Tavi mongoose is gone
Won’t be coming around for to kill your snakes no more

Разом із головною героїнею мужик потрапляє в той самий Airbnb, під яким, виявляється, є підземелля, де живе… дика, з виду абсолютно первісна жінка. Дикунка ловить «гостей» і насильно годує їх груддю і пляшечкою — а тих, хто пручається, вбиває. Бридка старуха, що таким чином годує людей — саме так карикатурно зображували nanny state, «державу-няньку», тобто уряд, який занадто дбає про громадян і таким чином інфантилізує їх та лізе в їхні приватні справи. Консерватори жаліються на nanny state, наприклад, коли держава намагається врегулювати споживання цукру чи змусити своїх підопічних пристібатися в візочках — пардон, автівках. Nanny state — британський вислів, проте американські консерви так само стережуться overprotective policies, і це відгукується в горорі: в 2018 у лекції про фолк-горор і «правий поворот» я багато про це говорила, посилаючися на чудову Арлі Гохшильд і її книгу Strangers in Their Own Land про реднецьке самоврядування. Прості люди в провінції відчувають, що держава до них байдужа — проте та сама держава приходить розпоряджатися їхнім життям, коли треба примусити «дитину» до чогось чи відібрати «іграшки». Але таких людей вкурвлює не сам принцип твердої руки (чи цьцьки!), а те, що ця рука їх обмежує. Якщо ж вона обмежуватиме і навіть поражатиме в правах інших…

Недавно я бачила допис на реддіті, де хлопець пропонує Штатам не приймати емігрантів на безкоштовні університетські програми — або приймаючи, змушувати їх платити якимось іншим чином: наприклад, щоб понаїхавші азіаточки сексуально обслуговували американських студентів прямо в кампусах. І це та ситуація, де абсолютно неможливо визначити, стібеться автор чи ні. Держава, яка має лишити в спокої його пасок безпеки, мусить подбати про його спермотоксикоз!

Дикунка з фільму Barbarian з’явилася в підвалі не сама собою. У 80-х власник будинка викрав місцеву жінку, зґвалтував її і змусив родити йому дитину, потім зґвалтував цю доньку etc. Єдиний культурний продукт, який він дозволяє споживати своїм черговим потомкам — громадянам своєї мікро-держави в державі — це навчальні відео про догляд за новонародженими, звідси й монструозна годувальниця. Типовий противник «державної няньки» породив деспотичну няньку в вакуумі.

When I was a young man I was led to believe there were organisations
To kill my snakes for me
I.E. the church, I.E. the government, I.E. school
But when I got a little older I learned I had to kill them myself

Ми думаємо, що це пісня про нас — про те, що ООН, Червоний Хрест, Амнесті і ко виявилися кінськими залупами. American taxpayer з його America first вважає, що це пісня про нього і те, як уряд, допомагаючи Україні, його зраджує. Актор, який зґвалтував колегу і шокований тим, що його за це можуть покарати — за його особисту справу! — вважає, що це про нього (це він підспівує треку в фільмі). Мужик, що сепарувався від цивілізації і царює над власним інцестуальним виводком, напевно теж думає, що це про нього.

«Варвар» — це фільм про те, що будь-хто в житті рано чи пізно розчарується в т. зв. інституціях.
Але хтось, як Тесс, обере цивілізовану самостійність.
А хтось — варварську самодержавність.

​​До речі про варварів і ворлоків: раджу канал @StHughesFire про різне cheesy кіно минулого. Фото автора прикріплюю.

PS У мене на патреоні вийшов новий подкаст — теж про кіно — так що трохи пізніше буде тут!

​​...у цьому епізоді: Two Girls One Cup, притрушені біблійні штукарі, змієйобство, труси Ходоровського, пісюни & кайдани (гачімучі, мовчати: я про kwaidan).

Слухати, як завжди, можна на:
anchor
spotify
itunes
google

1.
«Я можу зрозуміти, коли молодь п’яна і хтось когось зарізав чи постріляв. Або і зарізав, і постріляв. Але тут ситуація, м’яко кажучи, нетипова. Да, можете виносити обох».

2.
— Знайомтеся, це Буба і Кікі.
Позаду викладача на дошці були намальовані каракулі: одна округла, схожа на ляпку, інша — шпиляста, як та штука в коміксах, на якій пишуть «БАБАХ!»
— Ви не знайомі, але спробуйте вгадати, хто з них хто.
Білявка з паралельної групи підняла руку.
— Зліва Буба, а це, — вона показала на гостроконечну фігуру — Кікі.
— Хто згоден?
Більшість потоку підняла руки — відмінниця рідко помилялася.
— Бачу, Т. і С. не погоджуються, — вчитель повернувся до двох місцевих клоунів, моїх сусідів по кімнаті.
— Я можу впевнено стверджувати, що ви ввели нас в оману, зумисне намалювавши хибні фігури, — своїм «професорським» тоном почав Т., поправивши на переніссі уявні окуляри.
— Бо навіть дилетанту очевидно, що це не Буба і Кікі, — підхопив С.
— Дякую, колего, — кивнув Т. — Безсумнівно, перед нами Біба і Боба.
— Ганьба, колего. Дивіться уважніше, це Пупа і Лупа власною персоною.
— То яка правильна відповідь? — спитала білявка, ігноруючи хлопців.
— Гадки не маю! — посміхнувся викладач. — Але дев’яносто вісім процентів людей, яким показують ці фігури, відповідають так само, як ви.
— Ну, це зрозуміло. Буба схожий на бульбашку, а Кікі… він…
— Але так відповідають і носії тих мов, де слово «бульбашка» звучить геть не схоже на «Буба». Наприклад, македонською це буде… «меур».
— Тоді чому?
Вчитель розвів руками.
— Є багато теорій. Синестезія — ви «бачите» Кікі з гострими кутами, як дехто чує, що зелений колір звучить подібно до ксилофона. Чи універсальна прадавня мова — можливо, ці двоє взагалі були першими словами, які вигадало людство…
— Коли мавпа взяла палку і зрозуміла, що якщо іншій мавпі зробити кікі, їй буде буба, — вставив Т.
— Всі ці версії не мусять бути взаємовиключними. Є версія, яка стверджує, що «округлими» фонемами ми називаємо ті, для вимови яких треба округлити губи, а «Кікі» та йому подібні, очевидно, з’являються, коли ми різко розтягуємо рот.
С. присвиснув, як мультяшний вовк.
— Хай там що, нам із вами здається, що Буба і Кікі дійсно існують десь у всесвіті, і що переплутати їх — це абсурд, нонсенс. Отже, леді та джентльмени, сьогодні ми поговоримо про фоносемантіку…

3.
Серед ночі я прокинувся з абсолютно ясною думкою про те, що всьому кінець. Я пішов курити на балкон, точно знаючи, що це останній раз — і що саме тому не слід боятися, що мене помітить комендант. Те, що місто виглядало таким, як і завжди, мене не заспокоїло — я лише зіщулився від розуміння, що воно приречене.

Перший із двох з’явився в небі, як велетенська зірка — як вилом у матерії, як скам’яніла блискавка — але жива. Іншого я не бачив, але велетенська тінь, темніша за нічне місто, підкралася ззаду і ковзнула по всьому, що я бачив звідси щодня — тінь пульсуючої інопланетної хмари. Вони привітали мене і попросили не боятися. Я не чув їхніх голосів — не думаю, що в них були голоси — не можу навіть сказати, що я уявляв їх у своїй голові, але я, безумовно, розрізняв їх: один відчувався, як вогняні списи, що пронизують тіло, інший натомість розмовляв зі мною, стискаючи мене, як свою улюблену ганчір’яну ляльку. Вони запропонували мені угоду. Невелика послуга з мого боку — в обмін на їхню неосяжну милість. Маленька, мізерна жертва… і вони змилуються над світом. Поки що.

Чи погодився я?
Я спитаю у відповідь — чи прокинулися ви сьогодні в своєму ліжку?

В етнографічному видавництві HAU недавно вийшла прецікава книжка — Mafiacraft Дебори Пуччо-Ден. Mafiacraft можна перекласти як «Мафіядійство» (мафія+чародійство): це слово натякає на те, що мафіозні сім'ї схожі на ковени, але насамперед воно підкреслює, що подібно до того, як інквізиція «створювала», «крафтувала» чародійство (witch-craft), італійські прокурори «створили» мафію. Це не означає, що мафії насправді не існувало, чи що авторка виправдовує мафіозі, як ми схильні виправдовувати невинно спалених «відьом»: це означає лише, що приблизно до 1980-х років про мафію неможливо було говорити, бо її з усіх боків оточувала мертва тиша, і потрібно було створити парадигму назв і визначень для того, у чого раніше не було імені.

В якості епіграфів авторка використала дві дуже яскраві цитати знаменитих мафіозі різних поколінь, сказані під час допитів. На питання «чи ви є членом мафії?» один відповідає: «що таке мафія? її їдять? її п’ють? я не знаю, я не бачив жодної мафії». А інший — «що таке мафія? це якийсь сорт сиру? розкажіть мені про мафію!» Ахахах, я чьто, похож на сир?)))) Сподіваюся, слідчі хоч потайки відповіли, що да, на підзалупний.

З одного боку, ці заперечення можуть бути не такими вже й нещирими — адже ми знаємо, що «мафія» — це нав’язане ззовні поняття, мафіозі не називають себе «мафіозі» (вони «люди гонору»). З іншого боку, вони прекрасно розуміли, про що йшлося, і лише користувалися семантичною лазівкою. А знаєте, що найцікавіше? Це працювало. Попри те, що всі розуміли, хто викрадає людей і катує дітей, освічені люди десятиліттями стверджували, що не можна вважати мафію терористичною організацією, бо мафія — це просто така культура, така традиція, такий стиль життя. Не можна саджати людей за те, що вони практикують «інстинктивну солідарність» і мають свій кодекс честі! Знадобилися роки праці й сотні життів, щоб покінчити з цим, так званим «культуралістичним» поглядом, і криміналізувати сам факт належності до мафії, навіть якщо чоловік, який вступає в неї, нікого не вбивав і не шантажував. Книга дуже цікава, не без спірних моментів, але вона того варта. (І її можна завантажити легально.)

​​Але до чого я веду. За останній місяць ви, мабуть, неодноразово бачили приклади чергової інформаційної кампанії проросійських інфлюенсерів: масові твіти з текстом "why is there absolutely zero footage from Ukraine?" (з легкими варіаціями):

twitter.com/kylenabecker/status/1629263036367216645
twitter.com/TimLajoie3/status/1629205173569482753
twitter.com/catturd2/status/1629175986733416450

Ми автоматично думаємо, що це розраховано на мамкиних конспірологів із когорти тих, хто пише «чому ніхто не був знайомий з реальними в’язнями концтаборів?» чи «чому ніхто з моїх друзів не хворів на коронавірус?» Але це ще й шарада про власну безкарність, як у випадку мафіозі, який просить розповісти йому, що це за сир такий — мафія. Цікаво порівняти «дійство» італійських прокурорів, які намагалися довести, що мафія є організованною терористичною мережею, а не традиційною сіцилійською культурою, з сучасним українським активізмом, який доводить, що нинішня війна якраз є проявом російської культури, проте ця культура — терористична. Але нюанс: італійські прокурори мали справу, як я вже сказала, з мертвою тишею — мафіозний закон мовчання (omertà), дисоційованість замовника від виконавця, зниклі чи розчинені в кислоті тіла, — все це гарантувало, що справжні злочинці не будуть покарані. Протягом 90-х, однак, діяльність мафії стає все більш візуально задокументованою. В 1992 році мафія запроваджує те, що Пуччо-Ден називає «новим візуальним порядком» — влаштовує теракт у Капачі, який, на противагу звичайному, таємному modus operandi мафії, був розрахований на те, щоб його всі-всі бачили. (Ісламісти аналогічним чином заявлять про свій «новий візуальний порядок» у 2001-му.) Отже, на місце мертвої тиші прийшли приголомшуючі картини. РФ-як-терорист теж існує в рамках «нового візуального порядку»: вона не намагається приховати свої злочини — навпаки, заохочує інста-тури знищеними містами, власноруч продукуючи зображення, які «нормальний» злочинець, як нам здається, хотів би приховати. Але ж як це поєднується з фейками про zero footage? Як можна водночас поширювати свідоцтва власного тероризму і його заперечувати? Я думала, що це черговий випадок дводумства («посмотрітє, как ми іх» vs «какіє ваши доказатєльства, что ето ми — іх?»), але «Мафіядійство» наштовхнуло мене на іншу відповідь.

Авторка пише, що довгий час звинуватити когось у причетності до мафії (як раніше — до чародійства) можна було тільки в форматі чуток: довести це як факт було неможливо, не кажучи вже про те, що смертельно небезпечно. Отже, спочатку єдиною зброєю Антимафії були чутки, «сила яких тавтологічно полягає у здатності передаватися від однієї людини іншій, а не в їхньому змісті». Тому перші активісти Антимафії будували власну cosa на рекурсивній тавтології, на дистильованих чутках. Типу, кого можна вважати мафіозі? Того, хто належить до організації мафіозного типу! А що таке організація мафіозного типу? Така організація, до якої належать мафіозі! Пізніше до арсеналу активістів додалися зображення, зроблені фотографами-документалістами — але, як ми вже побачили, мафіозі згодом апропріювали силу викривальних зображень на свою користь: занадто відверті картини насильства стали ще одним інструментом примушування до мовчання. Російські пропагандисти пішли далі: вони апропріюють не тільки зображення звірств, але й формат чуток. Ви не можете вступити в дискусію з людиною, яка пише про зіро футеж, бо будь-які ваші докази — текстові, візуальні — розбиваються об тавтологічність заяв «свідків lack of footage’а». На цьому етапі інста-модельки можуть фоткатися на фоні Маріуполя хоч із плакатами з написом "Ceci n'est pas une guerre". Формат чуток, який традиційно давав можливість побачити приховане, тепер використовується, щоб приховати побачене.

Ми маємо справу з унікальним ворогом — водночас архаїчним і постмодерним. І підзалупним.

Давно не читала новин, які стають все цікавішими з кожним реченням:

- у Перу поліціянти затримують трьох чоловіків, які вживають алкоголь у публічному місці, одного просять відкрити його кур'єрську сумку-кубик;
- у сумці лежить мумія, як пізніше виявиться — мумія 800-річної давнини, ймовірно інка;
- чоловік стверджує, що це його «духовна подружка», він про неї піклується і спить із нею в одній кімнаті;
- але в сім’ї вона з’явилася ще до його народження, бо «Хуаніту» (ім’я мумії) додому приніс батько героя багато років тому — ew, чєл, ти що, спиш із колишньою свого батька?..
- міністерство культури Перу озвучує фінальний панч: це мумія чоловіка, себто Хуан.

Фото бідного Хуана не додаю, але вони є за посиланням.

Агов! Мої пшиячулкі роблять збір для доставки важливого лікарняного обладнання з Польщі. Фото в оригінальному дописі графічне, тому не пересилаю, а даю посилання з завчасним попередженням – і вдячна всім, хто долучиться.

https://xn--r1a.website/angryangrier/13917

​​Одне з найцікавіших оповідань, що мені трапилися цього року — це «Бурштиновий комплекс» угорця Аттіли Вереша: штука, яку просто мусить екранізувати цей ваш Панос Косматос, історія про винороба, який створює напої з, ммм, незвичними синестезійними ефектами. Там уся збірка кльова, є якісь більш-менш очевидні реверанси, є пара оповідань, які починаються як фолк-горор в антуражі угорського села, але врубають режим лютої бізарності, є спроби освіжити затяганого вже Чемберса & sons (ну і де б я ще зустріла персонажа, який жаліється на те, що лавкрафтіанські богохульні топоніми «занадто складні для вуст, які звикли до простоти угорської мови»). Але «Бурштиновий комплекс» — прямо в серце; навіть не здивована, що один місцевий гурт присвятив йому цілий концептуальний альбом.

Я: викладаю на патреон своє сатиричне горор-оповідання про вигадану організацію «Наївне Рівне»
Реальність: ахаххахп та ти шо

В Рівному тіп 5 років під приводом залякування демонами із потойбіччя «закривав» з ними портал й виманював гроші у свого знайомого. Це в продовження теми магічного мислення) У пацана мінус 100к грн на вірі в демонів

Я: треба переписати частину про тупорилого журналіста Vice, якось дуже стереотипно вийшло.
Vice: відправляє журналістку, відому тим, що вона їла собачатину, взяти інтерв'ю в форматі теплої ванни у чиновниці, що займається депортацією українських дітей. Черговий нормальний день у цій конторі!

(Вибачте, що я зашарилася, не встигаю за прекрасним новим світом. Днями буде новий подкаст.)

​​Поки новий подкаст у ранньому доступі, покажу пару гротескних штук, які мені сподобалися останнім часом. Оскільки шахеди остаточно всрали мені режим сну і аттеншн спен, до якихось масштабних, вимогливих штук я навіть не підступаюся, натомість дуже полюбила короткі романи на один вечір.

What Happens at Night Пітера Кемерона (2020) — сумна пара прямує до тихого химерного містечка десь у північній Європі, щоб усиновити дитину. Чомусь будь-який текст, який починається in medias res у потязі чи літаку, я одразу сприймаю через призму сюжету «насправді вони померли», і тут ця атмосфера (не)благополучно тримається протягом усієї історії. Письменник-американець, здається, уявляє собі Європу тільки по артхаусним фільмам і санаторію Бруно Шульца, але тут ці уявлення про дивний старий світ дуже в тему: за настроєм це такий throwback у дитинство, коли тебе вперше відправляють влітку до незнайомих родичів чи в якийсь проклятий профілакторій, і ти перебуваєш водночас у повній відірваності від усього навколо і в повному злитті з ним. (А той, хто підкинув мені цю книжку, порівнявши її з The Shining — тупо пранкер.)

Saint Sebastian’s Abyss Марка Габера (2022) — історія біфу між двома задротами-мистецтвознавцями, написана в захоплююче ідіосинкратично-маразматичному стилі. Головні герої десятиліттями намагаються розшифрувати загадкову апокаліптичну картину «Безодня святого Себастьяна», присвячуючи тисячі сторінок кожній деталі типу «як падає світло на складку одягу» і «що виражає погляд віслюка»; звісно ж, ти (як кріса) чекаєш, що ця «Безодня» виявиться якоюсь підробкою чи їхньою галюцинацією чи ще якимось підйобом, а вона… ні, мовчу. Це сатира не стільки на арт-критику, скільки на те, як люди плекають свої «пунктики», доки ті не набувають масштабів екстремістського світогляду; і попри деяку примітивність задуму я за-ко-ха-на в цей міні-роман і віддаю автору окрему шану за те, як він буквально одним словом перевернув усе написане з ніг на голову.

​​Формально це мав бути подкаст про новий роман Кетрін Лейсі, але він перетворився на двогодинне збирання докупи думок про те, чим є так звана «справжня ідентичність», якщо ми всі носимо соціальні маски. Як примиритися з тим, що твоя дружина — відьма (чи фея)? Як бути трьом філософам, у яких один мозок на всіх? А головне: Ісус — це Афіна чи Одіссей?

Apple
Spotify
Google Podcasts

…Іноді думаю: те, чим я займаюся, абсолютно відірване від реальності. Але цього разу якась новина щодня змушувала мене повертатися до подкасту, починаючи з того, як Мінкульт саботував створення Пантеону історичних героїв на користь вшанування абстрактних чеснот, і закінчуючи поп-культурним божевіллям штибу «валлійський композитор спростував чутки про те, що він був замаскованою Меґан Маркл на коронації». Поки я записувала й монтувала, про згадану в епізоді таємничу Конні Конверс вийшла 600-сторінкова книга, а наостанок мені ще й трапилася стаття про складнощі вживання займенників, коли йдеться про Бога. Коротше, сподіваюся, ви теж у ньому щось для себе знайдете.

Користуючись нагодою, прорекламую збір від знайомих дівчат для бійців ССО. Там уже половина суми є, звіти про попередні збори – tutti в Люті.

https://xn--r1a.website/angryangrier/14966

https://send.monobank.ua/jar/7nxFg7oH2e

Довгоочікуваний Enys Men мені, на жаль, не сильно сподобався. Марк Дженкін зібрав усі наріжні елементи нової хвилі поетичного британського фолк-горору — стилізацію під 70-ті, тихий острів, «зсув часу», екологічний підтекст і екстатичні натяки на воскресіння минулого (як у Requiem for a Village, який він візуально цитує), і в результаті цей box-ticking вийшов надмірним навіть для поціновувачок типу мене. Чому такі різні сучасні стрічки, як ця чи валлійські Apostle і Gwledd, оперують таким вузьким колом мотивів — це тема для окремої розмови; але одну деталь хочеться залишити тут на згадку.

Героїня Enys Men — біологиня, що живе на безлюдному острові, — щодня виконує один і той самий ритуал: міряє температуру ґрунту, жбурляє камінь у закинуту шахту, запускає генератор, заварює чай, вмикає радіо. Багато хто з глядачів жалівся, що ця схематичність відвернула їх від фільму. Але в один із (екранних) днів по радіо звучить пісня, яка змусила мене зупинитися разом із жінкою.

Swim on, Captain Jesus,
Wherever you may wish.
Write on the wicked water
The message of the fish.
Heal in the holy river
Your five and fingered scars,
Turn like a tree about the sea
Your skeleton of spars.

Це настільки прекрасний образ, що я забула про фільм і одразу побігла шукати пісню — гугл такого тексту не знайшов, але, на щастя, режисер дав ціле інтерв’ю про саундтрек стрічки, де згадує і цей загадковий запис: це пісня Bristol Christ корнської співачки Бренди Вуттон на слова поета-моряка Чарлза Козлі. В його збірці (тут я принагідно дякую інтернет-архіву, що він досі існує!) пояснюється, звідки взявся образ Христа, що «пише на лихих водах вістку риб». За легендою, капітан іспанського судна виловив із річки Ейвон поблизу Бристоля дерев’яну фігуру Ісуса — він забрав її в рідний порт, де врятований Cristo de Bristol оселився в місцевій церкві.

Bless with your fan of fingers
These hands, this heart, these eyes,
And lift my love and fishes
Perfect, to Paradise.

Ось за це знайомство я Дженкіну дуже-дуже вдячна. Але за все треба платити, і після того, як мої вуха почули цю казкову пісню, всесвітня мережа інтернет змусила мої очі побачити фото гальюнної фігури корабля Джеффа Безоса, виконаної у вигляді його нареченої в стилі пізнього бикоко (з інста-фільтрами в комплекті). Риби, простіть нам.