Коротко про книжку
"Як писати про війну" Рона Кеппса

Книжка на 150 сторінок.
По суті, це конспект про головне: діалоги, тема, структура оповіді, манера письма і т.д. Я кажу "конспект" і маю на увазі саме його, бо автор просто переказує кілька курсів, які прослухав сам, і свій власний курс із письменництва.

Якщо ця книжка потрапить у руки людині, яка хоче поділитись своїм досвідом (не обов'язково пов'язаним із війною), але ніколи раніше не писала, то, може, й згодиться. Ні, певно, що згодиться. Точно-точно зайвою не буде.

Якщо людина вміє розповідати історії, пробувала писати, то ця книжка нічого нового їй не дасть.

Автор чітко розповідає про письменництво як про ремесло. Та чітко - не означає цікаво. І з головним завданням такого типу книжок ця не впоралась. А яке головне завдання такого типу книжок? Надихати. Ця не надто надихає. Принаймні не так сильно, як просто хороша художня книжка, яку читаєш і думаєш: "От би й мені так!" або "Я теж маю що розповісти!"

Хоча правильні речі й у цій є:

1. Вчить розбирати текст на складові. Показує, як і з чого складена історія.
2. Переконливо доводить, що письменництво - не дар, а ремесло, яке може опанувати кожен. Принаймні на тому рівні, щоб вміти доступно, чітко, точно розповісти про свій досвід у більш-менш художній формі.
3. Каже, що якщо ви вже читаєте, то до письменництва лишилось зовсім мало.
4. Автор дає список першоджерел - гарних, на його думку, текстів про війну, на яких можна вчитись.

Чи раджу я купувати цю книжку? І так, і ні.
Кому треба, хай купує й читає. Кому не треба, хай не читає.

Точно впевнений, що для когось вона стане дуже корисною. Принаймні з неї можна починати. І як початок-початок - це не найгірший варіант.

Читаю вголос вірш із Антології української інтернет-поезії "За межею означень" (2009 р):

Ти дзвониш
Старому другу.
Без приводу.
Просто так.
Питаєш чомусь
Про спеку.
І сміх,
Як дзвіночок...
Дзвониш,
Щоб завтра
Зустріти осінь.

Закінчив - і сам не зрозумів, що це кінець. Який же може тут бути кінець, коли ще нічого не почалося? Якщо поезія покликана бути приводом для міркувань, то цей вірш своє завдання виконав: я збирався замислитись глибоко й серйозно.

Аж почув збоку:

- Що?! Це таке в книжці написано?!

Я подивився на Богдана. На превеликий жаль я його розчарував. Виявляється, і такі вірші можуть потрапити в книжку. Виявляється, і книжки бувають такими - повними схожих віршів.

Але Богдан мене порадував. Він дав чесну критику. Чеснішу важко придумати.

Ні, певно є на світі люди, яким така поезія подобається. Однак це не ми з Богданом. І то нічого, що ми сприймаємо її трохи по-різному: я - думаю, про що замислитись, він - чи то гнівається, чи то ображається. Для нас цей вірш однаково безпомічний.

Треба сказати, що в тій антології новітньої української інтернет-поезії більшість віршів нижче навіть такої критики: презирливо-сердитих вигуків. Упорядники антології, мабуть, хотіли переконати читачів у тому, що вся наша новітня поезія - це погано виконані рими (не завжди) й ритми (далеко не завжди) про осінь, рідний край, троянди й орхідеї, любов у інтернеті і, врешті, жагу писати вірші про все вищесказане.

А я не вірю. Я шукаю сучасну українську поезію, яка зрозуміла без тлумачень, чесна, щира й не натягнута на поетичний штамп. І ще й майстерно написана. Чи знаєте ви, де таку шукати?

Тільки, будь ласка, не рекомендуйте патріархів сучасної української поезії, майже-лауреатів Нобелівської премії, живих класиків і інших авторів "глибоких і проникливих рядків" - це не те, що я шукаю. І не кажіть, що та поезія з антології застаріла, що, мовляв, за останні 10-15 років наша поезія здійснила неймовірний стрибок. Просто поділіться тим, що вам подобається.

А я буду вам вдячний. Дуже!

"Високосинь" і "зеленодаль"

Згадав два гарних слова, яких в сучасній мові ніколи не зустрічав.

Це з одного вірша, якого я б теж ніколи не прочитав, якби не Борис Антоненко-Давидович.

Ось це місце з його статті про літературне козакування "На шляху до легкої слави" (раджу читати всю):

"Трапляється й так, що автор сам розуміє, що йому з його віршем "непереливки" й він подає до вірша пояснення: "За коріння, що дрижить від вдарів води, що злитить із пролитої водою дороги, я підозріваю закордонний капіталістичний клас"...

Але бувають і інші вірші. Я розірвав конверт і прочитав писаного жіночою рукою листа. Авторка пише, що це її перша спроба, й, наколи її два вірші не годяться до друку, вона просить, щоб їй не відповідати в "Поштовій скриньці", бо їй буде боляче. Ні адреси, ні прізвища,— тільки дві літери М.-Ч. Я пробіг очима перші рядки, й вони одразу чогось запали мені в пам'ять:

Ти уже уходиш? Ну іди...
* Я б тобі плеснула
Кислоти!..

Першого вірша, розуміється, не можна було друкувати вже хоч би через оту "кислоту", але він зворушив мене своєю безпосередністю. Я зараз же прочитав другого. Там було:

Високосинь — зеленодаль...
Співець незримий десь в блакиті...
Я потоплю свій сивий жаль
В хвилястім цім, як море, житі.
Хай п'ють проміння золоте
Натомлені і хворі груди,—
Мене ніхто-ніхто не жде...
Та не спішу і я нікуди...

Не можна сказати, щоб ці вірші визначались би великими формальними досягненнями чи ідейним змістом, вони досить індивідуалістичні, прості й безпретензійні. Та щось було в них, чи, може, в нервовому жіночому— письмі, чи просто в моїй інтуїції, що змусило мене кілька разів перечитати їх і задуматись. Хто така ця авторка? Мені чогось здається, що інтуїція не зрадила мене на цей раз: я певний, що авторка цих віршів — це одна з тих, що повернулись із своєї весняної ночі із зів'ялими й пожмаканими квітами. Дівчина не пішла далі топтати конвалію і рвати бузок, її раптом зраджено, і ось:

Мене ніхто, ніхто не жде... Та не спішу і я нікуди...

Мені здається, що ця дівчина ніколи й не гадала писати, принаймні, її другий вірш надруковано, а в "Поштовій скриньці" я радив їй неодмінно писати, але сталось дивне: ніхто не зголосився і не прийшов одержувати гонорар... Дівчина написала ці два вірші тоді, коли обсипалась черемха і зів'яв бузковий кущ. Адже ж буває потреба в людини, коли її пече і крає, співати або декламувати щось таке, що саме імпонує її стану. Вірші цієї невідомої авторки вийшли теплі, щирі, від серця. Отак іноді зовсім негарне обличчя в моменти найбільшого піднесення або глибокої туги стане раптом прекрасне, щоб потім згодом знову нікого не вражати й нікого не приваблювати. Я довго чогось почував незрозумілу тривогу й ніяк не міг забути отих останніх рядків:

Мене ніхто-ніхто не жде... Та не спішу і я нікуди...

Авторка цих рядків була, без сумніву, поза "посполитим рушенням" у літературу, але вона, леле, була одна з небагатьох, що зворушували в простих, невибагливих рядках і лишали в пам'яті свій слід."

З 1 вересня!

https://youtu.be/zoBge8ZFKT8

На уроці з першим класом.

Дівчинка Уна, яка більше всіх говорить і відволікає інших, ніяк не зупиниться. Намагаюсь звернути її увагу на завдання:

- Дивно... Я думав, ти вже все зробила...

Вона:

- Ага, я вам не Сонік.

...

Через п'ять, а то й більше хвилин Зоряна тягне руку догори.

- Що, Зоряно?

Вона радісно:

- Я підняла руку, бо люблю Соніка.

За нею і всі підняли.

Дивлюсь на Мирослава - по очах видно, що він не в курсі, хто це такий. Але руку тягне високо-високо.

Заміняю у вересні вчительку першого класу.

І це велика радість для мене. Що не розмова - привід для сміху: доброго, щирого, дитячого сміху. Разом із дітьми регочемо.

- Діти, хтось із вас грає на якомусь музичному інструменті?

Одна:

- Так, я граю на якомусь музичному інструменті.

- На якому?

- На флейті.

- Хм... А на флейті, яка збоку дується, - показую, - чи яка прямо дується?

- Яка прямо, - відповідає дівчинка.

- Тоді це блок-флейта.

Дівчинка засмутилась. Я спішу додати:

- Я теж на такій грав.

Подіяло, всміхнулась музикантка.

- А я два рази грав на піняніні! - хвалиться хлопчик.

- А на піаніно грав?

Хитає головою.

- Ну, ще пограєш, - кажу, - у нас у школі є.

А ще один хлопчик знає, що треба грати "хами", щоб руки слухались. А ще діти знають, що навіть із заплющеними очима можна грати музику.

Розумахи!

Напевно, таким розум і повинен бути - щоб можна було і посміятися. Щиро, з усіма. Принаймні мені такий розум подобається дуже-дуже.

В педагогіці результат роботи видно не одразу.

Тому, я вважаю, в групі "Методичні родзинки..." можна використовувати зображення із виноградом. Якийсь символізм у цьому є... Все ж таки це група вчителів зарубіжки.

Коцюбинський, у якого сьогодні день народження, у статті про Івана Франка пише:

"Взагалі галичани з тих часів мали на літературу чудні погляди".

І цитує самого Франка:

"Одні вважали літературу забавкою і жадали од неї поперед усього легкості і забавності. Для других се мала бути школа панського життя манер і через те [їх] різало по душі всяке хоч крихітку різке змалювання справжнього життя, особливо мужичого. А всі разом вважали літературу за найкращий спосіб моралізувати народ. Для того література повинна, на їх думку, представляти людей вищих, ідеальних, таких, якими повинні бути всі. І мова повинна бути делікатна, без грубих, мужицьких, вульгарних слів".

Для Коцюбинського, як і для Франка, література - це не забавка, не школа панського життя і не спосіб моралізувати народ. А що тоді? Можна було б згадати статтю Франка "Література, її завдання і найважніші ціхи", де література визначається як робітниця на полі людського поступу, і сказати, що Коцюбинський погоджувався з таким поглядом. Загалом це було б правдою. Але навіщо говорити замість Коцюбинського чужими словами, якщо він сам сказав (шукайте в нотатках тут) ось таке:

"Своїм життям я невільно граю роль у житті других людей, мені невідомих, так само як ті невідомі або мало відомі направляють течію мого життя, являються його елементом".

Це ніжніше сказано. Якось так, як властиво тільки йому, автору"Цвіту яблуні". Але означає, якщо вдуматись, багато-багато. Письменник грає роль у житті інших людей і після смерті. І у його випадку це зовсім не "невільно", тобто не само собою. Коцюбинський знав, що і навіщо пише. Адже відчував, як течія його життя направляється тими самими "невідомими або мало відомими", і розумів свою відповідальність перед ними.

Простіше кажучи, сьогодні день народження у письменника, який відчував і думав перед тим, як написати, а написавши - примушував думати й відчувати інших, невідомих, але аж ніяк не чужих людей.

З'явилась електронна версія книжки "День до вечора" - першої частини з циклу великого українського роману. Це реалістичний роман, який показує чим живуть і про що мріють звичайні люди - жителі провінції. (Звідки у мене стільки наглості, щоб називати це великим українським романом, і впевненості, що це не нахабно, а навіть виправдано, я скоро напишу).

Замовити е-книгу можна буде на сайті, над яким я ще працюю. А поки пишіть мені, щоб купити друкований примірник. До речі, їх залишилось менше сотні.

Розпатякався на уроці математики:

- Дивіться діти, крапки бувають різними. Правильно їх малювати середніми: щоб і не великі, і не малесенькі. Малюйте їх такими, щоб їх було видно. Я знав хлопчика, який малював такі малесенькі крапочки, що їх зовсім ніхто не бачив, навіть він сам. А одна дівчинка малювала такі здоровенні крапки, як моя голова. В зошиті! А бувають ще більші крапки. Як наша планета, наприклад. Тільки таку крапку малювати в зошиті не треба. І на дошці я таку крапку не намалюю - не вдасться. І не треба.

Учениця дочекалась паузи, а тоді впевнено, як спеціалістка, мовила:

- Для цього треба ще одну дошку.

П'ятикласник Макс ні з того ні з сього запитує:

- Саш, а ви з друзями, коли не в школі, поводитесь як друзі? А в школі — як на роботі?

- Так, — брешу, ні миті не вагаючись, — Максиме, це так: на роботі — робота, поза роботою — дружба.

Мої слова підтверджує вчителька української мови — така сама брехуха:

- Саме так, Максе. Ти вважаєш, що це правильно?

- Правильно. Це робота — тут має бути робоча атмосфера.

- Ти дуже мудрий, Максе, — каже вчителька української мови, не така вже й брехуха. — І звідки в тебе стільки мудрості?

- Не знаю, — відповідає п'ятикласник. — Моя мама сама не знає.

Ми з Сашою перезирнулись і розсміялись. Ми зрозуміли одне одного без слів. Дві речі зрозуміли.

Перша проста: Максовій мамі пощастило. Через це й сміялись добрим сміхом.

Друга неочевидна: ми все робимо правильно, якщо у дітей складається враження, що для робочої атмосфери нормально веселитись і реготати. Може в когось не так, але ми звикли працювати усміхаючись. У доброму гуморі. І як же чудово, що Макс до цього теж звик і сприймає це як норму!

Малий прийшов у садок у нових кросівках. Чорні "найки" на шнурках, з товстою підошвою, яка, по ідеї, колись (у попереднього власника) світилась.

Хвалимось виховательці, Тіма позує. А вона вперлась в мене поглядом.

- Гарні! На шнурках... Молодці! 22 дитини в групі!..

І почала сміятись. Так, сміючись, і пішла.

Я все зрозумів. І стало мені так соромно, так соромно, що завтра Тіма піде в садок в тапочках. Або босий - подивимось на погоду.

Аудіокнига "Гордість і упередження" Джейн Остін здається нудною і затягнутою навіть на швидкості 2х.

І це не провина читця.

Завтра на літклубі Лепорт подивлюсь, чи це не тільки моє враження.

О 18:00 в Бібліотеці КПІ. Деталі тут https://xn--r1a.website/leport

На Тиктор медіа з'явилась рецензія на "Ліс рук".

Якби я писав цей огляд, вийшло б інакше. Може, на інші моменти звертав увагу, інакше писав би - так, як у книжці. Хоча загалом суть книжки передано правильно. І сама назва рецензії - "Перешколити школу", - як на мене, вдала. (Ну звісно, це ж із книжки взято). Видно, що авторка потрудилась, за що їй дякую.

Не знаю, чи зацікавить ця стаття прочитати всю книжку. Я сподіваюсь, що так. А якщо ні, то можна й не читати, а купити на подарунок найзлішому ворогу.

Замовити електронну чи паперову версію можна тут.

Свій читацький 2022 рік я почав із "Міста" Підмогильного. Не пам'ятаю свого першого враження - з січня багато чого відчувалось і багато про що думалось. Зараз, після обговорення "Міста" на літклубі, вважаю, що це непогана книжка, щоб задуматись: і про літературу, і про себе, і про світ, і про людей навколо. Та, на мою думку, цей роман може бути тільки приводом для міркувань, а от помічником - не стане. Чому - написав для Leport'у.

https://teletype.in/@leport/zg89kPVzJUI

Солом'яний бичок

Тепер казка подобається мені менше, ніж постановка в Ляльковому театрі на м. Чернігівській.

В чому конфлікт Солом'яного бичка і звірів?

За казкою, до бичка просто доколупуються: ведмідь, вовк, лисиця. Всі вони кажуть йому:

"Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати..."

А у постановці всі ці звірі називають себе головними у лісі. Спершу ведмідь каже, що ліс йому належить. Потім вовк стверджує, що усі повинні його боятись. І лисиця вважає себе хитрою хазяйкою лісу. Бичок усіх їх провчив.

Тут конфлікт серйозний. Бичок не хоче визнавати владу самозванців.

У казці Солом'яний бичок - жертва, якій просто пощастило, що бік - у смолі. За версією у ляльковому театрі, бичок - тварина, яка не схилила голови перед сильнішим. Смола тут теж згодилась, але має значення характер бичка. Він без упину співає пісню про те, що нічого не боїться. А в казці він просто якийсь дурнуватий.

Після вистави деякі діти співали оце "Я нічого не боюсь". Герой підкорив їх саме сміливістю. А чи з соломи він, чи з чогось іншого - то деталі.

Вирішує не смола, намащена на боку без твоєї волі, а рішучість і готовність позмагатись із сильнішими.

Дуже рекламую цю виставу. Обов'язково піду на інші, коли буде нагода.

І так, немає нічого приємнішого, ніж чути голосний щирий сміх твоєї дитини в потрібний момент.

Натаніель Уест у книжці "День сарани" описував людей із натовпу, які збирались біля кіностудії, щоб подивитись на зірок. Це не якісь там особливі люди, а типові середні жителі міста. На них дивиться головний герой роману Тед Хекетт.

Ось як він їх бачив:

"Прибували нові й нові групи роззяв, цілими сім'ями. Він помітив, як вони змінюються, вливаючись у натовп. Поки вони були самі собою, вони виглядали соромливими, мало не боязкими; але, ставши частиною натовпу, вони ставали нахабними та задиристими. Вважати їх невинними шлапаками було б помилкою. Вони були запеклі і люті - особливо люди середніх років і літні, - і зробили їх такими нудьга та розчарування.

Все життя вони томилися на якійсь нудній, стомлюючій роботі - за прилавками, конторськими столами, в полі, біля різних машин, що отуплювали, - відкладаючи по грошу і мріючи про день, коли накопичене купить їм дозвілля. І ось цей день настає. Вони мають постійний дохід, десять-п'ятнадцять доларів на тиждень. Куди ще поїхати, як не до Каліфорнії – апельсинового, сонячного краю?

Прибувши сюди, вони виявляють, що одного сонця мало. Апельсини набридають - і навіть груші авокадо та плоди страстоцвіту. Нічого не відбувається. Невідомо, куди подіти час. Для дозвілля вони не оснащені духовно, для насолод - фінансово та фізично. Невже вони надривалися все життя заради якогось убого пікніка?

А що тут ще є? Вони дивляться на прибій у Венеції. Там, де вони жили, мабуть, не було океану, але якщо ти бачив одну хвилю, то бачив їх усі. Те саме - і з літаками у Глендейлі. Хоч би літак колись розбився і пасажири загинули в «буйному полум'ї», як пишуть газети. Але не розбиваються літаки.

Нудьга - все гірше і гірше. Вони здогадуються, що їх ошукали, і палають обуренням. Щодня вони читають газети і ходять на кінофільми. І ті й інші пригощають їх судами Лінча, вбивствами, статевими злочинами, вибухами, крахами, любовними гніздечками, чудесами, пожежами, революціями, війнами. Від такої великої кількості різносолів вони стали пересиченими. Сонце? Жарт. Апельсини прісні їхнім стомленим смаковим горбкам. Немає на світі сили, яка могла б підняти їхні в'ялі душі та тіла. Їх обдурили та зрадили. Вони длубались і накопичували даремно".

Оголосив дітям, що йду зі школи.

Сьогодні, на Загальних Зборах. У мене залишалось секунд тридцять на своє повідомлення, затягувати Збори ні в якому разі не можна.

- Ми з вами працювали багато. Ви вже вмієте працювати без мене. Тепер мені треба йти туди, де я буду більш корисним.

Це правда, школа давно живе повнішим життям, ніж я міг собі колись уявити. Останній рік я більше заважав, перетягував на себе, відволікав. А це школа, тут балуватись можна, якщо тільки в міру.

- Іноді приходитиму в гості. Пока.

Отак, кажучи правду, я й пішов зі школи.

І, якщо вже зовсім чесно, не жалкую, що пішов. Люблю ту школу, тих дітей, тих вчителів, тих кілька років, що ми експериментували в освіті, - і саме тому пішов, не жалкуючи.

Ми багато змогли, ще більше навигадували. А тепер мені треба йти: і щоб не заважати, і щоб учитись ще. Я ж теж повинен учитись! Щоб потім, коли мені доведеться знову вчити, я міг це робити ще краще.

Тож не жалкую і люблю.

Улюблена пісня перед сном

Тіма просить пісню. Казочку послухав, але не засне без пісні.

- Яку тобі?

- Про море.

Я починаю:

В морі я печаль свою хотів втопить.
Я до моря вийшов рано - море спить.
І мені його будити стало жаль,
Залишилася мені моя печаль.

Ополудні...

Тіма мене зупиняє:
- А шо це - печаль?

Щоразу він мене питає про це, і щоразу я пояснюю:
- Печаль - це значить, що чоловік сумний. От він був сумний, думав, що прийде до моря і розкаже йому все-все про себе. Тоді стане веселий. Але море ще спало, чоловік не хотів його будити. Сумний, він розвернувся й пішов додому.

- А далі?

- Хочеш далі? На:

Ополудні йду до моря - і здаля...

- А шо це - здаля? - питає Тіма.

- Здаля - це далеко. Це значить, що чоловік ще далеко від моря був, а вже побачив. Він ще не прийшов до моря, а вже зрозумів, що морю весело. О т послухай:

Бачу як воно сміється як маля.

Тобто як дитина сміється. Море - і сміється сильно-сильно! Уявляєш, Тімка! Ти коли маленький був, теж сміявся багато... І чоловік побачив, що море веселе, і вирішив його не засмучувати. Знову пішов додому сумний. От послухай:

І мені його смутити стало жаль,
Залишилася мені його печаль.

- Тато!

- Що, Тіма?

- А що це - печаль?

- Ну, Тіма, я щойно ж пояснював. Чоловік прийшов сумний, і пішов сумний. Печаль - значить: сум, смуток, що чоловік сумний. Ти буваєш сумний? Буваєш. Отоді, коли ти сумний, в тебе є печаль. І цей чоловік у пісні. Він зранку прийшов, щоб поговорити з морем і стати веселим, а море спало, то лишився чоловік сумний. Вдень прийшов, щоб погратись із морем, але море вже гралось, йому було весело без чоловіка - знову чоловік сумний пішов. І вночі прийшов. Послухай, що там вийшло:

Уночі до моря знову я прибіг,
А воно ридало біля ніг моїх.
І мені його самого стало жаль,
Залишилася мені моя печаль.

- Тато, а що це - печаль?

- О, Тіма, краще спи!

- Тато, я не хочу спати!

- Спи, Тіма, бо тобі треба багато сил!

Тіма пробує плакати, але розуміє, що легше заснути. Несміливо просить пісню.

Я починаю:

Вже сонце низенько,
Вже вечір близенько...

Тіма не дозволяє мені розспіватись:

- Не цю.

Я реагую миттєво:

Реве та стогне Дніпр...

- Не цю, - каже Тіма. - Хочу про море.

Здається, це найкраща реклама із усіх можливих реклам.