АХАХАХАХАХАХАХАХАХАХАХВХАХХАХАХААХХААХ.

Звісно це не перший випадок, коли противник публікує у себе переклади наших матеріалів. Наприклад, у «дронових» спільнотах ворога наше відео про дрони стало доволі популярним (а у нас 59к переглядів, людоньки, що це таке?!).

Однак цей випадок особливо примітний.

З одного боку це певне визнання, а з іншого - пиздець.

😳

#ВідАдміна

На фоні таких приколдесів просимо підтримати відео репостом, лайком та коментарем.

Будемо дуже вдячні за поширення на ваших Telegram -каналах, у Х та інших соціальних мережах.

Допоможіть Дивізії просувати якісний контент та бути на вістрі просвітницької роботи й позитивних змін 🤙

Так, відео виходять доволі рідко, але в них вкладається купа сил, ресурсів та наша відданість справі. Тому ваша підтримка надважлива для нас.

ПОСИЛАННЯ НА ВІДЕО

#ВідАдміна

Сьогодні Служба безпеки України вписала своє ім’я в підручники з військового мистецтва золотими літерами. Якщо бути відвертим, ще донедавна важко було уявити, що хтось зможе перевершити легендарну операцію «Моссаду» з пейджерами.

І все ж це сталося. Лише уявіть: півтора року — з 23 листопада 2023-го — на території Російської Федерації, у глибині країни, у Челябінську, працював підпільний цех із виробництва дронів і пускових контейнерів.

Однак разом із цією блискуче реалізованою операцією ми відкриваємо і своєрідну «Скриньку Пандори», що несе за собою нові, дуже серйозні виклики та загрози.

Світ сьогодні побачив: стратегічно важливі елементи ядерної тріади — ті, що забезпечують глобальну проєкцію сили, не мають серійного виробництва й фактично є безцінними для Росії — можуть бути знищені роєм дешевих безпілотників.

Які висновки маємо зробити ми? Насамперед — усі стратегічні об'єкти на території України мають бути обладнані засобами радіоелектронної боротьби, радіоелектронної та оптико-електронної розвідки. Без винятків: аеропорти, залізничні вузли, військові бази, енергетична інфраструктура, урядові об'єкти, житлові квартали та місця масового скупчення людей.

Критично важливим є розвиток систем об’єктової оборони з елементами кінетичної протидії, які мають доповнювати РЕБ і РЕР. Йдеться, зокрема, про встановлення турелей типу Sky Sentinel — навіть з нелетальними засобами впливу, наприклад, гумовими кулями — а також перспективних лазерних та мікрохвильових систем.

Окрему увагу слід приділити створенню та модернізації залізобетонних укриттів на військових аеродромах України. Це не лише питання безпеки техніки, а й основа стійкості авіаційної компоненти в умовах, коли в літак за 200 мільйонів доларів може прилетіли дрон за 5 тисяч.

Проводячи такі високоточні й ризиковані операції, ми маємо усвідомлювати: противник або інша погань (терористи) може готувати симетричні дії. І до цього потрібно бути готовими.

Якщо Україна здатна здійснювати стратегічні операції, які змінюють баланс глобальних сил, то страшно уявляти, якими можуть бути дії Китаю проти авіабаз США в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Просто уявіть: ніч, над океаном — тиша, і раптом із цивільного контейнеровоза, що за всіма ознаками виглядає як звичайне вантажне судно, здіймається рій дронів-камікадзе.

Вони злітають сотнями — малопомітні, з різнорівневою навігацією, не вразливі до традиційних систем ППО. Через кілька хвилин вони вже над Гіккамом — базою, де зберігаються безцінні стратегічні бомбардувальники B-2.

Без глибоко ешелонованого комбінованого захисту — із залізобетонними укриттями, потужними системами радіоелектронної боротьби, розвідки та придушення, кінетичними, лазерними та мікрохвильовими системами протидії — таку атаку не відбити. Це вже не майбутнє із книжок Тома Кленсі, це сьогодення.

Україна — на передовій цих змін і ми маємо розуміти цей факт і готуватися до дзеркальних дій противника.

#ВідАдміна

🦍First Division

Так виглядає піхотне відділення не майбутнього, а сучасності на прикладі одного з підрозділів 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Десантно-штурмових військ.

На світлині зображені багатоцільові колісні наземні роботизовні комплекси (НРК), ймовірно «Рись», обладнані турелями «Шабля» із 7,62-мм кулеметами ПКТ.

Впровадження такого комплексу у склад піхотного відділення суттєво підвищує його вогневу міць. Основні переваги — це значне збільшення вогневої потужності, можливість використовувати НРК як мобільну чи стаціонарну вогневу позицію (за рахунок швидкого демонтажу турелі з платформи), а також покращення логістики.

Крім того, застосування кулемету однакового калібру в турелі та штатній зброї піхоти дозволяє кулеметнику та особовому складу отримувати уніфікований «пожежний» боєкомплект.

Проте, інтеграція НРК у піхотне відділення породжує і низку складних питань, пов’язаних із їхнім транспортуванням та організацією бою. Зокрема, виникає питання: яким чином і на якому транспорті перевозити ці комплекси?

Сучасне піхотне відділення СоУ переміщується переважно на БТР, бойових броньованих машинах (ББМ), спеціалізованих бойових автомобілях (СБА) та на автомобільній техніці (вантажівках, пікапах тощо).

Теоретично, компактні НРК можуть розміщуватися у десантних відділеннях сучасних бронемашин, в тому числі й українського виробництва («Варта», «Варта-2», MaxxPro), а також у класичних БТР M113 або бойових машинах піхоти M2 Bradley, але це призводить до суттєвого погіршення комфорту десанту.

Отже, як оптимально вирішити це питання? Чи варто зменшувати кількість піхотинців, аби звільнити місце для НРК, чи краще перевозити ці комплекси окремою бойовою машиною?

Якщо обирати другий варіант, логічно підняти питання про інтеграцію НРК на рівні взводу, де можна виділити окрему командно-штабну машину, здатну перевозити НРК.

Аргументом на користь інтеграції НРК разом із командним пунктом та операторами на рівні взводу є те, що для ефективного керування НРК необхідна робота двох фахівців — водія та оператора озброєння. Хоча теоретично керування комплексом може здійснюватися командиром відділення або окремим піхотинцем-оператором, однак це збільшить навантаження на особовий склад.

Разом із інтеграцією НРК на рівень взводу виникає важливе питання щодо рівня їхнього озброєння. Використання 7,62-мм — вже не солідно, потрібно щонайменше 12,7-мм.

Водночас із цим постає інше питання — наскільки доцільно зберігати взводний НРК у легкій масо-габаритній категорії? Разом з цим інше питання — нащо взводу додаткова морока? Може краще придавати НРК і його екіпаж із полків БПС?

Коментарі відкриті для дискусії.

#ВідАдміна

🦍 First Division

Ірано-ізраїльське протистояння. Частина 1: короткий огляд ППО та ПРО

Передусім слід зазначити: це інша війна й інші умови. Порівнювати їх із нашими — недоречно.

Одним із ключових елементів у протидії Ірану є система об’єктової протиповітряної та протиракетної оборони Ізраїлю.

Країна з площею, співставною із Сумською та Житомирською областями, не має стратегічної глибини — безпечної відстані від лінії фронту, де могли б функціонувати критичні об’єкти. Уся територія Ізраїлю фактично перебуває в зоні потенційного вогневого ураження — без винятків.

Обмеженість території зумовлює високий рівень урбанізації й відповідну концентрацію населення та інфраструктури. Об'єкти критичної інфраструктури часто розміщені безпосередньо біля житлової забудови.

За цих умов Ізраїль сформував надщільну мережу об’єктової ППО. Зокрема, на відносно невеликій території розгорнуто понад 10 батарей ЗРК Iron Dome — з урахуванням коротких дистанцій підльоту це дозволяє забезпечити перекриття всіх стратегічно важливих зон.

Крім того, у арсеналі перебувають залишки модернізованих MIM-104 Patriot під місцевим індексом Yahalom, сімейство комплексів ПРО Arrow та David Sling.

Загалом, якщо вивести формулу прикриття території:

Кількість комплексів дорівнює площі території, поділеній на площу покриття одного комплексу (площа кола з радіусом дії), помноженій на коефіцієнт перекриття, з округленням угору.

Розрахунок для Ізраїлю (площа 20,770 км², (K = 1.5), захист населених районів ~10,000 км² для Iron Dome):
- Iron Dome (радіус 50 км): 2 батареї.
- David’s Sling (радіус 300 км): 1 батарея.
- Arrow 2 (радіус 100 км): 1 батарея.
- Arrow 3 (радіус 2,400 км): 1 батарея.
- THAAD (радіус 200 км): 1 батарея.

Загальна кількість прорахованих комплексів: 6 батарей різних типів, однак як я вже й зазначав, у Ізраїля ця цифра більша.

Частково відсутність глибини компенсується можливістю дій на території інших країн: ізраїльська авіація діє практично безперешкодно в повітряному просторі Сирії та, за потреби, Іраку — зокрема для перехоплення дронів-камікадзе та крилатих ракет ще на підльоті (хоча самі крилаті ракети наразі не застосовувались).

Окрему увагу слід приділити специфіці самих ударів. Іран використовує траєкторію «через голови» третіх країн — Сирії, Йорданії та Іраку — здійснюючи пуски балістичних ракет по дуже пологій, низькій траєкторії. Це зумовлює характерне світіння через тертя об атмосферу. Така особливість ускладнює роботу головок самонаведення на термінальній ділянці польоту, що потенційно збільшує кругове ймовірне відхилення.

При такій траєкторії польоту ракет всеодно відбуваються спроби екзоатмосферного перехоплення на апогеї траєкторії.

Це має кілька практичних значень, зокрема мінімізується шкода від уламків, які через висотність прехоплення або згорають від тертя з повітрям, або розлітаються на дуже значну відстань.

Атаки мають масований характер: Іран застосовує велику кількість відносно дешевих ракет на базі застарілих технологічних рішень. Ці ракети не виконують маневри під час польоту, як це роблять сучасні ОТРК типу «Искандер» чи північнокорейський KN-23.

На щастя, у нас подібна загроза наразі відсутня — російська оборонна промисловість не має ресурсів для серійного виробництва «Искандеров» у масштабах, необхідних для створення аналогічної загрози. Те саме стосується і технологічно простішого і дешевшого KN-23.

Інтенсивність бойової роботи засобів ППО та ПРО — шалена, й при такій кількості пусків протиракет звісно ж відбуваються технічні несправності й помилки розрахунків, зокрема відомо про падіння ракет THAAD.

Однак разом із великою кількістю зенітно-ракетних засобів обʼєктової ППО та ПРО залишається відкритою прогалина у зенітно-кулеметних/гарматних комплексах для протидії дронам/КР.

Хоча варто зазначити, що на поточному етапі війни масовані пуски дронів-камікадзе вже виглядають малоймовірними, ця прогалина всеодно має бути заповнена.

Інакше це призведе до перевитрати дорогих та дефіцитних на ринку озброєння ракет ЗРК та ракет класу «повітря-повітря».

#ВідАдміна

🦍 First Division

Сьогодні, 23 червня, свою 31-ту річницю святкує Центр спеціальних операцій «А» Служби безпеки України.

Центр пройшов довгий та складний шлях від служби «С» до ЦСО «А» і з перших митей свого формування захищав інтереси України та українського народу.

Дякуємо кожному співробітнику і співробітниці за щоденнний героїзм, самовіддачу та відданість!

Життя Батьківщині!
Честь нікому!

#ВідАдміна

🦍First Division

Ірано-ізраїльське протистояння. Частина 2: провал іранської ППО

Іран має велику територію — 1 648 195 квадратних кілометрів, що більш ніж удвічі перевищує площу України. Ефективне прикриття такої площі є складним завданням, однак ситуацію додатково ускладнює рельєф: понад 80% території країни займають гори й високогірні плато.

Це створює серйозні проблеми вже на етапі вибору позицій для розміщення засобів протиповітряної оборони. По-перше, складна гірська місцевість не дозволяє розміщувати ЗРК у потрібних точках через брак підходящих майданчиків і неможливість розгорнути необхідну інфраструктуру.

З цього випливає ще одна проблема: обмеженість майданчиків дозволяє з високою ймовірністю й доволі швидко їх визначати.

По-друге, значні перепади висот ускладнюють роботу радіолокаційних станцій, які для ефективного виявлення повітряних цілей потребують розміщення на максимально високих позиціях. У результаті між горами утворюються сліпі зони, через які противник може пройти на малій висоті (привіт фанатам Top Gun).

До того ж, радіолокаційні станції, розміщені на височинах, стають вразливими для протирадіолокаційних ракет, таких як AGM-88 HARM. Фіксувалися навіть випадки, коли іранські РЛС уражались ізраїльськими літаками за допомогою високоточних бомб на кшталт GBU-39.

Подібні проблеми стосуються і пускових установок. Загалом, їх можна розміщувати на відстані від РЛС, однак у гірських умовах встановити їх на нижщих позиціях, наприклад у долинах — неефективно.

Траєкторія ракет, бажано, має бути прямолінійною. Це дозволяє зберегти енергетику ракети для активних маневрів на термінальному етапі польоту та збільшити дальність її польоту.

У висновку, іранський рельєф дуже складний і для ефективного прикриття території вимагає дуже великої кількості комплексів всіх рівнів — від ближнього та дальнього радіусів, які можуть виконувати прикриття як долин і високогір'я, так і повітряного простору над ними.

Тепер розглянемо наявну у Ірану систему протиповітряної оборони, якою опікуються окремі Сили протиповітряної оборони.

Загалом, із об'єктовим ППО у Ірану доволі непогано. На озброєнні Ірану перебувають (перебували) до 4 дивізіонів С-300ПМУ2, близько 12 батарей Bavar-373, до 42 батарей комплексів сімейства Sayyad (1/2/3) і Khordad-15, до 29 Торів, а також невідома кількість Arman (ймовірно, кілька дослідно-бойових батарей).

Ці комплекси формують основу ешелонованої ППО великої та середньої дальності, прикриваючи столичну агломерацію, ядерні об’єкти (зокрема Фордо та Натанц), промислові центри та вузли управління.

Доповнюють систему середнього та ближнього радіусу близько 30–40 батарей Raad (у тому числі Sevom Khordad), десятки батарей Mersad (модернізовані MIM-23 Hawk), а також Azarakhsh, 9-Dey та Zoubin. Це не враховуючи ПЗРК і зенітні системи по типу Зу-23-2, Зу-23-4 та їм подібні.

Бачимо, що кількісний склад ППО достойний, однак мати — не означає ефективно використовувати. Маючи таку кількість засобів, хай навіть сумнівної ефективності, іранці не змогли збитий жоден пілотований літальний апарат ПС Ізраїлю чи США. Що, фактично, перетворило країну на тир для авіації (згадайте як трималося наше ППО у перші тижні повномасштабки під сильнішими ударами).

Удар по іранській системі ППО був комплексним, залучалися літаки ДРЛВ, РЕБ, протирадіолокаційні ракети, дрони та диверсійні групи, які встановили дистанційно керовані ПТРК Spike.

На цьому сучасна історія іранської ППО завершена з великим соромом.

Маючи досвід повномасштабної російсько-української війни, Тегеран так і не зробив жодних висновків.

#ВідАдміна

🦍First Division

Ірано-ізраїльське протистояння. Частина 3: Операція Midnight Hammer. Як воюють сучасні армії.

Операція стала фактичним вступом США у відкрите протистояння з Іраном, із якого тепер вийти буде надзвичайно складно. Іран — це не той супротивник, якого можна побороти лише авіаударами: без масштабної сухопутної кампанії про остаточну перемогу навіть говорити не варто.

До її реалізації залучили стратегічні бомбардувальники B-2 Spirit — найдорожчі літаки у розпорядженні ПС США. Хоча під час розробки в 1980-х роках вони призначалися для низьковисотного прориву протиповітряної оборони СРСР, після завершення Холодної війни B-2 стали дуже дорогими конвенційними бомбовозами.

У межах операції з авіабази Вайтмен у штаті Міссурі піднялися сім B-2. Кожен здійснив трансконтинентальний переліт із дозаправленням у повітрі.

Шість бомбардувальників атакували підземний завод із збагачення урану у Фордо, скинувши по дві надважкі бомби GBU-57A/B MOP (Massive Ordnance Penetrator) — спеціалізовані боєприпаси вагою понад 13 тонн, призначені для ураження глибокозахованих об'єктів. Сьомий B-2 наніс аналогічний удар по об'єкту в Натанзі.

Усього було використано 14 MOP — це майже весь наявний арсенал таких бомб у США, яких на момент операції було лише 20 одиниць. При цьому сикидати їх треба з дуже великої висоти, що робить бомбери вразливими до виявлення.

Для прикриття стратегічної авіації був задіяний супровід у виконанні винищувачів п’ятого та четвертого покоління. Одночасно з цим американські атомні підводні човни здійснили залп крилатих ракет Tomahawk.

Операція була блискавичною й загалом вперше бойові машини п'ятого покоління були використані у комплексі проти країни, яка має (мала) ешелоноване ППО. Однак жодної протидії не було.

А давайте розберемося чому так сталося. Почнемо з бази.

Точне значення ЕПР бомбардувальника В-2 засекречено, але вважається, що воно становить 0,0014 м² до 0,1 м². Тобто в середньому літак видно як невеликого птаха.

Для виявлення таких цілей потрібні станції, котрі працюють у низьких частотах L, UHF і VHF, які є у розпорядженні Сил ППО Ірану.

Згадуємо, що літаки летіли у режимі радіомовчання і, найімовірніше, використовувалися системи постановки радіоелектронних перешкод. Не виключено, що одна з груп винищувачів імітувала проліт групи B-2. Тобто окрім того, що треба знати куди світити великим радаром, щоб давати цілевказання РЛС зі складу ЗРК, треба ще й виявити справжні цілі серед імітаторів.

Давайте спробуємо визначити наскільки складно виявити цілі. Однак використаємо сучасні РЛС AN/MPQ-65 зі складу комплексу Patriot, котрі забезпечують нашу протиповітряну оборону.

За офіційними даними та відкритими джерелами, AN/MPQ-65 може виявити ціль з ЕПР 10 м² на відстані до 180 км в умовах відсутності перешкод, а от ціль з ЕПР 0,5 м² — приблизно до 100-150 км.

Припустимо, що бомбери прикривалися літаками, котрі несли контейнери AN/ALQ-249 з потужністю у 300-600 Вт/МГц. Вони могли глушити РЛС на дальності 200 км, за висоти близько 10 000 м, ефект буде приблизно такий: дальність виявлення цілі з ЕПР 10 м² скорочується до 80–90 км, а от цілі з 0,5 м² — лише до 30–35 км.

Тобто РЛС ЗРК могли бути сліпими, а великі стаціонарні системи не працювали через побоювання їх втарти або були знищені/задавлені раніше.

От вам і технологія стелс. Коли є комплекс — вона працює з високою ефективністю.

Однак все ж варто зазначити, що такі об'єкти як база у Фордо неможливо знищити за допомогою конвенційних боєприпасів, тільки завдати серйозних пошкоджень.

Що буде далі — покаже час, однак найімовірніше на сухопутну операцію ніхто не піде.

#ВідАдміна

🦍First Division

Ірано-ізраїльське протистояння. Частина 4: А чи вигідно це Україні?

Близький Схід є надзвичайно важливим регіоном для України. Ми експортуємо туди практично все — від продовольства й металу до озброєння. Крім того, наша економіка сильно залежить від цін на нафту, які постійно коливаються через нестабільну ситуацію в регіоні.

Тому нам вигідна стабільність на Близькому Сході. Але чи можлива вона за наявності радикального ісламістського режиму в Ірані, який через КВІР (Корпус вартових ісламської революції — а ви про що подумали?) поширює хаос у вигляді ХАМАС, Хуситів, Хезболли та інших груп?

Чи можливий мирний Близький Схід з активною іранською ядерною програмою?

Однозначно ні.

Якщо шиїти отримають ядерну зброю, суніти також почнуть її прагнути — як засіб самозахисту та боротьби за вплив.

Але чи вигідно світу, аби ядерна зброя з’явилася у ворогуючих релігійних таборів? Звісно ж, ні. Краще, аби вона залишалася в обмеженій кількості — і лише у однієї світської держави, яка є частиною західного світу.

Інакше кажучи, нам вигідна стабільність, а не бойові дії. Мінімум — через цінові коливання на енергоносії, максимум — через перебої в постачанні озброєння. Уже зараз ми втратили 20 тисяч зенітних ракет APKWS, котрі США відправили на Близький Схід.

Сьогодні на Близькому Сході активно працюють системи Patriot, особливо PAC-3, здатні перехоплювати балістичні ракети.

Але враховуючи обмежені можливості розширення виробництва, їхнє інтенсивне застосування створює загрозу для нашої обороноздатності. Іран має припинити атаки якнайшвидше — інакше ми ризикуємо зіткнутися з нестачею систем ППО та проблемами з перехопленням російських ракет.

Те саме стосується і керованих ракет AIM-9 та AIM-120: що більше їх використовують там, то важче їх отримати нам — для оснащення наших F-16 та комплексів NASAMS.

Сюди ж додайте високоточні авіабомби по типу GBU-39 та JDAM.

Світ пов'язаний. Події, які відбулися на одному його кінці, відгукуються на іншому.

#ВідАдміна

🦍First Division