З кожним бомбардуванням, з кожним запуском ракети в Україні збільшується кількість дітей, що лишилися без батьків.

Однак так бути не має. Кожна дитина має право на сім’ю та піклування. Тому в ЮНІСЕФ запустили проект «Дитина не сама: Інструкція з турботи» — він пояснює, як сьогодні влаштована процедура усиновлення та надання прихистку, як допомогти дітям, які втратили рідних, загубились, пережили травму або чиї права порушили.

Першим етапом проекту був @dytyna_ne_sama_bot, де можна лишити заявку на надання тимчасового прихистку дитині. Нині у ньому вже понад 20 тисяч заявок від українських сімей та більше трьохсот від міжнародних організацій.

На сайті ж, окрім нормативно-правової бази, зібрана корисна психологічна інформація. Для родичів та піклувальників, які надають прихисток, тут є поради: як спілкуватися з дітьми, що пережили травму, аби вони краще адаптувалися. Окремо є розділ для психологів, що працюють із дітьми, позбавленими батьківського піклування.

Якщо ви стали свідком порушення прав дитини, загубили або знайшли дитину, тут можна дізнатися, як діяти, є контакти служб та органів для захисту дітей в Україні та за кордоном.

Не будьмо байдужими. Діймо правильно. І пам’ятаймо: дитина не має бути сама. Особливо під час війни.

Ми вже не прочитаємо їхніх нових текстів. Не побачимо свіжих репортажів. Вони довічно акредитовані на війну. Журналісти, які загинули через напад Росії, сьогодні б мали святкувати свій професійний день.

Натомість ми їх згадуємо - Євгена Бабеля, 78-річного військового журналіста, який помер після багатоденних тортур у полоні в російських військових. Завжди усміхненого Олександра Махова, який зробив пропозицію коханій і загинув на передовій під Ізюмом. Віру Гирич, яка не поїхала з Києва, документуючи події в місті, і в її будинок влучила ракета.

Це день не лише українських медійників. А й французького журналіста Фредеріка Леклерка, якого розстріляли росіяни, коли він їхав з колоною евакуйованих мирних жителів. Ірландського оператора Пʼєра Закжевські, який пройшов Ірак, Афганістан, Сирію, і загинув на окупованій Київщині. Американця Брента Рено, що потрапив у засідку під Ірпенем. Литовця Мантаса Кведаравічюса, якого взяли в заручники і розстріляли під Маріуполем.

Понад тридцять медійників уже не повернуться із війни. І сотні ризикують життям щодня, щоб світ дізнавався правду про російські звірства. Щоб Україна не сходила з перших шпальт. Щоб кожного ранку ми знали, якою була ніч для країни.

Це справжній інформаційний фронт, бо розв’язана Росією війна є водночас війною проти свободи слова та правди у всьому світі. Дякую вам, журналісти, за те що бороните її. Вбережіть і себе, будь ласка.

«Людина в центрі всього». У мирний час це був девіз усіх наших проєктів – від безбар'єрності до гендерної рівності. Тепер, коли ворог свідомо винищує та калічить наших людей, ці слова ще актуальніші. Ось лише деякі цифри щодо наслідків російської агресії:

● 40 тис. випадків загибелі чи поранення громадян України;
● 3 млн людей на окупованих територіях, понад 8 млн внутрішньо переміщених осіб, 6 млн українців були вимушені виїхати за кордон;
● 44% наших громадян розлучені із сім'єю;
● 50% українців оцінюють свій психологічний стан як дуже напружений.

Все це – прямі показання до психологічної допомоги. За підрахунками МОЗ, нині її потребують не менш як 60% українців.

Ось про що говорила наша робоча група, яка працює над Національною програмою психічного здоров’я та психосоціальної підтримки. За останні тижні ця моя ініціатива пройшла шлях від перемовин із першими леді різних країн та ВООЗ (партнери нададуть фахівців та поділяться напрацюваннями) до конкретного плану дій на рівні держави.
Наші наступні кроки:
● аудит ресурсів із залученням представників ВООЗ, на основі якого буде розроблена модель системи надання допомоги.
● навчання сімейних лікарів, психологів, соціальних працівників, освітян швидких методик психологічної підтримки;
● навчання ізраїльськими фахівцями українських спеціалістів, які працюють у медичному та оборонному секторі, з військовими та ветеранами;
● адаптація до наших потреб мобільних застосунків ВООЗ, які даватимуть змогу робити самодіагностику та міститимуть техніки самодопомоги;
● велика комунікаційна кампанія: люди мають чітко знати, куди йти по підтримку, якщо почуваєшся невпевнено, втратив спокій, живеш у постійній напрузі.

Психологи кажуть, що ця війна, навіть після того, як закінчиться нашою перемогою, «відіграватиметься» на психіці щонайменше найближчі сім-десять років. Якщо ми скоротимо цей строк чи полегшимо наслідки, це буде ще одна велика перемога, яку ми маємо здобути – заради наших людей, які так багато пережили.

Нашу розмову з американським телеканалом ABC перервала повітряна тривога, звична для Києва. Якраз говорили про різницю між «спокійними» та «неспокійними» регіонами. Журналісти змогли пересвідчитися, що насправді в Україні немає спокійних регіонів. Бо Росія хоче знищити їх усі. Пояснила в інтерв’ю, що не дочекається.

«Ми не готові поступатися своїми територіями. Не можна втратити свої території та бути спокійними надалі. Агресор не зупиниться на частині нашої території, не зупиниться, доки не знищить нас. Тож у нас немає вибору – ми повинні боротися за свою незалежність».

Запитали, що б я переказала Америці й американцям. Переказала слова великої подяки та заклик:

«Мені дуже хочеться, щоб весь світ – і американці також – не звикали до цієї війни. Так, від вас вона далеко, довго триває, і від неї можна втомитися, але, будь ласка, не звикайте, тому що якщо всі звикнуть, ця війна не закінчиться ніколи. І коли ви починаєте думати, що «не все так однозначно» і для цієї війни можуть бути якісь причини, це означає, що ви в зоні російської пропаганди! Будьте уважними, чуйте правду».

Перша дитина цієї війни народилася у другий день вторгнення в київському метро. Я тоді писала про неї. Під бомбами це здавалося дивом, але можна уявити, як ризикували і мама, й дитина у нелікарняних умовах.
Відтоді в нас понад 50 тисяч таких маленьких див. І майже завжди це був ризик, бо навіть у багатьох лікарнях стало небезпечно – через ворожі обстріли, відсутність води та електрики.

Для підтримки життєдіяльності малюків, які народилися передчасно, існують інкубатори з безперебійним живленням. Фактично це «рятувальна капсула» для малюків – із контролем температури, вологості й шуму. У ній можуть жити й рости навіть малята вагою до 1500 грамів!

Ще три таких пристрої прибули в Україну, у клінічні лікарні Харківської та Запорізької областей і Сумський обласний клінічний перинатальний центр.

А всього в межах співпраці з міжнародними партнерами у перинатальних центрах Миколаївської, Харківської, Дніпропетровської, Сумської та Запорізької областей з'явилося вже сім таких «рятувальних капсул».

Чергову партію апаратів очікуємо наступного місяця.
Так, «воєнні» малята ще не бачили мирного неба. Але ми зробимо все, щоб це таки сталося.