Якщо ви не знали, як провести вечір.

Відеозапис презентації "Лісу рук" тут:
https://youtu.be/zLeGyzkVYZI

Зустрів учня, 5 клас

Він хвалиться тим, як проводить літо:

- Я сам гуляю. Стою на місці 20 секунд. Якщо довше - значить, з кимось говорю. У мене... О, дев'ятнадцята собачка! Поки йшов, зустрів дев'ятнадцять собак, і чотири - бездомних... У мене розпорядок: поїв - можна й поспати, поспав - можна й поїсти. Якщо мама не заставляє читати або гратись із сестричкою. А я не хочу читати! Мене пацани ждуть!

Питаю:

- А хочеш в школу? Залишився тільки місяць канікул.

- Пофіг, яка різниця?!

І побіг щасливий, а куди - я не встиг запитати, та й не впевнений, чи він сам знав.

Правильний у нього принцип: канікули чи робота (школа теж робота) - живи радісно: швидко бігай, ховайся від мами, щоб не примусила читати, лічи собачок.

4 книжки для шестикласників, які я б хотів порадити, але їх немає у вільному доступі

Недавно у мене запитали, що я раджу читати дітям +- шостого класу.

Я згадав "Тореадорів з Васюківки" В. Нестайка, "Бабусин подарунок" В. Винниченка, "День сардини" С. Чапліна, "Гекльберрі Фіна" Марка Твена й навіть "Пригоди Цибуліно (Чиполіно)" Джанні Родарі - її я всім завжди раджу перечитувати.

Це гарні твори. Ті, які першими спали на думку.

Минуло кілька днів. Я добре подумав і от які 4 книжки згадав, які можна рекомендувати всім-всім. Усі ці твори я читав упродовж попереднього року, тому враження мої свіжі і їм можна довіряти. Та є проблема: цих творів немає в електронному вигляді, тож знайти їх можна хіба що в букіністів чи у бібліотеках.

Я навмисно вказую їх тут. Можливо, когось обурить те, що ці твори залишаються недоступними українським дітям, і хтось наважиться перекласти їх, або відсканувати уже наявні, але тільки раз, колись давно опубліковані видання.

Якщо знаєте якогось шестикласника, то обов'язково порадьте йому сходити в бібліотеку й взяти щось із цього списку у серпні. Якщо маєте наснагу, обов'язково оцифруйте чи перекладіть ці твори. Тільки спершу прочитайте.

1
"Будь чесний до самої смерті"

Назва може злякати. Але не бійтесь - там не про смерть, а про чесність. Звідки вона береться, що примушує людину перевіряти себе, як вона випрацьовує поняття про справедливість, доброту, людяність. І це все - без повчальності, а я дуже ціную книжки без повчальності. Головний герой - хлопчик із бідної селянської сім'ї, який здобуває освіту в угорській гімназії кінця ХІХ століття. Автор - Жигмонд Моріц.

2
"Гримучий міст"

Як на мене, найкраща книжка про прадавні часи.
Написав її Володимир Уткін, український радянський письменник. Українською мовою я видання не знайшов. Можливо, його ніколи й не було. Не превеликий жаль.

Ця повість - "середня" із трилогії про прадавніх людей. Мостом тут називається перешийок, який з'єднує два материки - і саме по ньому доведеться йти племені, щоб врятуватись.

Читається за раз. І значно багатша, ніж такого ж штибу "Повість про доісторичного хлопчика" Ернста Д'Ервільї.

3
"Олімпійські ігри"

Гостросюжетна повість про поїздку хлопчика на справжні Олімпійські ігри, де виступає його брат. Олена Озерецька написала твір так, що за ним можна вчити історію Давньої Греції.

4
"Селище Ясени"

Читали цю книжку з дітьми навесні.
Троє підлітків, нехтуючи технікою безпеки, спричинили пожежу в Австралії. Вогонь поширюється так швидко, що не всі встигають евакуюватись. Як рятуються люди від небезпеки, а також як змінюються самі хлопці - про це написав Айвен Саутолл. А ще за цією книжкою можна пояснювати дітям, що таке "Deus ex machina".

Таксист розповідає:

- А я женився, коли мені було двадцять. Стоїмо ми з батьою, куримо. Я йому кажу: "Василь Михалович, влюбився. Хочу женитись". А він мені: "Женись, поки молодий і мозгів нема". Ха, поки нема мозгів!.. Правду казав батя.

А тиждень тому говорив із @Aufgehobensein про "Ліс рук", але не стільки про книжку, як про те, що в ній. Так і треба - книжка виявилась приводом подивитись на саму суть. Отож, про школу й дітей у ній.

https://www.youtube.com/watch?v=CTzHEPjuaIU

ВИСЛІВ

Один питає: «Далі що робити?»
А другий: «Що пошле судьба?»
Отак і можна відрізнити
Людину вільну від раба.

Автор цих рядків - Теодор Шторм (1817 - 1888).

Судьба послала мені цей вірш, коли я цього не чекав. Проте, їй-бо, я сам вирішив показати його вам.

Шукаю вчителів!

А чи є тут вчителі молодшої школи, математики, фізики, хімії і англійської мови?

Сталось так, що школа хоче рости, а деякі вчителі змушені були залишити Київ. Отака от причина пошуку нових людей у наш проєкт.

Детальніше про кожен предмет розповім особисто. Поки просто кілька слів про школу й вимоги.

Про школу стисло:

- це жива і онлайн школа. Жива на м. Лівобережній, онлайн - вечорами і в суботу. Пріоритет - жива.

- класи різні, з 1 по 10.

- гроші платять, погодинно (за домовленістю).

- укриття є, 3 хв до нього, а в укритті навіть санвузол є. Два санвузли.

- це одна з небагатьох альтернативних шкіл у світі, про яку написали книжку.

Вимоги:

- відчувати неприязнь до тих, хто вживає формулювання на кшталт "я дуже люблю діток" і "у нього до цього предмету немає здібностей, він гуманітарій".

- бути готовим, що учні "тикають", хочуть грати й говорити з вами навіть на перервах. Ба більше, бути готовим не тільки своїм прикладом надихати, а й чужим, дитячим, надихатись.

- не любити схеми, методички, програми, але вміти працювати за ними, виходячи за рамки; творити, але пам'ятати, що освіта має бути системна і систематизована (обидва слова підходять).

- пам'ятати, що самі колись були учнями, і (!) добре пам'ятати хороших улюблених учителів.

Якщо хочете працювати в школі чи "підпрацьовувати". Якщо давно набили руку у викладанні (звучить не дуже, правда?) чи, навпаки, мрієте спробувати. Якщо не тямите нічого у вчителюванні, зате розбираєтесь у справі, - пишіть мені (тобто сюди: @s_demarov ) обов'язково.

Поговоримо точно, може й спробуємо, а там, не дай бог, і працювати почнемо.

Як тільки цю книжку не називали:

"Десь до вечора"
"З ранку до вечора"
"День за днем"

Але тепер, завдяки випадковості, книга набула нового сенсу.

Купити, до речі, можна в мене або в одному з численних магазинів - ледь не в кожній книгарні є.

А скоро... Буде й електронна книга!

Коротко про книжку
"Як писати про війну" Рона Кеппса

Книжка на 150 сторінок.
По суті, це конспект про головне: діалоги, тема, структура оповіді, манера письма і т.д. Я кажу "конспект" і маю на увазі саме його, бо автор просто переказує кілька курсів, які прослухав сам, і свій власний курс із письменництва.

Якщо ця книжка потрапить у руки людині, яка хоче поділитись своїм досвідом (не обов'язково пов'язаним із війною), але ніколи раніше не писала, то, може, й згодиться. Ні, певно, що згодиться. Точно-точно зайвою не буде.

Якщо людина вміє розповідати історії, пробувала писати, то ця книжка нічого нового їй не дасть.

Автор чітко розповідає про письменництво як про ремесло. Та чітко - не означає цікаво. І з головним завданням такого типу книжок ця не впоралась. А яке головне завдання такого типу книжок? Надихати. Ця не надто надихає. Принаймні не так сильно, як просто хороша художня книжка, яку читаєш і думаєш: "От би й мені так!" або "Я теж маю що розповісти!"

Хоча правильні речі й у цій є:

1. Вчить розбирати текст на складові. Показує, як і з чого складена історія.
2. Переконливо доводить, що письменництво - не дар, а ремесло, яке може опанувати кожен. Принаймні на тому рівні, щоб вміти доступно, чітко, точно розповісти про свій досвід у більш-менш художній формі.
3. Каже, що якщо ви вже читаєте, то до письменництва лишилось зовсім мало.
4. Автор дає список першоджерел - гарних, на його думку, текстів про війну, на яких можна вчитись.

Чи раджу я купувати цю книжку? І так, і ні.
Кому треба, хай купує й читає. Кому не треба, хай не читає.

Точно впевнений, що для когось вона стане дуже корисною. Принаймні з неї можна починати. І як початок-початок - це не найгірший варіант.

Читаю вголос вірш із Антології української інтернет-поезії "За межею означень" (2009 р):

Ти дзвониш
Старому другу.
Без приводу.
Просто так.
Питаєш чомусь
Про спеку.
І сміх,
Як дзвіночок...
Дзвониш,
Щоб завтра
Зустріти осінь.

Закінчив - і сам не зрозумів, що це кінець. Який же може тут бути кінець, коли ще нічого не почалося? Якщо поезія покликана бути приводом для міркувань, то цей вірш своє завдання виконав: я збирався замислитись глибоко й серйозно.

Аж почув збоку:

- Що?! Це таке в книжці написано?!

Я подивився на Богдана. На превеликий жаль я його розчарував. Виявляється, і такі вірші можуть потрапити в книжку. Виявляється, і книжки бувають такими - повними схожих віршів.

Але Богдан мене порадував. Він дав чесну критику. Чеснішу важко придумати.

Ні, певно є на світі люди, яким така поезія подобається. Однак це не ми з Богданом. І то нічого, що ми сприймаємо її трохи по-різному: я - думаю, про що замислитись, він - чи то гнівається, чи то ображається. Для нас цей вірш однаково безпомічний.

Треба сказати, що в тій антології новітньої української інтернет-поезії більшість віршів нижче навіть такої критики: презирливо-сердитих вигуків. Упорядники антології, мабуть, хотіли переконати читачів у тому, що вся наша новітня поезія - це погано виконані рими (не завжди) й ритми (далеко не завжди) про осінь, рідний край, троянди й орхідеї, любов у інтернеті і, врешті, жагу писати вірші про все вищесказане.

А я не вірю. Я шукаю сучасну українську поезію, яка зрозуміла без тлумачень, чесна, щира й не натягнута на поетичний штамп. І ще й майстерно написана. Чи знаєте ви, де таку шукати?

Тільки, будь ласка, не рекомендуйте патріархів сучасної української поезії, майже-лауреатів Нобелівської премії, живих класиків і інших авторів "глибоких і проникливих рядків" - це не те, що я шукаю. І не кажіть, що та поезія з антології застаріла, що, мовляв, за останні 10-15 років наша поезія здійснила неймовірний стрибок. Просто поділіться тим, що вам подобається.

А я буду вам вдячний. Дуже!

"Високосинь" і "зеленодаль"

Згадав два гарних слова, яких в сучасній мові ніколи не зустрічав.

Це з одного вірша, якого я б теж ніколи не прочитав, якби не Борис Антоненко-Давидович.

Ось це місце з його статті про літературне козакування "На шляху до легкої слави" (раджу читати всю):

"Трапляється й так, що автор сам розуміє, що йому з його віршем "непереливки" й він подає до вірша пояснення: "За коріння, що дрижить від вдарів води, що злитить із пролитої водою дороги, я підозріваю закордонний капіталістичний клас"...

Але бувають і інші вірші. Я розірвав конверт і прочитав писаного жіночою рукою листа. Авторка пише, що це її перша спроба, й, наколи її два вірші не годяться до друку, вона просить, щоб їй не відповідати в "Поштовій скриньці", бо їй буде боляче. Ні адреси, ні прізвища,— тільки дві літери М.-Ч. Я пробіг очима перші рядки, й вони одразу чогось запали мені в пам'ять:

Ти уже уходиш? Ну іди...
* Я б тобі плеснула
Кислоти!..

Першого вірша, розуміється, не можна було друкувати вже хоч би через оту "кислоту", але він зворушив мене своєю безпосередністю. Я зараз же прочитав другого. Там було:

Високосинь — зеленодаль...
Співець незримий десь в блакиті...
Я потоплю свій сивий жаль
В хвилястім цім, як море, житі.
Хай п'ють проміння золоте
Натомлені і хворі груди,—
Мене ніхто-ніхто не жде...
Та не спішу і я нікуди...

Не можна сказати, щоб ці вірші визначались би великими формальними досягненнями чи ідейним змістом, вони досить індивідуалістичні, прості й безпретензійні. Та щось було в них, чи, може, в нервовому жіночому— письмі, чи просто в моїй інтуїції, що змусило мене кілька разів перечитати їх і задуматись. Хто така ця авторка? Мені чогось здається, що інтуїція не зрадила мене на цей раз: я певний, що авторка цих віршів — це одна з тих, що повернулись із своєї весняної ночі із зів'ялими й пожмаканими квітами. Дівчина не пішла далі топтати конвалію і рвати бузок, її раптом зраджено, і ось:

Мене ніхто, ніхто не жде... Та не спішу і я нікуди...

Мені здається, що ця дівчина ніколи й не гадала писати, принаймні, її другий вірш надруковано, а в "Поштовій скриньці" я радив їй неодмінно писати, але сталось дивне: ніхто не зголосився і не прийшов одержувати гонорар... Дівчина написала ці два вірші тоді, коли обсипалась черемха і зів'яв бузковий кущ. Адже ж буває потреба в людини, коли її пече і крає, співати або декламувати щось таке, що саме імпонує її стану. Вірші цієї невідомої авторки вийшли теплі, щирі, від серця. Отак іноді зовсім негарне обличчя в моменти найбільшого піднесення або глибокої туги стане раптом прекрасне, щоб потім згодом знову нікого не вражати й нікого не приваблювати. Я довго чогось почував незрозумілу тривогу й ніяк не міг забути отих останніх рядків:

Мене ніхто-ніхто не жде... Та не спішу і я нікуди...

Авторка цих рядків була, без сумніву, поза "посполитим рушенням" у літературу, але вона, леле, була одна з небагатьох, що зворушували в простих, невибагливих рядках і лишали в пам'яті свій слід."

З 1 вересня!

https://youtu.be/zoBge8ZFKT8

На уроці з першим класом.

Дівчинка Уна, яка більше всіх говорить і відволікає інших, ніяк не зупиниться. Намагаюсь звернути її увагу на завдання:

- Дивно... Я думав, ти вже все зробила...

Вона:

- Ага, я вам не Сонік.

...

Через п'ять, а то й більше хвилин Зоряна тягне руку догори.

- Що, Зоряно?

Вона радісно:

- Я підняла руку, бо люблю Соніка.

За нею і всі підняли.

Дивлюсь на Мирослава - по очах видно, що він не в курсі, хто це такий. Але руку тягне високо-високо.

Заміняю у вересні вчительку першого класу.

І це велика радість для мене. Що не розмова - привід для сміху: доброго, щирого, дитячого сміху. Разом із дітьми регочемо.

- Діти, хтось із вас грає на якомусь музичному інструменті?

Одна:

- Так, я граю на якомусь музичному інструменті.

- На якому?

- На флейті.

- Хм... А на флейті, яка збоку дується, - показую, - чи яка прямо дується?

- Яка прямо, - відповідає дівчинка.

- Тоді це блок-флейта.

Дівчинка засмутилась. Я спішу додати:

- Я теж на такій грав.

Подіяло, всміхнулась музикантка.

- А я два рази грав на піняніні! - хвалиться хлопчик.

- А на піаніно грав?

Хитає головою.

- Ну, ще пограєш, - кажу, - у нас у школі є.

А ще один хлопчик знає, що треба грати "хами", щоб руки слухались. А ще діти знають, що навіть із заплющеними очима можна грати музику.

Розумахи!

Напевно, таким розум і повинен бути - щоб можна було і посміятися. Щиро, з усіма. Принаймні мені такий розум подобається дуже-дуже.

В педагогіці результат роботи видно не одразу.

Тому, я вважаю, в групі "Методичні родзинки..." можна використовувати зображення із виноградом. Якийсь символізм у цьому є... Все ж таки це група вчителів зарубіжки.

Коцюбинський, у якого сьогодні день народження, у статті про Івана Франка пише:

"Взагалі галичани з тих часів мали на літературу чудні погляди".

І цитує самого Франка:

"Одні вважали літературу забавкою і жадали од неї поперед усього легкості і забавності. Для других се мала бути школа панського життя манер і через те [їх] різало по душі всяке хоч крихітку різке змалювання справжнього життя, особливо мужичого. А всі разом вважали літературу за найкращий спосіб моралізувати народ. Для того література повинна, на їх думку, представляти людей вищих, ідеальних, таких, якими повинні бути всі. І мова повинна бути делікатна, без грубих, мужицьких, вульгарних слів".

Для Коцюбинського, як і для Франка, література - це не забавка, не школа панського життя і не спосіб моралізувати народ. А що тоді? Можна було б згадати статтю Франка "Література, її завдання і найважніші ціхи", де література визначається як робітниця на полі людського поступу, і сказати, що Коцюбинський погоджувався з таким поглядом. Загалом це було б правдою. Але навіщо говорити замість Коцюбинського чужими словами, якщо він сам сказав (шукайте в нотатках тут) ось таке:

"Своїм життям я невільно граю роль у житті других людей, мені невідомих, так само як ті невідомі або мало відомі направляють течію мого життя, являються його елементом".

Це ніжніше сказано. Якось так, як властиво тільки йому, автору"Цвіту яблуні". Але означає, якщо вдуматись, багато-багато. Письменник грає роль у житті інших людей і після смерті. І у його випадку це зовсім не "невільно", тобто не само собою. Коцюбинський знав, що і навіщо пише. Адже відчував, як течія його життя направляється тими самими "невідомими або мало відомими", і розумів свою відповідальність перед ними.

Простіше кажучи, сьогодні день народження у письменника, який відчував і думав перед тим, як написати, а написавши - примушував думати й відчувати інших, невідомих, але аж ніяк не чужих людей.

З'явилась електронна версія книжки "День до вечора" - першої частини з циклу великого українського роману. Це реалістичний роман, який показує чим живуть і про що мріють звичайні люди - жителі провінції. (Звідки у мене стільки наглості, щоб називати це великим українським романом, і впевненості, що це не нахабно, а навіть виправдано, я скоро напишу).

Замовити е-книгу можна буде на сайті, над яким я ще працюю. А поки пишіть мені, щоб купити друкований примірник. До речі, їх залишилось менше сотні.