Почала читати збірку Haunted by Books Марка Валентайна, редактора і колекціонера, який часто знаходить якісь забуті книжки «темних» жанрів і повертає до них інтерес (багато кого з постійних героїв цього каналу я відкрила завдяки йому). В інтро він пише, що книжки часто ніби самі знаходять нас, і наводить приклад одного письменника, який досліджував тему Грааля і ніяк не міг знайти натхнення для чергового тексту, поки в чужому місті, де він був проїздом, випадково не зайшов у бібліотеку і не натрапив в одній книжці на опис традиції, яка моментально заволоділа його уявою і дала поштовх багаторічній роботі. Пізніше він дізнався, що ця книжка була дуже рідкісною, а традиція, яка в ній згадувалася, більше ніде не зафіксована.

Я не колекціонерка і не дослідниця, я просто задротка з ноутбуком, але і зі мною таке буває — коли я готувала випуск про Мері Баттс і сувеніри (і Грааль!), то довго не могла знайти якийсь образ, в якому б сфокусувалася головна думка. І коли мені вже здавалося, що треба взагалі відмовитися від теми, я просто сіла апатично погортати випадкову книжку з картинками на абсолютно іншу тему, чисто щоб відволіктися, і в примітках до цієї книжки мені кинулася в очі цікава назва мемуарів якоїсь жінки — я від неробства знайшла їх, занурилася — і саме в них натрапила на те, що шукала. Знайшла той самий образ, без якого мої думки були просто абстрактним словоблуддям.

Про Мері Баттс, до речі, у Haunted by Books теж є есей, але я ще до нього не дійшла. Проте в збірку вже закохана!

А в ранньому доступі вже щось є! Як завжди, коли я всіма думками занурююся в черговий випуск, мені починають навіть снитися тематичні сни. Цей епізод — похвала безладу і свинству, і я щось так прониклася темою, що забила на миття посуду моє підсвідоме мені підкинуло милий каламбур. Наснилася Ханна Шигулла, яка попросила згадати її в подкасті, бо вона буде хорошою ілюстрацією. Я спитала, чому, а вона відповіла: «бо буває, що треба вже виходити, а я ши гулла (ще гола)» БАДУМТС

​​За пару вечорів проковтнула Haunted by Books Валентайна (як до того Fifty Forgotten Books його друга Рея Расселла) — всі-всі нариси цікавезні, навіть про сумнівні теософські трилери, до яких Валентайн як читач чомусь тяжіє. Але собі на майбутнє виписала ці тайтли:

• The Root and the Flower Лео Маєрса, «філософський епос про Індію XVI століття». Окремо підкупило те, що Маєрс користувався своїм соціальним і фінансовим становищем, щоб просувати творчість талановитих мрійників-невдах типу Девіда Ліндсея. Нечисленні сучасні читачі чітко розділилися на connoisseur'ів із моноклями і тих, хто характеризує цю тетралогію однією зірочкою і словом «срань»; ці-ка-во.

• Bretherton Волтера Морріса, шпигунський трилер з готичною зав’язкою в декораціях Першої світової війни. Я не фанатка жанру, але тут оглядач ну дуже переконливо запітчив цю історію.

• The Ms. in a Red Box — пригодницький історичний роман, який надійшов видавництву в 1903 році у вигляді анонімного, неозаглавленого рукопису; видавець, якому книжка сподобалася, після невдалих спроб зв’язатися з автором через оголошення в газетах, надрукував її як «Рукопис у червоній коробці». Підозрюю, що ця таємниця навколо роману цікавіша за сам текст, але коли це мене зупиняло?

• The Tournament Петера Вансіттарта — думала, що ім’я якесь знайоме, а й дійсно: ми з ним перетиналися, але не на території художньої літератури. Sic transit: Вансіттарта називали найкращим автором історичних романів XX століття, але з десятків його книжок, здається, не перевидано ж о д н о ї, тобто для сучасного читача він все одно що не існував. Есеїст характеризує його романи як «герметичні»; я для себе обрала цей, бо він про середньовічну Фландрію (особистий кінк).

​​Я думала, що «Поетика кіно» режисера Рауля Руїса буде чимось типу маніфесту, але це скоріше збірка борхесоподібних дахозносних «теоріє-фікшнів» (ось тут англійською докладно написано про цю концепцію з масою прикладів), які можна застосовувати не тільки до кінематографу.

…уявіть собі, що художник, який втратив зір, вирішує «надиктувати» свою нову картину підмайстру.
…уявіть собі пасторальну фотографію, яку чим довше ти розглядаєш, тим загрозливішою вона здається.
…уявіть собі всесвіт, заснований на кількох елементах, що взаємодіють за принципом «камінь-ножиці-папір».
…уявіть, що якийсь диктатор заборонив малювати будь-що, крім копій одного свого портрету.

Після цього «уявіть» він тягне вас через лабіринт рекурсій, фракталів і можливих світів, маніакально цитуючи китайських філософів і арабських алхіміків (я кожного разу підозрювала містифікацію, і кожного разу гугл мені доводив, що чергова постать — реальна). Тупо ЛСД-криниця натхнення, дуже б хотілося це українською.

Книжка року для мене — однозначно ця, бо досі не проходить дня, щоб я про неї не згадувала. Більшість книжок автора не перекладені навіть англійською, тому я заради нього цього року ґрунтовно полірнула шкільну французьку (але цього все ще недостатньо для розуміння текстів про сто відтінків присмерку, буде над чим працювати в 2026…)

Книжка року №2 — ця, хоч я її ще не дочитала. Це дійсно distinguished novel, повільна, монументальна штука, і її, мабуть, ідеально було б читати протягом року, підлаштовуючись під сезони. Не думала, що квазіісторичний епос про жінку, яку її плем’я шанує як богиню врожаю, може бути настільки емоційно близьким — аж хочеться відгородитися від цієї близькості жартами про Midsommar і оргії. Я в захваті від того, як авторка передає оптику «варварів», що відкривають для себе нові ідеї (про мистецтво, суспільство, тощо): це так по-експресіоністськи тонко, без «monolith moments», ніби POV людей, які поступово заражаються якимось інтелектуальним вірусом. Чи хочу я тепер знати ВСЕ про письменницю і про те, як працював її власний мозок? Пффф, авжеж!

Ще одне важливе відкриття року — це, несподівано, Дворкін. Завжди поважала її як активістку, але зараз відкрила для себе її літературознавчі есеї — і це просто, вибачте, розйоб (так, я читаю Intercourse…) Вже не пам’ятаю, коли так важко було відірватися від нехудожнього тексту.

Ґудрідз каже, що я втоптала 115 книжок — ну, це не рахуючи ті, які я читала і перечитувала частинами для подкасту. Закінчую рік із Xargos Френсіс Олівер — інша її книжка була моїм минулорічним топ-відкриттям, маю надію, що і ця потішить.

Із власного цьогорічного доробку мій фаворит — це, мабуть, випуск про Гаррісона, бо він дозволив повернутися до одного з любимих текстів юності і подивитися на нього новим поглядом. Ще я нарешті завела ютуб, щоб і там мандіти про книжки (відео про нову Хаджихалілович — лише привід порозпинатися про Film and the Dream Screen Ебервейна і одну психоаналітичну fringe theory).

Дякую, що слідкуєте за цим хаосом! xoxo

​​Рік почався з флопа: понадіялася, що за дурною обкладинкою ховається достойна книжка, а в реальності книжка ще дурніша, ніж можна собі уявити, дивлячись на обкладинку. Дві подруги-дослідниці вели подкаст про побут черниць у XVI столітті, потім написали за його мотивами книжку, — і може в форматі подкасту ці анєгдоти й були органічними, але читати це неможливо. Вест текст побудований наступним чином: байка про якусь більш чи менш відому монахиню — несмішний жарт, щоб провести паралель із сучасністю. Ну типу:
- тіло монахині залишилося нетлінним після смерті? ахахахаха БОТОКС;
- її канонізували? заробила СИНЮ ГАЛОЧКУ ахахаха;
- монахиня місяцями голодує? ахахаха ОЗЕМПІК;
- свята Тереза левітує? ахахахах ну це такий ФІТНЕС;
- люди масово приходять подивитися на дива святої? ну це як СУПЕРБОУЛ!

Навіть історичні байки, які сами по собі смішні, вони примудряються зіпсувати: наприклад, історію про Марджері Кемп, яка так так часто і рясно проливала сльози за Христом, що один священник не витримав і вигукнув: «Жінко, Ісус помер вже доволі давно!» Авторки цієї книжки вирішують перебити його панчлайн власним, мовляв, священник вчинив так, як роблять друзі, які радять тобі забути вже того колишнього))))))

Письменниці кажуть, що за роки, проведені в академії, численні монахині стали їм як рідні, і тому вони воліли написати про них щось іронічне і провокаційне, не нафталінне. Але вийшло сумно. Навіть не тому, що це треба було спромогтися — написати текст про жінок, які тягнулися до вічності, і щоб цей текст через МІСЯЦЬ після публікації вже читався як щось застаріле (всі ці згадки якихось обскурних мікротрендів у тіктоці!). І не тому, що більшість паралелей якісь ідіотичні. І навіть не тому, що десь у середині тексту авторки зізнаються, що коли вони надіслали перший драфт видавництву, його повернули з вердиктом «занадто серйозно, треба менше історії і більше ЛЕГКОСТІ» — я прямо бачу, як вони розкидують цю легкість жменями (релікварій з рукою святої Терези як рукавиця Таноса! сувора настоятелька як твоя almond mom! хтивий монах як Пі Дідді!), перетворюючи текст на якийсь американський аналог найгірших маніфестацій ЖЖ.

Сумно від того, що все це виглядає так, ніби дівчат запросили в нову компанію, і щоб сподобатися місцевим mean girls, вони публічно насміхаються зі своїх дивакуватих давніх подруг. (Дивакуваті подруги в цьому випадку півтисячоліття як мертві і їм байдуже, але слухати все одно мєрзко.)