Кожного разу, коли я приїжджаю на місце таких «прильотів», то спілкуюся з величезною кількістю людей. І бачу, що всі працюють як єдиний механізм: поліція, рятувальники, лікарі діють пліч-о-пліч. За що кожному і кожній з них величезна подяка.

Але є ще дехто.

Люди, що так само зʼявляються на місці ударів чи не з перших хвилин. І які заслуговують окремої вдячності.

Це прості комунальники.

Люди-«мурахи», яких вирізняють з натовпу затерті помаранчеві жилети.

Скромні жіночки зі згорілими від міського сонця шиями та руками.

Натомлені чоловіки, яких не здивуєш жодною роботою.

Доки ще лунає тривога, вони вже стають до праці.
Збирають уламки та підмітають бите скло – обережно оминаючи всіх навкруги.

У такі миті ти дуже чітко розумієш, як багато вони несуть на своїх плечах. І що ані шалена спека, ані будь-що інше не стане їм на заваді.

Так само, як нашим лікарям, правоохоронцям, надзвичайникам, усім задіяним службам.

Попри все вони показують ворогові, що нас не зламати.

Що ми не просто вистоїмо, а й дуже швидко наведемо лад.

Жодних слів не буде достатньо, аби відзначити цей подвиг.

Але саме коли я дивлюся на людей-«мурах», моє серце завмирає.

Нізький уклін, шановні колеги.