Субʼєкт Путін хоче війни, вбивств та руйнувань і в спільних інтересах людства має бути силою примушений до миру. Ми досягли моменту, коли це стало таким саме загальновизнаним фактом у світі, як кругла форма Землі та польоти на Місяць. Звичайно, знайдуться ще фрики, які спробують оскаржити очевидне. Однак вони сперечатимуться із залізобетонним цивілізаційним консенсусом: Рф може жити тільки в стані кривавої війни. Інших конкурентностей і суб’єктностей у цієї країни немає…

Своєю брехнею та кровожерливістю Путін відверто вже дістав буквально всіх, від штучного інтелекту Grok до Білого дому, від нейтральних донедавна країн Північної Європи до Глобального Півдня, на якому дедалі менше охочих виправдовувати геноцид. У час постправди щирою, справжньою правдою визнана українська, вистраждана на полі бою.

Необхідність застосування мілітарного примусу до Рф більше не вважається однією з версій майбутнього. Кремль зірвав переговори, і ця необхідність лишилася єдиним способом повернути світ до нормальності.

Реального прориву в переговорах із Росією не станеться, доки Кремль не відчує потужного санкційного та військового примусу. Це чітко розуміють наші американські та європейські партнери. Тому зараз у центрі уваги – посилення тиску на Рф паралельно з розширенням спроможностей України завдавати ударів по військових об’єктах ворога на його території.

Втім, стамбульський формат має важливі й конкретні цілі. Перша – обмін полоненими. Два попередні раунди дали змогу значно збільшити кількість звільнених українців, зокрема й цивільних. Друга – повернення депортованих дітей. Ця гуманітарна місія має стати ключовим пунктом обговорення. Третя – підготовка майбутніх переговорів на рівні лідерів. Остаточні рішення у Кремлі ухвалює лише одна особа. Президент Зеленський неодноразово підкреслював, що завершення війни можливе лише за прямої участі керівників двох держав.

Стамбул – це ще один крок до реалістичних рішень, і українська делегація працюватиме саме на такий результат.

Дискусія про роль особистості в історії не буде завершена ніколи. Немає сенсу вдаватися до неї і в обговоренні заяв Президента Трампа, який тепер звертається до субʼєкта Путіна лише мовою ультиматумів. Тут важливі всі причини разом.

По-перше, Сполучені Штати мають стратегічний інтерес в утвердженні миру, бо він є базою економічного процвітання. Америка стала великою, коли перемогла порушників міжнародного порядку та відкрила епоху глобальної торгівлі.

По-друге, зрозуміло, що Рф не є раціональною країною, яка може ухвалювати адекватні рішення. Рф настільки нікчемна сьогодні, що свою суб’єктність як «путінська авторитарна держава» може реалізовувати тільки через насилля, війну та масові демонстративні вбивства цивільних в іншій країні.

І по-третє, субʼєкт Путін, як завжди, неправильно оцінив характер Дональда Трампа. Після довгої перерви США знову очолює чоловік, що реалізується через конфлікти, вміє використовувати силові інструменти й не терпить приниження.

Якщо всі чинники скласти до купи, розвиток подій передбачити легко.

Приєднання територій не є кінцевою метою Путіна. Він не згодний із самим існуванням України. Путін хоче, щоб ми зникли як держава. Прагне позбавити нас армії, зовнішньої політики, права голосу у власному домі. Маємо стати невиразним русифікованим придатком імперії. Тому розмови про «мінімальні вимоги Москви» безглузді – існують лише максимальні.

Кремль живиться війною та не зупиниться до стратегічної поразки, коли агресія стане для РФ непосильною. Будь-які інші варіанти перемир’я означатимуть паузу на російських умовах. Це знищить міжнародне право. Світ отримає сигнал: за менший злочин карають санкціями, за більший – санкції знімають. Глобальна система безпеки зруйнується, а війна стане універсальним способом розв’язання суперечок.

Єдиний шлях до сталого миру – зробити так, щоб Кремль боявся навіть думати про нову агресію.

Україна оцінюватиме результати зустрічі в Анкориджі за трьома критеріями.
1) Негайне безумовне й повне припинення вогню.
2) Узгоджені з Україною та Європою принципи подальшого мирного процесу – без права вето Москви. Зокрема, реальний тристоронній формат переговорів.
3) Зрозумілий сигнал усім іншим країнам – реципієнтам російських ресурсів: підтримка війни означає ізоляцію та втрату ринків. Санкції…

Ані торгу територіями, ані особливих статусів для окупованих районів. Спершу припиняють умирати люди, потім розпочинається політика. Очевидно, що Президент Трамп хоче покинути Аляску миротворцем, а не статистом у чужому (читай – російському) сценарії. Це можливо лише тоді, коли перший пункт про припинення вогню буде виконано буквально за години. Інакше мають автоматично вмикатися жорсткі інструменти тиску.

Одинадцять років війни за незалежність навчили нас, що найбільш позитивні й негативні сценарії ніколи не справджуються. Так, бойові дії не можуть припинитися за результатами однієї зустрічі – це нонсенс. Будемо реалістами: мир не настане миттєво, а частина українських територій тимчасово лишиться під окупацією, доки санкційно-ізоляційний прес не зламає російську економіку.

Однак учора в Білому домі було чітко показано, що так само неможливий апокаліптичний сценарій. США й Рф не нав’яжуть Україні умов, яких не прийме український народ. Є також упевненість, що Європа формуватиме принципи переходу до миру разом із США. Тепер кордон безпеки ЄС проходить по Україні, і це ілюструє потужний склад делегації європейських лідерів у Білому домі.

Росія намагатиметься брехати й тягнути час, але інструменти примусу спрацюють. Наше завдання – до цього часу утримати суб’єктність, нарощувати оборонпром, вимагати санкційної деструкції Рф і готовності партнерів до введення своїх контингентів. У такий спосіб ми зможемо зупинити війну на умовах, сумісних із волею українського суспільства.

Європа нарешті зрозуміла, що без сильної України її власна безпека є фікцією. Тому сьогодні обговорюються не абстрактні «гарантії», а нова архітектура оборони континенту.

Базовий елемент – це Збройні Сили України. Вони вже зупинили Рф і тепер мають стати ядром системи стримування.

Розвиток мілітарного виробництва – Європа будує заводи з випуску техніки й боєприпасів, Україна створює дрони, системи РЕБ і ракети.

Закрите небо – не лише Patriot, а вся «парасолька»: тактична й стратегічна авіація, розвідка, інтегрована ППО.

Ракетне стримування – Москва повинна знати, що будь-який удар отримає співмірну відповідь. Уже сьогодні ми проєктуємо ракети дальністю 3 тисячі кілометрів із бойовою частиною понад тонну.

Кремль не боїться паперових декларацій. Інструментом примусу до миру мають стати нові заводи, тисячі ракет, сотні тисяч дронів. Нова формула європейської безпеки створюється через силу, а не через ілюзорні компроміси з агресором.

Президент України зустрінеться в Парижі з фон дер Ляєн, Рютте, Мерцом, Стармером для «звірки годинників» під час інтенсивних обговорень гарантій безпеки для України. А точніше – гарантій безпеки Європи на східному кордоні.

Є два паралельні процеси. Перший – ситуативна спроба зупинити війну, у якій головну роль відіграють Сполучені Штати й особисто Дональд Трамп. Другий – конструювання повоєнної архітектури Європи. Там знають свої слабкості: європейці мають дефіцит зброї та не можуть без США накласти ефективні санкції на Індію та Китай. Але ЄС узяв на себе мілітарне стримування Росії – на базі ЗСУ, українських ракетно-дронових технологій, можливо, за участю європейського контингенту.

Україна виступає активним модератором у цих процесах. Постійне щоденне спілкування з партнерами заради глобальної та континентальної безпеки…

Переговори на Алясці Путін використав лише для затягування часу, а потім принизив Президента Трампа. Усі кроки американської адміністрації до встановлення миру були відкинуті. Натомість російська делегація в Пекіні показово схилила коліно перед стратегічним противником США. Маски скинуті, ілюзій не залишилося навіть у Білому домі.

Розчарування Заходу нездатністю Кремля тримати слово зараз конвертується в цілком практичні рішення. Про частину з них говорив Президент Зеленський у Парижі.

Сполучені Штати тиснуть на ЄС, щоб європейці припинили закупівлю російської нафти. Тим часом понад два десятки європейських країн офіційно розглядають можливість відправлення своїх військових контингентів в Україну. Поки що в межах умовних миротворчих місій, але межі можливого розширюються на наших очах. З кожним російським ракетним ударом по містах України. З кожним новим божевільним дописом когось з оточення «субʼєкта» на кшталт мєдвєдєва/захарової…

Якщо відверто, то Китаю, безумовно, абсолютно відомо, що на шляху до миру в Україні стоїть лише небажання Росії. Пекін міг би зупинити війну одним натиском важеля, та йому все ще вигідніше спостерігати. Геополітичні супротивники слабшають, зростає залежність сателітів – і все це без прямих витрат...

США своєю чергою мають повернутися до статусу модератора та змусити Кремль завершити війну. Або ж мають змиритися, що світ переорієнтовується на Схід. Впевнений, пан Трамп ці ризики чітко усвідомлює. Ніхто не хоче увійти в історію як президент, за якого Америка поступилася лідерством. Значить, дипломатичний процес у конфігурації сильні США – активна Європа – вольова Україна за участі Китаю є неминучим…

В очікуванні продовження перемовин Україна робить домашню роботу: розгортаємо мілітарне виробництво, запитуємо й отримуємо озброєння, формуємо гарантії безпеки. Готові до миру. Але не до неадекватних «вимог» РФ…

Рф навмисно, продумано і з конкретними намірами атакувала дронами Польщу. Це, поза сумнівом, цілком свідома стратегія. Щоб протестувати «систему можливих відповідей Заходу» та довести, що її немає. Щоб шокувати європейських партнерів України, налякати їх і вивести з алгоритмів підтримки. Щоб розширити й масштабувати війну на території Європи. Щоб привчити до думки про можливість та обов’язковість війни…

Як уже неодноразово було сказано, Рф добровільно ніколи не вийде з війни. Тому життя в ілюзії, що можна умиротворити агресора (Рф), пішовши на компроміси на його користь, означає лише обов’язкову масштабну трагедію для багатьох європейських країн дуже скоро...

Путін, як класичний російський «політичний газ», намагається заповнити собою весь доступний простір. У його маленькому тілі ховаються колосальні амбіції імператора всесвіту. Він хоче все: всю владу, всі багатства, всі землі, всіх людей у кріпацтво – не тільки у своїй державі, а всюди, куди може дотягнутися.

Невгамовне бажання мати та панувати допомогло йому всередині Росії, де Путін буквально з’їв своїх супротивників. У міжнародній політиці та сама жадібність робить його вкрай ненадійним партнером. Жодні письмові угоди, усні домовленості, меморандуми, компроміси неможливі з людиною, одержимою завоюваннями.

Росію вбиває війна, але Путін, як наркоман, сам не може зупинитися. Весь світ бачить, весь світ розуміє: Путіна доведеться приземляти колективно.

На лінії фронту тривають важкі бої без суттєвих просувань, на які розраховував Путін, анонсуючи «весняно-літній наступ». Тому масовані нічні атаки дронами й ракетами, знищення енергетики та житлових будинків у Чернігові, Сумах, Харкові, Дніпрі – це єдиний ефективний інструмент ведення війни, що залишився в Росії.

Як це зупинити? Коли зростає кількість відповідних ударів, зростає їхня руйнівна сила та соціальна ціна війни для населення Рф. Поки вибухає «десь у Бєлгороді», Москва гуляє. Коли вибухи почує Центральний федеральний округ, ставлення зміниться. Для цього потрібні «томагавки», або «фламінго», або важкі дрони – неважливо. Потрібні переконливі далекобійні засоби деескалації, і побільше.

Менше розмов – більше далекобійності. Після того як Росія зірвала ініційований Президентом Трампом дипломатичний процес, у Білому домі шукають новий шлях до миру. Українська делегація у Вашингтоні презентує стратегію підвищення вартості війни для агресора. Інструменти відомі: крилаті ракети, спільне виробництво дронів, посилення ППО. Удари по нафтопереробці й військовому виробництву Рф ефективно скорочують ресурс насилля.

Так, «томагавки» не є універсальною зброєю і мають технічні обмеження. Але це не про «можна / не можна», а про «треба / потрібно більше». Ми пропонуємо чесну угоду: Україна знижує ризики для всього Заходу, Європа оплачує свою безпеку, США заробляють на постачанні озброєння. Хочемо миру, значить, мусимо проєктувати силу глибоко в серце Росії.

Міністр війни США Гегсет анонсує надходження до України більшої «вогневої міці». Не роки, а лише вісім місяців знадобилися Білому дому для реалістичної оцінки ситуації. І це добре. Соціологія показує: навіть виборці Республіканської партії, лише половина з яких учора нас підтримувала, сьогодні є проукраїнськими на 80 %. Відбувається фундаментальне усвідомлення Росії як стратегічного супротивника, а України – як стратегічного союзника США. Тепер бачимо чітке розуміння: без тиску, без сили – ніяк.

Для тиску треба більше зброї, більше мілітаризації. Потрібно комбінувати санкції з дипстрайками й тиском на фронті. Удари дронами мають поєднуватися з далекобійними ракетами. Кількість ракет, що летітимуть у бік Росії, має бути щонайменше такою самою, як кількість російських ракет по Україні. А дронів – по 500 щоночі, і не лише по Бєлгороду, але й далі. Якщо в росіян постійно лунатимуть сирени і вони будуть занурені у відчуття війни, це суттєво зменшуватиме їхню підтримку агресії.

Як будь-який примітивний та передбачуваний авторитарій, субʼєкт Путін безмежно зациклений на зброї: ядерних боєголовках, «Тополі», «Сарматі», «Буревіснику», «Посейдоні». Кожне його міркування – про те, скільки людей він ще вб’є, що захопить, кого депортує. У Путіна гіпер/фіксація на війні як єдиному джерелі конкурентності: «Бійтеся нас. Ми граємо поза правилами». Тому абсурдними є пропозиції «раціонально поговорити з Путіним». Людина з тяжким особистісним розладом не може триматися в межах раціонального. Тут доречна або специфічна психокорекція, або – у нашому випадку – безумовна ізоляція.

Треба позбавляти Кремль доступу до ресурсів, знежирювати й знерухомлювати систему: відрізати від фінансових ринків, від можливостей продавати нафту, від контрабандних схем із купівлі компонентів для «калібрів» та «Іскандера». На жаль, у російських ракетах до 70 % електроніки європейсько-американського походження, отже, цього доступу слід позбавляти. Інструментів вистачає, але процес «обезжирення Рф» треба суттєво пришвидшити…

На жаль, після 1991 року Захід дав Росії аванс у вигляді контролю над радянськими ресурсами та ядерним арсеналом. Це була фундаментальна помилка. У момент найбільшої слабкості Москви євроатлантичні еліти чомусь злякалися провести необхідну й навіть обов’язкову деімперіалізацію потенційного монстра. Надалі неформальною політичною традицією стало поблажливе ставлення до спроб відновлення Росією радянської концепції. Це мотивувало Рф атакувати тих сусідів, які не хотіли повертатися до «совка».

Сьогодні міф про «велику Росію» тримається лише на інерції та викривленні карти у проєкції Меркатора. Рф, безумовно, – це клаптикова конструкція із сотень народів, що скріплена вкрай агресивним державним насильством. Як історичний проєкт Рф мертва: репутація обнулена, перспективи згоріли, попереду – деградація.

Ми платимо надто високу ціну за демонтаж російської імперії, але альтернативи немає. Заходу треба зробити правильні висновки: помилка 1990-х має бути виправлена не поверненням до діалогу з Москвою, а звільненням поневолених народів і територій разом із ліквідацією інструментів агресії.

Україна веде тяжку війну проти коаліції держав. Росії допомагають обходити санкції, постачають рекрутів, ракети і снаряди, компоненти до електроніки. Сценарії розвитку бойових дій узимку можуть бути різні, і Україна до них готова. Паніка на зразок «Треба евакуювати мільйон людей» безглузда.

Якщо бракуватиме електроенергії, є домовленості про постачання. Додаткові запаси деталей та інструментів для ремонту підстанцій, трансформаторів маємо на складах. Підсилення пасивного захисту інфраструктурних об’єктів робимо. Необхідно суттєво наростити активний захист протиракетними системами – отримали від Німеччини дві додаткові батареї Patriot.

Проблеми розв’язуються тут і зараз. Україна витримала чотири роки війни і в багатьох аспектах оборони за цей час стала сильнішою.

Звістка про розслідування корупційної схеми в енергетичному секторі, на жаль, не є несподіваною. Це логічне відлуння минулого, у якому Кремль десятиліттями будував систему для утримання України в зоні свого впливу. Корупція була одним із головних його інструментів, і залишки цього механізму існують. Проте сьогоднішня ситуація має принципово нову природу.

Справжньою новиною є не сам факт зловживань. Головне, що система створених після 2014 року незалежних антикорупційних інституцій працює. Що таке розслідування почалося, що проведено масу слідчої роботи, що на вищому рівні наголошують на потребі справедливих вироків – усе це переконливо показує трансформацію України.

Звісно, російська пропаганда спробує використати це як доказ недієздатності України. Але реальність протилежна: ми бачимо не колапс держави, а тестування нової інституційної основи. Небагато країн могли б під час війни виявляти, розслідувати та публічно обговорювати такі справи. Робимо складні, болючі, але абсолютно необхідні кроки на шляху до інтеграції з Євросоюзом.

Хотілося б, щоб корупціонери діставали пожиттєві терміни одразу після викриття. Але є закон, і його доведеться дотримуватися. Головне, держава реагує – не замовчує, не відмахується. Людей із підозрами відсторонюють, а Президент іде далі та вимагає негайних звільнень. Щодо осіб, які не мають офіційних посад, розглядаються питання про санкції. Паралельно триває процес очищення «Енергоатома». Буде оновлена наглядова рада. Проводиться аудит.

Усі 30 років незалежності ми раз за разом маємо великі корупційні скандали. Різниця в тому, як реагує держава. Колись мовчала. Колись толерувала. Колись переводила людей із посади на посаду. Сьогодні Україна демонструє нетолерантність до корупції. На рівні Президента ухвалюються максимально швидкі та жорсткі рішення. Це вже зовсім не та Україна, якою вона була 10, 15, 20 років тому. Саме тому міжнародні партнери продовжують підтримку. Вони бачать реальні дії.

Плівки НАБУ оприлюднили в понеділок. Сьогодні п'ятниця, і вже є відповідні кадрові рішення, жорсткі юридичні та політичні реакції. Це свідчить про відносну зрілість системи. Так само працюють європейські держави: ми бачимо чимало прикладів, коли урядовець спочатку йде у відставку, потім роками триває слідство.

Для України сьогодні важливі кілька базових речей. Перше: ми розуміємо, що сам на сам із Росією вистояти не зможемо. Україна має бути в альянсі. Альянс – це правила. Друге: Україна хоче бути в альянсі, де ці правила стосуються, зокрема, прозорості правоохоронної та судової систем, боротьби з топкорупцією. Третє: для України критично важлива репутація країни, готової до швидких антикорупційних дій.

Найважливіше: особисто Президент і українська влада загалом демонструють готовність до таких швидких дій, незалежно від усіх інформаційних і репутаційних ризиків. Це для мене ознака здорового суспільства, що не боїться жорстко реагувати на прояви корупції навіть під час війни.