21 вересня, вечір. Я вже знаю, що сьогодні буде обмін полоненими. Гортаю стрічку новин, радію фотографіям звільнених військових та цивільних, чекаю інформацію по херсонським героям. Після 01:00 стає зрозуміло, що не в цей раз. Їх немає в тому списку.
Сьогодні я хочу розказати про всіх чотирьох, але можу лише про одного.
Мій друг і (я вірю) майбутній хрещений мого сина - Панама. Олег Пономаренко. Військовослужбовець ОЗСП НГУ “Азов”, Маріуполь.
В червні, у полоні йому виповнилось 25 років. Я знаю його 10.
Ми познайомились у 2013 році, зійшлись на футбольній темі. Олег, як і багато хто з азовців, має фанатське минуле - був одним із тих, хто започаткував клуб RedFox.
Він міг стати механіком-моряком і навіть набив собі гаєчного ключа :-) Зараз би, мабуть, був у рейсі. Але обрав шлях Воїна.
Він міг стати херсонським політиком - вів соціальні і волонтерські проєкти у 2017-2019 роках, був одим із ініціаторов створення МФК “Кристал”. Але обрав шлях Воїна.
Пішов на строкову службу у НГУ, і вже тоді знав, що мусить потрапити САМЕ ДО ТОГО ПОЛКУ. Бо там високі стандарти підготовки особового складу та братерство.
Мама Панами каже, що він пояснив їй своє рішення - обрати кар’єру військового словами: “Ты мама воина, а не тряпки”.
Мама Панами рахує кожен день, проведений сином в полоні. 140 днів.
Ми рахуємо разом з нею. І, як сказав Михайло Діанов у своєму інтерв’ю, віримо, що ми ще на один день ближче до дня його звільнення.
Друже, чекаю твого повернення, пора вже похрестити мого сина.