Коцюбинський, у якого сьогодні день народження, у статті про Івана Франка пише:

"Взагалі галичани з тих часів мали на літературу чудні погляди".

І цитує самого Франка:

"Одні вважали літературу забавкою і жадали од неї поперед усього легкості і забавності. Для других се мала бути школа панського життя манер і через те [їх] різало по душі всяке хоч крихітку різке змалювання справжнього життя, особливо мужичого. А всі разом вважали літературу за найкращий спосіб моралізувати народ. Для того література повинна, на їх думку, представляти людей вищих, ідеальних, таких, якими повинні бути всі. І мова повинна бути делікатна, без грубих, мужицьких, вульгарних слів".

Для Коцюбинського, як і для Франка, література - це не забавка, не школа панського життя і не спосіб моралізувати народ. А що тоді? Можна було б згадати статтю Франка "Література, її завдання і найважніші ціхи", де література визначається як робітниця на полі людського поступу, і сказати, що Коцюбинський погоджувався з таким поглядом. Загалом це було б правдою. Але навіщо говорити замість Коцюбинського чужими словами, якщо він сам сказав (шукайте в нотатках тут) ось таке:

"Своїм життям я невільно граю роль у житті других людей, мені невідомих, так само як ті невідомі або мало відомі направляють течію мого життя, являються його елементом".

Це ніжніше сказано. Якось так, як властиво тільки йому, автору"Цвіту яблуні". Але означає, якщо вдуматись, багато-багато. Письменник грає роль у житті інших людей і після смерті. І у його випадку це зовсім не "невільно", тобто не само собою. Коцюбинський знав, що і навіщо пише. Адже відчував, як течія його життя направляється тими самими "невідомими або мало відомими", і розумів свою відповідальність перед ними.

Простіше кажучи, сьогодні день народження у письменника, який відчував і думав перед тим, як написати, а написавши - примушував думати й відчувати інших, невідомих, але аж ніяк не чужих людей.

З'явилась електронна версія книжки "День до вечора" - першої частини з циклу великого українського роману. Це реалістичний роман, який показує чим живуть і про що мріють звичайні люди - жителі провінції. (Звідки у мене стільки наглості, щоб називати це великим українським романом, і впевненості, що це не нахабно, а навіть виправдано, я скоро напишу).

Замовити е-книгу можна буде на сайті, над яким я ще працюю. А поки пишіть мені, щоб купити друкований примірник. До речі, їх залишилось менше сотні.

Розпатякався на уроці математики:

- Дивіться діти, крапки бувають різними. Правильно їх малювати середніми: щоб і не великі, і не малесенькі. Малюйте їх такими, щоб їх було видно. Я знав хлопчика, який малював такі малесенькі крапочки, що їх зовсім ніхто не бачив, навіть він сам. А одна дівчинка малювала такі здоровенні крапки, як моя голова. В зошиті! А бувають ще більші крапки. Як наша планета, наприклад. Тільки таку крапку малювати в зошиті не треба. І на дошці я таку крапку не намалюю - не вдасться. І не треба.

Учениця дочекалась паузи, а тоді впевнено, як спеціалістка, мовила:

- Для цього треба ще одну дошку.

П'ятикласник Макс ні з того ні з сього запитує:

- Саш, а ви з друзями, коли не в школі, поводитесь як друзі? А в школі — як на роботі?

- Так, — брешу, ні миті не вагаючись, — Максиме, це так: на роботі — робота, поза роботою — дружба.

Мої слова підтверджує вчителька української мови — така сама брехуха:

- Саме так, Максе. Ти вважаєш, що це правильно?

- Правильно. Це робота — тут має бути робоча атмосфера.

- Ти дуже мудрий, Максе, — каже вчителька української мови, не така вже й брехуха. — І звідки в тебе стільки мудрості?

- Не знаю, — відповідає п'ятикласник. — Моя мама сама не знає.

Ми з Сашою перезирнулись і розсміялись. Ми зрозуміли одне одного без слів. Дві речі зрозуміли.

Перша проста: Максовій мамі пощастило. Через це й сміялись добрим сміхом.

Друга неочевидна: ми все робимо правильно, якщо у дітей складається враження, що для робочої атмосфери нормально веселитись і реготати. Може в когось не так, але ми звикли працювати усміхаючись. У доброму гуморі. І як же чудово, що Макс до цього теж звик і сприймає це як норму!

Малий прийшов у садок у нових кросівках. Чорні "найки" на шнурках, з товстою підошвою, яка, по ідеї, колись (у попереднього власника) світилась.

Хвалимось виховательці, Тіма позує. А вона вперлась в мене поглядом.

- Гарні! На шнурках... Молодці! 22 дитини в групі!..

І почала сміятись. Так, сміючись, і пішла.

Я все зрозумів. І стало мені так соромно, так соромно, що завтра Тіма піде в садок в тапочках. Або босий - подивимось на погоду.

Аудіокнига "Гордість і упередження" Джейн Остін здається нудною і затягнутою навіть на швидкості 2х.

І це не провина читця.

Завтра на літклубі Лепорт подивлюсь, чи це не тільки моє враження.

О 18:00 в Бібліотеці КПІ. Деталі тут https://xn--r1a.website/leport

На Тиктор медіа з'явилась рецензія на "Ліс рук".

Якби я писав цей огляд, вийшло б інакше. Може, на інші моменти звертав увагу, інакше писав би - так, як у книжці. Хоча загалом суть книжки передано правильно. І сама назва рецензії - "Перешколити школу", - як на мене, вдала. (Ну звісно, це ж із книжки взято). Видно, що авторка потрудилась, за що їй дякую.

Не знаю, чи зацікавить ця стаття прочитати всю книжку. Я сподіваюсь, що так. А якщо ні, то можна й не читати, а купити на подарунок найзлішому ворогу.

Замовити електронну чи паперову версію можна тут.

Свій читацький 2022 рік я почав із "Міста" Підмогильного. Не пам'ятаю свого першого враження - з січня багато чого відчувалось і багато про що думалось. Зараз, після обговорення "Міста" на літклубі, вважаю, що це непогана книжка, щоб задуматись: і про літературу, і про себе, і про світ, і про людей навколо. Та, на мою думку, цей роман може бути тільки приводом для міркувань, а от помічником - не стане. Чому - написав для Leport'у.

https://teletype.in/@leport/zg89kPVzJUI

Солом'яний бичок

Тепер казка подобається мені менше, ніж постановка в Ляльковому театрі на м. Чернігівській.

В чому конфлікт Солом'яного бичка і звірів?

За казкою, до бичка просто доколупуються: ведмідь, вовк, лисиця. Всі вони кажуть йому:

"Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати..."

А у постановці всі ці звірі називають себе головними у лісі. Спершу ведмідь каже, що ліс йому належить. Потім вовк стверджує, що усі повинні його боятись. І лисиця вважає себе хитрою хазяйкою лісу. Бичок усіх їх провчив.

Тут конфлікт серйозний. Бичок не хоче визнавати владу самозванців.

У казці Солом'яний бичок - жертва, якій просто пощастило, що бік - у смолі. За версією у ляльковому театрі, бичок - тварина, яка не схилила голови перед сильнішим. Смола тут теж згодилась, але має значення характер бичка. Він без упину співає пісню про те, що нічого не боїться. А в казці він просто якийсь дурнуватий.

Після вистави деякі діти співали оце "Я нічого не боюсь". Герой підкорив їх саме сміливістю. А чи з соломи він, чи з чогось іншого - то деталі.

Вирішує не смола, намащена на боку без твоєї волі, а рішучість і готовність позмагатись із сильнішими.

Дуже рекламую цю виставу. Обов'язково піду на інші, коли буде нагода.

І так, немає нічого приємнішого, ніж чути голосний щирий сміх твоєї дитини в потрібний момент.

Натаніель Уест у книжці "День сарани" описував людей із натовпу, які збирались біля кіностудії, щоб подивитись на зірок. Це не якісь там особливі люди, а типові середні жителі міста. На них дивиться головний герой роману Тед Хекетт.

Ось як він їх бачив:

"Прибували нові й нові групи роззяв, цілими сім'ями. Він помітив, як вони змінюються, вливаючись у натовп. Поки вони були самі собою, вони виглядали соромливими, мало не боязкими; але, ставши частиною натовпу, вони ставали нахабними та задиристими. Вважати їх невинними шлапаками було б помилкою. Вони були запеклі і люті - особливо люди середніх років і літні, - і зробили їх такими нудьга та розчарування.

Все життя вони томилися на якійсь нудній, стомлюючій роботі - за прилавками, конторськими столами, в полі, біля різних машин, що отуплювали, - відкладаючи по грошу і мріючи про день, коли накопичене купить їм дозвілля. І ось цей день настає. Вони мають постійний дохід, десять-п'ятнадцять доларів на тиждень. Куди ще поїхати, як не до Каліфорнії – апельсинового, сонячного краю?

Прибувши сюди, вони виявляють, що одного сонця мало. Апельсини набридають - і навіть груші авокадо та плоди страстоцвіту. Нічого не відбувається. Невідомо, куди подіти час. Для дозвілля вони не оснащені духовно, для насолод - фінансово та фізично. Невже вони надривалися все життя заради якогось убого пікніка?

А що тут ще є? Вони дивляться на прибій у Венеції. Там, де вони жили, мабуть, не було океану, але якщо ти бачив одну хвилю, то бачив їх усі. Те саме - і з літаками у Глендейлі. Хоч би літак колись розбився і пасажири загинули в «буйному полум'ї», як пишуть газети. Але не розбиваються літаки.

Нудьга - все гірше і гірше. Вони здогадуються, що їх ошукали, і палають обуренням. Щодня вони читають газети і ходять на кінофільми. І ті й інші пригощають їх судами Лінча, вбивствами, статевими злочинами, вибухами, крахами, любовними гніздечками, чудесами, пожежами, революціями, війнами. Від такої великої кількості різносолів вони стали пересиченими. Сонце? Жарт. Апельсини прісні їхнім стомленим смаковим горбкам. Немає на світі сили, яка могла б підняти їхні в'ялі душі та тіла. Їх обдурили та зрадили. Вони длубались і накопичували даремно".

Оголосив дітям, що йду зі школи.

Сьогодні, на Загальних Зборах. У мене залишалось секунд тридцять на своє повідомлення, затягувати Збори ні в якому разі не можна.

- Ми з вами працювали багато. Ви вже вмієте працювати без мене. Тепер мені треба йти туди, де я буду більш корисним.

Це правда, школа давно живе повнішим життям, ніж я міг собі колись уявити. Останній рік я більше заважав, перетягував на себе, відволікав. А це школа, тут балуватись можна, якщо тільки в міру.

- Іноді приходитиму в гості. Пока.

Отак, кажучи правду, я й пішов зі школи.

І, якщо вже зовсім чесно, не жалкую, що пішов. Люблю ту школу, тих дітей, тих вчителів, тих кілька років, що ми експериментували в освіті, - і саме тому пішов, не жалкуючи.

Ми багато змогли, ще більше навигадували. А тепер мені треба йти: і щоб не заважати, і щоб учитись ще. Я ж теж повинен учитись! Щоб потім, коли мені доведеться знову вчити, я міг це робити ще краще.

Тож не жалкую і люблю.

Улюблена пісня перед сном

Тіма просить пісню. Казочку послухав, але не засне без пісні.

- Яку тобі?

- Про море.

Я починаю:

В морі я печаль свою хотів втопить.
Я до моря вийшов рано - море спить.
І мені його будити стало жаль,
Залишилася мені моя печаль.

Ополудні...

Тіма мене зупиняє:
- А шо це - печаль?

Щоразу він мене питає про це, і щоразу я пояснюю:
- Печаль - це значить, що чоловік сумний. От він був сумний, думав, що прийде до моря і розкаже йому все-все про себе. Тоді стане веселий. Але море ще спало, чоловік не хотів його будити. Сумний, він розвернувся й пішов додому.

- А далі?

- Хочеш далі? На:

Ополудні йду до моря - і здаля...

- А шо це - здаля? - питає Тіма.

- Здаля - це далеко. Це значить, що чоловік ще далеко від моря був, а вже побачив. Він ще не прийшов до моря, а вже зрозумів, що морю весело. О т послухай:

Бачу як воно сміється як маля.

Тобто як дитина сміється. Море - і сміється сильно-сильно! Уявляєш, Тімка! Ти коли маленький був, теж сміявся багато... І чоловік побачив, що море веселе, і вирішив його не засмучувати. Знову пішов додому сумний. От послухай:

І мені його смутити стало жаль,
Залишилася мені його печаль.

- Тато!

- Що, Тіма?

- А що це - печаль?

- Ну, Тіма, я щойно ж пояснював. Чоловік прийшов сумний, і пішов сумний. Печаль - значить: сум, смуток, що чоловік сумний. Ти буваєш сумний? Буваєш. Отоді, коли ти сумний, в тебе є печаль. І цей чоловік у пісні. Він зранку прийшов, щоб поговорити з морем і стати веселим, а море спало, то лишився чоловік сумний. Вдень прийшов, щоб погратись із морем, але море вже гралось, йому було весело без чоловіка - знову чоловік сумний пішов. І вночі прийшов. Послухай, що там вийшло:

Уночі до моря знову я прибіг,
А воно ридало біля ніг моїх.
І мені його самого стало жаль,
Залишилася мені моя печаль.

- Тато, а що це - печаль?

- О, Тіма, краще спи!

- Тато, я не хочу спати!

- Спи, Тіма, бо тобі треба багато сил!

Тіма пробує плакати, але розуміє, що легше заснути. Несміливо просить пісню.

Я починаю:

Вже сонце низенько,
Вже вечір близенько...

Тіма не дозволяє мені розспіватись:

- Не цю.

Я реагую миттєво:

Реве та стогне Дніпр...

- Не цю, - каже Тіма. - Хочу про море.

Здається, це найкраща реклама із усіх можливих реклам.

Електронна версія "Дня до вечора"

От вона і з'явилась!

Книжка є на кількох платформах, але я даю посилання на ту, яка мені подобається найбільше. Що я буду всякі "амазони" рекламувати - обійдуться! А невдовзі даватиму посилання на свій сайт, зовсім скоро.

Хай вас не лякає, що на обкладинці написано "великий український роман".

Існують упередження щодо великого українського роману. Суперечки точаться. Що він, мовляв, повинен охоплювати кілька поколінь, події - розгортатись сотні років, що він просто повинен бути об'ємним, проводити дуже розумну філософську лінію, до чогось там закликати чи хоча б виховувати як слід. Але це неправда.

Насправді, це не так страшно, як звучить. Великим можна назвати кожен роман, який зображує життя звичайних людей на тлі суспільних перетворень. Зображує чесно й детально. А саме таке завдання виконує "День до вечора" і саме чесно й детально.

Я знаю, що це велика відповідальність - так називати книжку. Це, може, й нахабно навіть. Великий український роман! Це ж наче заявити, що ця книжка правдиво показує: хто ми, де ми і як ми живемо. Це, виходить, не "книжка-розвага", не "книжка-для-загального-розвитку", а "книжка-дзеркало". Наче я звертаюсь до читача: "Ось, візьми, почитай. Побачиш, як і чим живе українська провінція у наш час. Які там люди? Які в них мрії? Бери-бери, там все про нас із тобою".

Біда в тому, що саме так я ставлюсь до цієї книжки. А може й не біда, а щастя.

І я, можливо, помиляюсь. Може бути, що й зовсім не зрозумів ані людей з їхніми мріями, ані провінції, ані життя. Тоді це не великий український роман, а тільки невдала спроба його створити. Тим швидше, ідучи по купах таких невдалих спроб, постане справжній великий український роман. Йому ж треба із чогось вирости, правильно?

Та я впевнений, що "День до вечора" - спроба не така вже й безнадійна. Навпаки, дуже надійна.

Втім, на автора в таких питаннях покладатись не можна. Краще читайте самі.

Це перша частина трилогії. Другу частину ретельно вичитує редакторка. Як вичитає - книжка піде в друк. Обкладинка вже готова.

Але то пізніше. Зараз я тільки те хотів сказати, що електронну версію книжки можна купити тут.

Наш гурток з вивчення великого американського роману майже закінчився.

Залишилось прочитати кілька книжок. Якраз до кінця року закриємо програму.

Ясно, що ми далеко не всю американську літературу прочитали. І навіть не всі ті твори, які треба було б. Але перше, скромне уявлення про американську літературу, про її великий роман ми тепер маємо.

На наступній зустрічі, 18 листопада, обговоримо "Пастку 22" Джозефа Хеллера.

Книжка велика, але легко читається.

Є ще серіал (6 епізодів) від Джорджа Клуні.

Як бачите, все говорить про те, щоб ви познайомились із твором і приєднались до обговорення.

До онлайн-зустрічі)

Почитав Гофмана - написав "твір на тему". Прямо як у шкільні роки.

"У Гофмана вийшло так, що наука, принесена Просвітництвом, потребує союзу з мистецтвом і навіть фантастичним. Причому такого союзу, де провідну роль відіграватиме саме мистецтво".

Якби я вмів таке писати в школі, то вважався би дуже розумним. Принаймні якби я був учителем, то ставив би за такі твори тверду "дев'ятку".

Читайте весь твір тут.

Якоб Бьоме (Беме)
(1575-1624)

Відтепер у майстерності аргументації орієнтуватимусь на цього німецького містика. На це маю дві причини (хоч їх він надав у своїх творах в рази більше).

Перша причина:

"Ви кажете, що у бога єдина сутність, що бог не має сина. Тепер розплющ очі і подивись на себе самого. Людина створена за подобою і з сили бога в його троїчності. Подивись на твою внутрішню людину, і ти побачиш це світло і ясно, якщо ти тільки не дурень і не нерозумна тварина".

Не знаю, як ви, а я побачив.

Друга причина:

"Всі речі в цім світі походять із зірок. Це тобі доведу, якщо ти не бовдур і є в тобі трохи розуму".

Не знаю, як ви, а я готовий його вислухати.

Пам'ятаєте цю рекламу - кращу з усіх можливих?

Тепер у неї є конкурент.

Учні, про яких в цій книжці йдеться, взялись читати її. Причому не кожен сам на самоті, а у гуртку.

Ще раз: учні створили гурток, на якому обговорюють книжку про них самих.

Ліпшої критики я не знаю. Критики в найкращому сенсі.

До речі, і раніше я отримував повідомлення від дітей. Здебільшого вони ділились, що на такій-то сторінці помилка.

Але тепер учні - читачі вже іншого рівня. Вони шукають помилки, але помилки по суті, глибші. В самій постановці питання вони сумніваються, саму ідею книжки вони перевіряють.

Але це чесні читачі, тому бачать і не лише помилки.

Словом, мені, як автору, дуже пощастило.

Нижче поділюсь першим відгуком. Він хороший, розумний, але не дуже цікавий конкретно мені, бо то відгук вчительки і ще й подруги. Хай вона мені пробачить це, але хто їй винен, що вона вчителює та ще й дружить зі мною?

Я вчительці Крістіні за відгук дякую, і дякую за те, що вона знаходить можливість займатись із учнями вечорами, коли немає світла, коли важко й завжди незручно. Словом вітаю зі справжньою вчительською роботою!

А відгук нижче 👇

Я думала, що моя улюблена глава з «Лісу рук» — це глава про дівчинку, батьки якої розлучалися. Психологічна драма в тій главі. Сильна і надихаюча історія. На що вона надихає? Боротися за своє щастя і щастя дітей, яке залежить від щастя батьків також.

Але при другому прочитанні в мене з’явилася інша улюблена глава. Перечитувати дійсно дуже корисно, від того, на якому ти етапі, залежить, як будеш читати, що помітиш, що для себе винесеш.

Ця глава про хлопця, у якого я тепер теж веду уроки (а тоді не вела). І з дечим, що тут описано, я стикаюся зараз. Тож мені дуже близька ця історія.

Найбільш сильною для мене виявилась частина, де п’ятикласник «грався» з меншою дівчинкою, не віддавав їй ручку. І я з самого початку відчувала те саме, що й вчитель математики, хоча там точно не було описано спочатку, що він відчуває. Саша Демарьов добре передав ситуацію і почуття вчителя.

Але хлопець був твердим: я лише грався. І як йому не вірити? Тим паче, що вся книжка про те, що дітям неможливо не вірити. Вони кажуть правду, задача вчителя бачити цю правду, шукати, можливо, змінювати, самим творити правду, та не зневажати, не сумніватися в дітях. Але ж тут ситуація як мінімум про двох дітей — дівчинка теж має право на щастя. І герой-методист питає саму дівчинку: ти гралася, тобі подобалось? А вона бере й відповідає: так, подобалось. Пф…

Дорослі відчувають: щось тут не так. Але ж треба вірити дитині. Я це знаю ще з того часу, як була вихователькою в дитсадку. Там маленька дівчинка, яка обманула няню, що щось там не взяла, зі сльозами на очах доводила, що вона не обманює. Няня була непохитною, брала силою: підвищеним голосом доводила дівчині, що та взяла.
Виходило:

— Так!
— Ні!

І жодного виходу. Я бачила, що дівчинка вірить у свою правду. Вона вже не брехала, її осмислення скоєного жило окремо від самого вчинку. А фантазія зробила свою справу, спрацювала, як і має в дитячому віці: домалювала свою «правду».

Тож я заспокоїла вихованку, сказавши, що я їй вірю, що все правда. Няня здивувалась, але мовчки погодилась. Можливо, ця невіра няні і була потрібна, адже якось дитині треба вчитися, що є дійсність, не все в нашій фантазії, не ми єдині в світі є. Але й підтримати дитину в складну мить треба.

В історії, описаній Демарьовим, учитель в кінці теж говорить, що зрузімів: найбільше в його діях учня образили сумніви вчителя в чесній грі.

В моій історії в дитсадку була шестирічна дівчинка. А тут — майже в два рази старший хлопець. І що? Хіба у віці справа? Тоді постає питання: а з дорослими як?

Тут залишається тільки думати і перевіряти свої думки: хто й що насправді відчуває, як ці почуття змінюються і як із цим жити вчителям та учням. І всім людям.

Рекомендую прочитати цю двадцать восьму главу, а ще краще — всю книжку. До речі, замовити електронну версію можна тут (паперову теж).

Крістіна

А от і думка учениці. Здається, вона розумніша, ніж вся книжка.