Свій читацький 2022 рік я почав із "Міста" Підмогильного. Не пам'ятаю свого першого враження - з січня багато чого відчувалось і багато про що думалось. Зараз, після обговорення "Міста" на літклубі, вважаю, що це непогана книжка, щоб задуматись: і про літературу, і про себе, і про світ, і про людей навколо. Та, на мою думку, цей роман може бути тільки приводом для міркувань, а от помічником - не стане. Чому - написав для Leport'у.

https://teletype.in/@leport/zg89kPVzJUI

Солом'яний бичок

Тепер казка подобається мені менше, ніж постановка в Ляльковому театрі на м. Чернігівській.

В чому конфлікт Солом'яного бичка і звірів?

За казкою, до бичка просто доколупуються: ведмідь, вовк, лисиця. Всі вони кажуть йому:

"Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати..."

А у постановці всі ці звірі називають себе головними у лісі. Спершу ведмідь каже, що ліс йому належить. Потім вовк стверджує, що усі повинні його боятись. І лисиця вважає себе хитрою хазяйкою лісу. Бичок усіх їх провчив.

Тут конфлікт серйозний. Бичок не хоче визнавати владу самозванців.

У казці Солом'яний бичок - жертва, якій просто пощастило, що бік - у смолі. За версією у ляльковому театрі, бичок - тварина, яка не схилила голови перед сильнішим. Смола тут теж згодилась, але має значення характер бичка. Він без упину співає пісню про те, що нічого не боїться. А в казці він просто якийсь дурнуватий.

Після вистави деякі діти співали оце "Я нічого не боюсь". Герой підкорив їх саме сміливістю. А чи з соломи він, чи з чогось іншого - то деталі.

Вирішує не смола, намащена на боку без твоєї волі, а рішучість і готовність позмагатись із сильнішими.

Дуже рекламую цю виставу. Обов'язково піду на інші, коли буде нагода.

І так, немає нічого приємнішого, ніж чути голосний щирий сміх твоєї дитини в потрібний момент.

Натаніель Уест у книжці "День сарани" описував людей із натовпу, які збирались біля кіностудії, щоб подивитись на зірок. Це не якісь там особливі люди, а типові середні жителі міста. На них дивиться головний герой роману Тед Хекетт.

Ось як він їх бачив:

"Прибували нові й нові групи роззяв, цілими сім'ями. Він помітив, як вони змінюються, вливаючись у натовп. Поки вони були самі собою, вони виглядали соромливими, мало не боязкими; але, ставши частиною натовпу, вони ставали нахабними та задиристими. Вважати їх невинними шлапаками було б помилкою. Вони були запеклі і люті - особливо люди середніх років і літні, - і зробили їх такими нудьга та розчарування.

Все життя вони томилися на якійсь нудній, стомлюючій роботі - за прилавками, конторськими столами, в полі, біля різних машин, що отуплювали, - відкладаючи по грошу і мріючи про день, коли накопичене купить їм дозвілля. І ось цей день настає. Вони мають постійний дохід, десять-п'ятнадцять доларів на тиждень. Куди ще поїхати, як не до Каліфорнії – апельсинового, сонячного краю?

Прибувши сюди, вони виявляють, що одного сонця мало. Апельсини набридають - і навіть груші авокадо та плоди страстоцвіту. Нічого не відбувається. Невідомо, куди подіти час. Для дозвілля вони не оснащені духовно, для насолод - фінансово та фізично. Невже вони надривалися все життя заради якогось убого пікніка?

А що тут ще є? Вони дивляться на прибій у Венеції. Там, де вони жили, мабуть, не було океану, але якщо ти бачив одну хвилю, то бачив їх усі. Те саме - і з літаками у Глендейлі. Хоч би літак колись розбився і пасажири загинули в «буйному полум'ї», як пишуть газети. Але не розбиваються літаки.

Нудьга - все гірше і гірше. Вони здогадуються, що їх ошукали, і палають обуренням. Щодня вони читають газети і ходять на кінофільми. І ті й інші пригощають їх судами Лінча, вбивствами, статевими злочинами, вибухами, крахами, любовними гніздечками, чудесами, пожежами, революціями, війнами. Від такої великої кількості різносолів вони стали пересиченими. Сонце? Жарт. Апельсини прісні їхнім стомленим смаковим горбкам. Немає на світі сили, яка могла б підняти їхні в'ялі душі та тіла. Їх обдурили та зрадили. Вони длубались і накопичували даремно".

Оголосив дітям, що йду зі школи.

Сьогодні, на Загальних Зборах. У мене залишалось секунд тридцять на своє повідомлення, затягувати Збори ні в якому разі не можна.

- Ми з вами працювали багато. Ви вже вмієте працювати без мене. Тепер мені треба йти туди, де я буду більш корисним.

Це правда, школа давно живе повнішим життям, ніж я міг собі колись уявити. Останній рік я більше заважав, перетягував на себе, відволікав. А це школа, тут балуватись можна, якщо тільки в міру.

- Іноді приходитиму в гості. Пока.

Отак, кажучи правду, я й пішов зі школи.

І, якщо вже зовсім чесно, не жалкую, що пішов. Люблю ту школу, тих дітей, тих вчителів, тих кілька років, що ми експериментували в освіті, - і саме тому пішов, не жалкуючи.

Ми багато змогли, ще більше навигадували. А тепер мені треба йти: і щоб не заважати, і щоб учитись ще. Я ж теж повинен учитись! Щоб потім, коли мені доведеться знову вчити, я міг це робити ще краще.

Тож не жалкую і люблю.

Улюблена пісня перед сном

Тіма просить пісню. Казочку послухав, але не засне без пісні.

- Яку тобі?

- Про море.

Я починаю:

В морі я печаль свою хотів втопить.
Я до моря вийшов рано - море спить.
І мені його будити стало жаль,
Залишилася мені моя печаль.

Ополудні...

Тіма мене зупиняє:
- А шо це - печаль?

Щоразу він мене питає про це, і щоразу я пояснюю:
- Печаль - це значить, що чоловік сумний. От він був сумний, думав, що прийде до моря і розкаже йому все-все про себе. Тоді стане веселий. Але море ще спало, чоловік не хотів його будити. Сумний, він розвернувся й пішов додому.

- А далі?

- Хочеш далі? На:

Ополудні йду до моря - і здаля...

- А шо це - здаля? - питає Тіма.

- Здаля - це далеко. Це значить, що чоловік ще далеко від моря був, а вже побачив. Він ще не прийшов до моря, а вже зрозумів, що морю весело. О т послухай:

Бачу як воно сміється як маля.

Тобто як дитина сміється. Море - і сміється сильно-сильно! Уявляєш, Тімка! Ти коли маленький був, теж сміявся багато... І чоловік побачив, що море веселе, і вирішив його не засмучувати. Знову пішов додому сумний. От послухай:

І мені його смутити стало жаль,
Залишилася мені його печаль.

- Тато!

- Що, Тіма?

- А що це - печаль?

- Ну, Тіма, я щойно ж пояснював. Чоловік прийшов сумний, і пішов сумний. Печаль - значить: сум, смуток, що чоловік сумний. Ти буваєш сумний? Буваєш. Отоді, коли ти сумний, в тебе є печаль. І цей чоловік у пісні. Він зранку прийшов, щоб поговорити з морем і стати веселим, а море спало, то лишився чоловік сумний. Вдень прийшов, щоб погратись із морем, але море вже гралось, йому було весело без чоловіка - знову чоловік сумний пішов. І вночі прийшов. Послухай, що там вийшло:

Уночі до моря знову я прибіг,
А воно ридало біля ніг моїх.
І мені його самого стало жаль,
Залишилася мені моя печаль.

- Тато, а що це - печаль?

- О, Тіма, краще спи!

- Тато, я не хочу спати!

- Спи, Тіма, бо тобі треба багато сил!

Тіма пробує плакати, але розуміє, що легше заснути. Несміливо просить пісню.

Я починаю:

Вже сонце низенько,
Вже вечір близенько...

Тіма не дозволяє мені розспіватись:

- Не цю.

Я реагую миттєво:

Реве та стогне Дніпр...

- Не цю, - каже Тіма. - Хочу про море.

Здається, це найкраща реклама із усіх можливих реклам.

Електронна версія "Дня до вечора"

От вона і з'явилась!

Книжка є на кількох платформах, але я даю посилання на ту, яка мені подобається найбільше. Що я буду всякі "амазони" рекламувати - обійдуться! А невдовзі даватиму посилання на свій сайт, зовсім скоро.

Хай вас не лякає, що на обкладинці написано "великий український роман".

Існують упередження щодо великого українського роману. Суперечки точаться. Що він, мовляв, повинен охоплювати кілька поколінь, події - розгортатись сотні років, що він просто повинен бути об'ємним, проводити дуже розумну філософську лінію, до чогось там закликати чи хоча б виховувати як слід. Але це неправда.

Насправді, це не так страшно, як звучить. Великим можна назвати кожен роман, який зображує життя звичайних людей на тлі суспільних перетворень. Зображує чесно й детально. А саме таке завдання виконує "День до вечора" і саме чесно й детально.

Я знаю, що це велика відповідальність - так називати книжку. Це, може, й нахабно навіть. Великий український роман! Це ж наче заявити, що ця книжка правдиво показує: хто ми, де ми і як ми живемо. Це, виходить, не "книжка-розвага", не "книжка-для-загального-розвитку", а "книжка-дзеркало". Наче я звертаюсь до читача: "Ось, візьми, почитай. Побачиш, як і чим живе українська провінція у наш час. Які там люди? Які в них мрії? Бери-бери, там все про нас із тобою".

Біда в тому, що саме так я ставлюсь до цієї книжки. А може й не біда, а щастя.

І я, можливо, помиляюсь. Може бути, що й зовсім не зрозумів ані людей з їхніми мріями, ані провінції, ані життя. Тоді це не великий український роман, а тільки невдала спроба його створити. Тим швидше, ідучи по купах таких невдалих спроб, постане справжній великий український роман. Йому ж треба із чогось вирости, правильно?

Та я впевнений, що "День до вечора" - спроба не така вже й безнадійна. Навпаки, дуже надійна.

Втім, на автора в таких питаннях покладатись не можна. Краще читайте самі.

Це перша частина трилогії. Другу частину ретельно вичитує редакторка. Як вичитає - книжка піде в друк. Обкладинка вже готова.

Але то пізніше. Зараз я тільки те хотів сказати, що електронну версію книжки можна купити тут.

Наш гурток з вивчення великого американського роману майже закінчився.

Залишилось прочитати кілька книжок. Якраз до кінця року закриємо програму.

Ясно, що ми далеко не всю американську літературу прочитали. І навіть не всі ті твори, які треба було б. Але перше, скромне уявлення про американську літературу, про її великий роман ми тепер маємо.

На наступній зустрічі, 18 листопада, обговоримо "Пастку 22" Джозефа Хеллера.

Книжка велика, але легко читається.

Є ще серіал (6 епізодів) від Джорджа Клуні.

Як бачите, все говорить про те, щоб ви познайомились із твором і приєднались до обговорення.

До онлайн-зустрічі)

Почитав Гофмана - написав "твір на тему". Прямо як у шкільні роки.

"У Гофмана вийшло так, що наука, принесена Просвітництвом, потребує союзу з мистецтвом і навіть фантастичним. Причому такого союзу, де провідну роль відіграватиме саме мистецтво".

Якби я вмів таке писати в школі, то вважався би дуже розумним. Принаймні якби я був учителем, то ставив би за такі твори тверду "дев'ятку".

Читайте весь твір тут.

Якоб Бьоме (Беме)
(1575-1624)

Відтепер у майстерності аргументації орієнтуватимусь на цього німецького містика. На це маю дві причини (хоч їх він надав у своїх творах в рази більше).

Перша причина:

"Ви кажете, що у бога єдина сутність, що бог не має сина. Тепер розплющ очі і подивись на себе самого. Людина створена за подобою і з сили бога в його троїчності. Подивись на твою внутрішню людину, і ти побачиш це світло і ясно, якщо ти тільки не дурень і не нерозумна тварина".

Не знаю, як ви, а я побачив.

Друга причина:

"Всі речі в цім світі походять із зірок. Це тобі доведу, якщо ти не бовдур і є в тобі трохи розуму".

Не знаю, як ви, а я готовий його вислухати.

Пам'ятаєте цю рекламу - кращу з усіх можливих?

Тепер у неї є конкурент.

Учні, про яких в цій книжці йдеться, взялись читати її. Причому не кожен сам на самоті, а у гуртку.

Ще раз: учні створили гурток, на якому обговорюють книжку про них самих.

Ліпшої критики я не знаю. Критики в найкращому сенсі.

До речі, і раніше я отримував повідомлення від дітей. Здебільшого вони ділились, що на такій-то сторінці помилка.

Але тепер учні - читачі вже іншого рівня. Вони шукають помилки, але помилки по суті, глибші. В самій постановці питання вони сумніваються, саму ідею книжки вони перевіряють.

Але це чесні читачі, тому бачать і не лише помилки.

Словом, мені, як автору, дуже пощастило.

Нижче поділюсь першим відгуком. Він хороший, розумний, але не дуже цікавий конкретно мені, бо то відгук вчительки і ще й подруги. Хай вона мені пробачить це, але хто їй винен, що вона вчителює та ще й дружить зі мною?

Я вчительці Крістіні за відгук дякую, і дякую за те, що вона знаходить можливість займатись із учнями вечорами, коли немає світла, коли важко й завжди незручно. Словом вітаю зі справжньою вчительською роботою!

А відгук нижче 👇

Я думала, що моя улюблена глава з «Лісу рук» — це глава про дівчинку, батьки якої розлучалися. Психологічна драма в тій главі. Сильна і надихаюча історія. На що вона надихає? Боротися за своє щастя і щастя дітей, яке залежить від щастя батьків також.

Але при другому прочитанні в мене з’явилася інша улюблена глава. Перечитувати дійсно дуже корисно, від того, на якому ти етапі, залежить, як будеш читати, що помітиш, що для себе винесеш.

Ця глава про хлопця, у якого я тепер теж веду уроки (а тоді не вела). І з дечим, що тут описано, я стикаюся зараз. Тож мені дуже близька ця історія.

Найбільш сильною для мене виявилась частина, де п’ятикласник «грався» з меншою дівчинкою, не віддавав їй ручку. І я з самого початку відчувала те саме, що й вчитель математики, хоча там точно не було описано спочатку, що він відчуває. Саша Демарьов добре передав ситуацію і почуття вчителя.

Але хлопець був твердим: я лише грався. І як йому не вірити? Тим паче, що вся книжка про те, що дітям неможливо не вірити. Вони кажуть правду, задача вчителя бачити цю правду, шукати, можливо, змінювати, самим творити правду, та не зневажати, не сумніватися в дітях. Але ж тут ситуація як мінімум про двох дітей — дівчинка теж має право на щастя. І герой-методист питає саму дівчинку: ти гралася, тобі подобалось? А вона бере й відповідає: так, подобалось. Пф…

Дорослі відчувають: щось тут не так. Але ж треба вірити дитині. Я це знаю ще з того часу, як була вихователькою в дитсадку. Там маленька дівчинка, яка обманула няню, що щось там не взяла, зі сльозами на очах доводила, що вона не обманює. Няня була непохитною, брала силою: підвищеним голосом доводила дівчині, що та взяла.
Виходило:

— Так!
— Ні!

І жодного виходу. Я бачила, що дівчинка вірить у свою правду. Вона вже не брехала, її осмислення скоєного жило окремо від самого вчинку. А фантазія зробила свою справу, спрацювала, як і має в дитячому віці: домалювала свою «правду».

Тож я заспокоїла вихованку, сказавши, що я їй вірю, що все правда. Няня здивувалась, але мовчки погодилась. Можливо, ця невіра няні і була потрібна, адже якось дитині треба вчитися, що є дійсність, не все в нашій фантазії, не ми єдині в світі є. Але й підтримати дитину в складну мить треба.

В історії, описаній Демарьовим, учитель в кінці теж говорить, що зрузімів: найбільше в його діях учня образили сумніви вчителя в чесній грі.

В моій історії в дитсадку була шестирічна дівчинка. А тут — майже в два рази старший хлопець. І що? Хіба у віці справа? Тоді постає питання: а з дорослими як?

Тут залишається тільки думати і перевіряти свої думки: хто й що насправді відчуває, як ці почуття змінюються і як із цим жити вчителям та учням. І всім людям.

Рекомендую прочитати цю двадцать восьму главу, а ще краще — всю книжку. До речі, замовити електронну версію можна тут (паперову теж).

Крістіна

А от і думка учениці. Здається, вона розумніша, ніж вся книжка.

П'ятнадцятий розділ «Лісу рук» став моїм улюбленим.

Він є дуже важливим для розуміння основних ідей альтернативної школи в уявленні О. Демарьова. Думки, висловленні там, проходять крізь усю книгу.

Ось ті, що сподобалися мені найбільше:

Людьми не стають без інших людей.

Школа, яку Демарьов називає альтернативною, загалом і будується на цьому принципі. Усі знання, які ми маємо, найчастіше є знаннями минулих років. Так і школа має навчати нас історії. Причому у кожній дисципліні, бо всі вони розповідають про людські знання, а знання історії минулого відкривають для нас історію сьогодення і навіть майбутнього. Як нам стати людьми, не знаючи людей?

Занадто сильний індивідуалізм позбавляє індивідуальності.

Ця думка дуже добре висвітлюється в описі школи Саммергілл та системі виховання щасливих людей Олександра Нілла.

Він орієнтувався на право вибору та свободи. Кожен учень, який навчався у його школі, мав право відвідувати саме ті дисципліни, які приносили йому задоволення. А у деяких випадках учні обирали взагалі не відвідувати школу. Все було побудовано на лише бажаннях кожного учня, але чи виростали з них індивідуальності? Чи не є жорстоким позбавляти учня його майбутнього, виправдовуючи його лінь правом вибору?

Тут виникає ще одне питання.
Як зацікавити учня якимось предметом, не показавши його?

Певні обмеження ведуть до свободи.

Ця думка випливає із двох попередніх.

Навчання дається нелегко, особливо для дітей, які приходять до школи ще зовсім маленькими.
Вони починають вчитися, не розуміючи мети. Якщо не вимагати від них дисципліни та навчання, то згодом дитина не стане особистістю. Найстрашніше, коли дитина замість навчання отримує ілюзію навчального процесу. Ілюзії працюють у рекламі, але не працюють у реальному житті. А школа перш за все навчає жити.

Аліса

Забрали із малим посилку на пошті. Несу коробку - велику-велику.

- Тіма, вгадай, що я несу в цій коробці?
- Пісок.
- Пісок? Думаєш, бабуся передала тобі пісок?

Тіма киває.

- А ще що?
- Міст.

Ми якраз проходили через міст.

- Ага. А ще що в цій коробці?
- Печийо.

Це він так говорить на печиво.

- А ще що?
- Печийо.
- А ще?
- Печийо.
- І знову печиво?
- Батаго- батаго печия!
- Ясно. А ще що, крім печива, тут є?
- Іграшки.
- А ще?
- Печийо.
- Ти вже казав. Може ще щось?
- Кран.

Він якраз побачив підйомний кран.

(Принаймні тепер ясно, чого посилка така велика).

- Тіма, а може там овочі?

Тіма скривився.

- А може яблука і варення?

Тіма зупинився і відвернувся.

- Не ображайся, Тім. Але бабуся точно сюди не поклала кран і пісок.

Не говорить.

- Я думаю, тут яблука, варення, іграшки, а ще, може, якийсь сюрприз...

Тіма повільно розвертається і, дивлячись під ноги:

- Печийо?

Ох, цей Карпенко-Карий, ну й жартівник!

У "Хазяїні" от що втнув:

Пузир. Ну, це вже даремно! Я сам любив і люблю спів. У мене був чабан…

Золотницький. А, бог з ним, що там твій чабан!

Пузир. Е, бог з ним… Тілько те гарно, що вам до вподоби… А якби ви почули, як той чабан, бувало, заведе "Ой з-за гори, з-за лиману"!

Золотницький. Ну, а Калинович як співа?

Пузир. Чув. I цей співає гарно.

З другої кімнати чутно "Гетьмани, гетьмани" або іншу, можна и не співать, як нема кому.

Вициганив у чебуречній справжній скарб

Випив Нафтусі, оздоровився трускавецькими мінералами і зайшов у чебуречну. Поки чекав замовлення, підійшов до скромної книжкової полиці. Купрін, Жюль Верн - по кілька томів, але не все зібрання. Три різні історії України. Поезія, здається, іспанська, один том Сервантеса, і ще кілька непривабливих навіть для такої бібліотеки книжечок у м'якій палітурці.

І серед них - вона!

Збірник статей авторів детективів про те, як створювати детективні історії. Називається "Як зробити детектив".

Я не любитель цього жанру. Але я вважаю, що кожен оповідач повинен уміти розповідати гарно. І гарно - це не лише з інтонацією. А й так, щоб тримати слухача в напрузі, примусити його співпереживати, хвилюватись, може і боятися навіть. Детективні історії немислимі без напруги. Ті кілька представників жанру, котрі відомі мені, вміли розповідати захоплююче. Чом би не повчитись цього?

Підійшов з цією книжкою до офіціантів і сказав, що хочу купити цю книжку. Ні, навчений досвідом, я сказав так:

- Продайте мені цю книжку.

Продати її не могли, але, побачивши мій інтерес, віддали просто так.

Я радісний, тепер маю вдосталь цитат, щоб закидати ними... вас.

Перша стаття - від творця Шерлока Холмса. Може я обрав не найкраще місце для цитування, але мені воно сподобалось. Тож тримайте. І будьте готові до нових більш чи менш вдалих уривків з книжки.

"Якось, коли я входив до зали, щоб узяти участь у турнірі більярдистів-любителів, служитель вручив мені невеликий пакет, що залишили на моє ім'я. Розкривши його, я виявив звичайну зелену крейду, якою користуються у грі в більярд. Це мене потішило, я поклав крейду в кишеню, і вона мені згодилась у грі. І я користувався нею аж до того дня, доки через кілька місяців, коли я натирав нею кінчик кия, вона не розламалась і не виявилось, що вона пуста, а всередині схована записка зі словами: "Шерлоку Холмсу від Арсена Люпена".

Якщо що, Арсен Люпен - це теж вигаданий персонаж, авантюрист і шляхетний грабіжник, герой романів Моріса Леблана.

Такі розіграші - не рідкість для Конан Дойла. Що про цей випадок сказав він сам? А ось що:

"Це який же треба мати склад розуму, щоб докласти стільки зусиль заради такого нікчемного ефекту".

Я б на його місці поставив тут знак оклику. Але він, певно, перестрахувався, бо не хотів надто образити Моріса Леблана - хто зна, може то письменник так жартував над письменником?

Подкаст - це в мене вперше

У жовтні я мав два тижні часу подумати - добре, що перехід на нову роботу відбувся не одразу. Думав про багато.

Задумав спершу створити брошуру про літературу. Про те, чого писати можуть усі. В цій брошурі було б мало моїх думок, зате уся вона складалась би з порад, рекомендацій, підказок і застережень класиків. Така брошура допомогла б читачам і авторам розібратись в тому, що таке література і чого від неї не чекати.

Чому брошура? Бо невелика й по суті. І у вільному доступі.

І така штука обов'язково буде. Щоправда, на створення навіть невеликої книжечки до 100 сторінок треба час. Думаю, до весни зроблю.

А тим часом можна ж озвучувати найдоречніше і найцікавіше із тих знахідок, якими мене обдаровує доля читача. Я читач такий-собі, більше недочитую, ніж прочитую. Завжди, так би мовити, в літературному боргу.

Однак те, що осилюю, осилюю на совість. Чом би цим не ділились? Чом би не рекомендувати?

Знаю ще таких і кращих читачів. Чом би з ними не говорити? Чом не вчитись один в одного? Чом би не спробувати надихнути когось на читання?

Не бачу підстав "читати в стіл". Між книжкою і людиною завжди є людина. Хто зна, може мені пощастить з допомогою цього подкасту стати між людиною і книжкою. Я на це сподіваюсь, щиро й з повним усвідомленням серйозності такого посередника.

А чому подкаст? Бо сам слухаю багато, настільки, що формат аудіо зараз здається мені найбільш зручним і доречним. У темряві легше слухати, ніж читати.

Прошу вас послухати пілотний випуск подкасту. Цей випуск нетиповий, інші будуть у несхожому форматі.

Крім того, буде багато аудіоверсій статей і нарисів класиків літератури про все, що стосується справи, яка їх прославила.

Я не сам, нас ціла команда. Нам хочеться зробити бібліотеку читача, який не боїться помріяти про письменницьку роботу.

Підпишіться на канал.

А потім ще послухайте подкаст про Сінклера Льюїса. Виберіть де саме:

https://linktr.ee/t_chytannia

І розкажіть про цей подкаст тим, кому хочеться про такий подкаст дізнатись.

Дякую!

16 місяців ми мучили той американський роман і таки домучили!

Наш гурток з вивчення великого американського роману завершився. Ми закінчили програму!

Все почалось зі статті Теодора Драйзера, в якій він вказував на найкращі реалістичні романи своєї країни. Ми склали список, виявили, що половини з того, що рекомендує Драйзер, немає в перекладі, замінили одне на друге, друге - на п'яте, а те - на десяте, і так отримали свою програму.

Траплялись невдалі книжки. Я їх і не згадуватиму тут. Але випадали нам цікавезні, хороші, захоплюючі. Мій Топ-5 книжок, прочитаних вперше, виглядає так:

5. Уілла Кессер "Моя Антонія"
4. Джозеф Хеллер "Пастка 22"
3. Річард Райт "Син Америки"
2. Ептон Сінклер "Король-Вугілля"
1. Сінклер Льюїс "Беббіт"

Дещо було приємно перечитати. Список такий:

3. Джон Стейнбек "Грона гніву"
2. Теодор Драйзер "Американська трагедія"
1. Герман Мелвілл "Мобі Дік"

Після цього курсу стало ясно, що Хемінгуей мало що розумів у літературі, коли сказав, що вся американська література виросла з "Гека Фінна" Марка Твена. Бо вся вона виросла... із боротьби з англійським впливом, а потім - із американською дійсністю. Ми не читали в цій програмі ранніх американців, навіть Купера - родоначальника американського роману. Ми почали з найбільш американського і найвеличнішого роману - "Мобі Діка". Так, Мелвілл схопив дух американізму краще всіх, а як майстерно показав його трагічність!..

На прикладі американської літератури (особливо першої половини 20 століття) видно, що найкращі твори вдавались авторам тоді, коли вони виростали з життя. Реалізм виявився найбільш продуктивною формою для осмислення дійсності. Але чим далі, тим більше література віддалялась у мрійливість, абстрактність, чисте мистецтво. Таким мистецтво теж може бути. Але я все ж прихильник реалізму. Хоча й він буває різним. Наприклад, Фолкнер мені "не зайшов" - надто він літературний.

На американській літературі добре вчитись, виховуватись як читач. Вона майже вся написана простою мовою, з увагою (а то й повагою) до читача. Одним словом, рекомендую. А іншим одним словом дякую тим, з ким я через цей квест проходив: дякую! Сам би здався на третій книжці.

Про деякі твори мені хочеться розповісти, їх потрібно обговорити ще. Я розкажу про них у подкасті.

А що далі?

Ми провели голосування у чаті гуртка, яке показало, що наступна програма - Нобелівка. Будемо читати твори лауреатів Нобелівської премії з літератури. Не всіх: усяких буніних-солженіциних і їм подібних - викинемо. І тих пропустимо, кого вже читали. Але все одно програма вийде вражаючою. За шістнадцять місяців не впораємось.

Ну й не біда! Спішити не будемо.

Якщо вам цікаво, обов'язково приєднуйтесь до чату гуртка. До кінця грудня визначимось із програмою, частотою, форматом і першою книжкою у списку.

Долучайтесь! Будемо освоювати світову культуру разом - тим багатшою зробимо свою.