Ірано-ізраїльське протистояння. Частина 2: провал іранської ППО

Іран має велику територію — 1 648 195 квадратних кілометрів, що більш ніж удвічі перевищує площу України. Ефективне прикриття такої площі є складним завданням, однак ситуацію додатково ускладнює рельєф: понад 80% території країни займають гори й високогірні плато.

Це створює серйозні проблеми вже на етапі вибору позицій для розміщення засобів протиповітряної оборони. По-перше, складна гірська місцевість не дозволяє розміщувати ЗРК у потрібних точках через брак підходящих майданчиків і неможливість розгорнути необхідну інфраструктуру.

З цього випливає ще одна проблема: обмеженість майданчиків дозволяє з високою ймовірністю й доволі швидко їх визначати.

По-друге, значні перепади висот ускладнюють роботу радіолокаційних станцій, які для ефективного виявлення повітряних цілей потребують розміщення на максимально високих позиціях. У результаті між горами утворюються сліпі зони, через які противник може пройти на малій висоті (привіт фанатам Top Gun).

До того ж, радіолокаційні станції, розміщені на височинах, стають вразливими для протирадіолокаційних ракет, таких як AGM-88 HARM. Фіксувалися навіть випадки, коли іранські РЛС уражались ізраїльськими літаками за допомогою високоточних бомб на кшталт GBU-39.

Подібні проблеми стосуються і пускових установок. Загалом, їх можна розміщувати на відстані від РЛС, однак у гірських умовах встановити їх на нижщих позиціях, наприклад у долинах — неефективно.

Траєкторія ракет, бажано, має бути прямолінійною. Це дозволяє зберегти енергетику ракети для активних маневрів на термінальному етапі польоту та збільшити дальність її польоту.

У висновку, іранський рельєф дуже складний і для ефективного прикриття території вимагає дуже великої кількості комплексів всіх рівнів — від ближнього та дальнього радіусів, які можуть виконувати прикриття як долин і високогір'я, так і повітряного простору над ними.

Тепер розглянемо наявну у Ірану систему протиповітряної оборони, якою опікуються окремі Сили протиповітряної оборони.

Загалом, із об'єктовим ППО у Ірану доволі непогано. На озброєнні Ірану перебувають (перебували) до 4 дивізіонів С-300ПМУ2, близько 12 батарей Bavar-373, до 42 батарей комплексів сімейства Sayyad (1/2/3) і Khordad-15, до 29 Торів, а також невідома кількість Arman (ймовірно, кілька дослідно-бойових батарей).

Ці комплекси формують основу ешелонованої ППО великої та середньої дальності, прикриваючи столичну агломерацію, ядерні об’єкти (зокрема Фордо та Натанц), промислові центри та вузли управління.

Доповнюють систему середнього та ближнього радіусу близько 30–40 батарей Raad (у тому числі Sevom Khordad), десятки батарей Mersad (модернізовані MIM-23 Hawk), а також Azarakhsh, 9-Dey та Zoubin. Це не враховуючи ПЗРК і зенітні системи по типу Зу-23-2, Зу-23-4 та їм подібні.

Бачимо, що кількісний склад ППО достойний, однак мати — не означає ефективно використовувати. Маючи таку кількість засобів, хай навіть сумнівної ефективності, іранці не змогли збитий жоден пілотований літальний апарат ПС Ізраїлю чи США. Що, фактично, перетворило країну на тир для авіації (згадайте як трималося наше ППО у перші тижні повномасштабки під сильнішими ударами).

Удар по іранській системі ППО був комплексним, залучалися літаки ДРЛВ, РЕБ, протирадіолокаційні ракети, дрони та диверсійні групи, які встановили дистанційно керовані ПТРК Spike.

На цьому сучасна історія іранської ППО завершена з великим соромом.

Маючи досвід повномасштабної російсько-української війни, Тегеран так і не зробив жодних висновків.

#ВідАдміна

🦍First Division