Вчишся у школі, ходиш у спортивну секцію чи на танці, записуєш ролики для TikTok, хвилюєшся перед іспитами, радієш канікулам, граєш на піаніно чи у футбол, малюєш, вивчаєш робототехніку чи програмування, любиш маму й тата, кота й собаку, чекаєш дня народження та літа, мрієш про братика чи сестричку, просто мрієш…

Коли падає перша бомба, ти не можеш у це повірити.
«Навіщо нас хочуть убити?» – питаєш у мами в бомбосховищі.
Мама плаче. Але найстрашніше, коли вона не відповідає.

Сьогодні – День захисту дітей. І вперше цей захист – буквальний, зі зброєю в руках. Ми народжували й ростили їх для миру. А тепер маємо врятувати дітей від війни.

Зараз ми боронимо саме дитинство, право на нього. Право не бачити бомбардувань і не знати, що таке сирітство.
Бо Україна – це вони. Наші діти.

Режисер - Стас Капралов

​​Жив собі колись... Мені завжди хотілося почати так свою розповідь. Як казку.

Днями випала нагода – польська Dziennik Gazeta Prawna підготувала спеціальний випуск до Дня захисту дітей і запропонувала мені написати кілька слів. Цей випуск повністю підготовлений дітьми – вони і журналісти, і дизайнери. Розповідають про своє бачення світу та мрії. Дуже важливо, що цьогоріч до редколегії запросили й українських дітей.

Написала про українського хлопчика, на чиє місто напали вороги, та його вірного песика Патрона, який, мов справжній герой, допомагає знаходити ворожі міни. Написала, наче казку, бо дуже хочеться розказати польським дітям про їхніх хоробрих друзів в Україні і менш за все – лякати їх війною.

На жаль, для наших дітей це не казка, а реальність. Та діти в жодній країні не повинні жити у війні, не мають знати, що таке обстріли та бомбосховища. Всі мають право на безпечне дитинство. На дім, школу, друзів. Натомість половина українських дітей нині все це втратила. Тож попросила польських школярів стати їм зараз друзями, підтримати.

Чуйність і доброта долають будь-яке зло та морок. Якщо пам’ятатимемо про це, тоді в жодного зла на землі не буде шансу забрати усмішку в дитини. Дякую Dziennik Gazeta Prawna за можливість поділитися цими думками й за те, що запросили до редакції українських дітей. Можливо, хтось із них уже в дорослому віці отримуватиме свою Пулітцерівську премію. І згадає, що його перша стаття була в цьому випуску. 🇺🇦 🇵🇱

Тисячі людей, що співають наш гімн перед Брандербурзькими воротами у Берліні. Обіймаються, закутані в один на двох жовтоблакитний прапор, коли Святослав Вакарчук починає «Обійми». І мільйони глядачів — онлайн та на головних площах у тридцяти містах світу.

Так у неділю пройшов другий міжнародний благодійний телемарафон Save Ukraine — #StopWar, наживо з Берліна та Києва.

Завдяки марафону на рахунок Міністерства охорони здоровʼя України вже вдалося зібрати понад 6 000 000 грн. Ці кошти будуть відправлені на закупку критично важливих в умовах війни рентген-апаратів С-арки для регіонів, що приймають поранених.

Очільники країн, міністри, парламентарі — десятки політиків приєднались до марафону зі словами підтримки. Музиканти зі світовим ім’ям об‘єдналися із нашими митцями, щоб разом заспівати для України. Тисячі людей у всьому світі працювали разом, щоб цей марафон відбувся. Я особисто і — впевнена — кожен українець вдячні за це.

Збір коштів на медичне обладнання не припиняється. Бо й війна триває, поранених усе більше. Тож на платформі UNITED24 ще можна долучитися до марафону — бо наша війна ним і є: дистанцією, яку ми здолаємо разом.

Тоненький передзвін над заповідником «Софія Київська». Передзвін у пам'ять про діток, яких убила Росія. Немов їхній далекий сміх, немов їхні голоси.

Щороку 4 червня відзначається Міжнародний день дітей – безневинних жертв агресії, заснований Генеральною Асамблеєю ООН. Україна долучилася до нього торік. І в страшному сні ми не могли тоді уявити сьогоднішній день і ці дзвіночки…

У Софії поруч стояли дипломати з різних країн і близькі дітей, яких більше немає. Розстріляних в евакуаційних автівках. Вбитих уламками. Відібраних дикою російською агресією. Назавжди. Страшне слово. Страшна його невблаганність.
Не знаю, що відчували дипломати. Я просила їх не кидати українських дітей сам на сам із війною – заради тих, кого вже немає. Робити все для захисту тих, хто ще живий.

Боляче навіть уявити, що відчувають батьки. Всі банальні слова тут зайві. Хотілося просто обійняти, потримати за руку. Побути поряд.

Дорогі наші! Ви – важливі. Ви стільки пережили! Я мрію, щоб ви мали сили жити. Бо наші діти завжди хочуть, щоб ми жили. І ваші діти теж цього хотіли. Тож дозвольте підтримати вас, дозвольте допомогти вам жити – заради ваших дітей, голоси-дзвіночки яких звучать у ваших і наших серцях. І звучатимуть, доки ми живі.