У діаспорі дата 22 січня 1918 року (IV Універсал, проголошення незалежності Української Народної Республіки) у минулі часи вважалася важливішою ніж Акт Злуки 22 січня 1919 року. Зокрема, у США українці відзначали обидві дати, але Незалежність була первинною.

У документах і афішах дата фігурувала як Independence Day of Ukraine. Як свідчать архівні документи, то було повноцінне національне свято. Проводилися святкові зібрання, богослужіння за Україну, маніфестації та марші, приймалися політичні резолюції проти окупації України СРСР, надсилалися відповідні звернення до Конгресу США та Білого дому. 

Йшлося про заперечення радянського міфу про те, що Україна нібито добровільно увійшла до складу СРСР, нагадування Заходу, що Україна є окремим суб’єктом міжнародного права з 1918 року, про підтримку визвольного руху в самій підрадянській Україні, про формування історичної пам’яті.

У 1960-х роках у Конгресі США 22 січня іноді називали українським днем. Робота вищого законодавчого органу країни розпочиналася молитвою, яку читали українські священники. У молитвах висловлювалася вдячність керівництву США за підтримку ідеї відродження незалежної України й висловлювалося сподівання, що незабаром ворог буде переможений і Україна знову стане незалежною державою. Сенатори і конгресмени у своїх доповідях порушували питання боротьби українського народу за створення своєї незалежної держави, ставили український народ в приклад іншим народам, які боролися проти кремлівської влади.

Особливою активністю вирізнявся лідер республіканської меншості в сенаті США Еверетт Дірксен.

У документі з архіву СЗРУ зазначається, що саме він 22 січня 1965 року вніс у сенат проєкт резолюції, в якому запропонував «домагатися відкликання з території України та інших поневолених москвою, колись вільних і незалежних країн, совєтських окупаційних сил, проведення в тих країнах вільних виборів під безпосереднім наглядом Обʼєднаних Націй та поставлення під міжнародний суд відповідальних за агресію в тих країнах совєтських володарів».

У документі згадується, що резолюція такого змісту вноситься на розгляд   вищого законодавчого органу США вже вчетверте. Раніше це робили сенатор Хруска (8 липня 1962 р.), член палати представників Б. Вільсон (7 листопада 1963 р.), член палати представників Д. Клаусон (20 травня 1964 р.). Водночас резолюція Дірксена, як наголошується в документі, «дещо відрізняється від попередніх. Зокрема, в ній вміщено наклепницьке порівняння комуністів з нацистськими воєнними злочинцями».
Далі наводяться слова із виступу Дірксена, з посиланням на газету «Свобода» від 29 січня 1965 року. «Діла, а не слова потрібні, щоб допомогти народам України та інших поневолених націй», – заявляв він.

Текст: Олександр Скрипник

Джерело: Архів СЗРУ

Великий терор. Акти приймання-передавання Харківським НКВД людських трупів для поховання на єврейському кладовищі Харкова. 1938 рік.

7 січня 1938 року УНКВД передало на єврейське кладовище 24 трупи,
8 січня — 45 трупів,
а 31 січня — 120 штук.
Усього за січень — 1445 трупів.

Загалом, за даними КҐБ УРСР, на цьому кладовищі було таємно поховано 6 865 осіб, розстріляних органами НКВД у 1937–1938 роках.

Опублікував Костянтин Богуславський

Джерело: Архів СБУ

Співробітниця трикотажної фабрики Євгенія Козіна, вона ж зафронтовий агент НКГБ "Ганна", на початку 1943 року вдивлялася у фото незнайомого чоловіка, який у зашифровних повідомленнях від неї до Центру мав фігурувати як "Доктор". І запамятовувала пароль для зустрічі з ним в окупованому німцями Києві: "Чи можу я побачити Платона Мефодійовича?"

Платон Мефодійович - так само звали батька "Доктора". Сам "Доктор" - Віктор Платонович Петров. Йому "Ганна" мала передати гроші та листа від чекістів, від нього отримати усний звіт. Якщо Петрова не буде вдома - треба у визначені дні тижня з'являтися на службу в Малій Софії та Володимирському соборі, він мав би бути там.

І ось незабаром "Ганна" стрибає з літака з парашутом, переховується в лісах та селах, в'їжджає в Київ трамваєм, що йде з Пущі-Водиці на Поділ...

Всі ці деталі стали відомі завдяки справі "Ганни", яка (пощастило!) збереглася в архіві СБУ. І цей сюжет увійшов до "Агента з ведмедиком".

В українській історії є приклад існування одночасно двох розвідувальних служб на одній позиції. То диктувалося складною ситуацією у військовому протистоянні з більшовицькою росією.

Йдеться про створення у травні 1920 року Інформаційного бюро при Генштабі Армії УНР. Формально воно входило до складу Розвідочної управи Генштабу, а фактично діяло як самостійний головний робочий орган військової розвідки та контррозвідки Збройних сил республіки і стало, по суті, окремою спецслужбою, хоч це і зумовлювало певні дублювання в роботі.

Визначальною у цій історії була постать і роль неординарного керівника – Миколи Красовського. Того самого М. Красовського, який зарекомендував себе одним із кращих розшуковців Києва у дореволюційній царській росії, який зіграв ключову роль у розслідуванні однієї з найрезонансніших справ, яка прогриміла на увесь світ – так званій «справі Бейліса».

Українська Центральна Рада взяла його на службу як професіонала своєї справи, який прийняв ідею національної державності, і довірила очолювати київський кримінальний розшук у 1917–1918 роках.

У ЦДАВО України зберігається документи періоду Директорії УНР, які дають змогу пролити світло на деякі епізоди діяльності Інформбюро та її керівника.

Один витяг із рапорта М. Красовського, який красномовно свідчить про його життєве кредо. «Моя свідомість у справах розвідки й ідейна боротьба зі всім злочинним і злочинцями, не вважаючи на їх положення, – заявляв він, – будуть тілько перешкоджати тім мріям і бажанням, якими керуються… тисячі … чужинців, які майже три роки руйнують і нищать все, що єсть корисного на Ниві Українській».

Справді, роль особистості в такій специфічній сфері діяльності, як розвідка, є дуже великою. У М. Красовського був величезний професійний багаж за плечима, авторитет, вміння працювати з агентурою, розбиратися в тонкощах оперативної роботи, відстоювати свою позицію, не боятися казати правду вищому керівництву, не зраджувати своїм переконанням, не поступатися принципами, генерувати слушні ідеї, бачити на крок попереду. Це особливо важливо у важкий період боротьби за існування держави.

Текст Олександр Скрипник

Докладніше про Інформбюро – https://szru.gov.ua/history/stories/informbyuro-henshtabu-armii-unr-vikhy-istorii-ukrainskoi-rozvidky?fbclid=Iwb21leAPgKQFjbGNrA-Ao3WV4dG4DYWVtAjExAHNydGMGYXBwX2lkDDM1MDY4NTUzMTcyOAABHuf0dYAviX9cKezKVBY632G3gDxRiKIQg97j3c2RtsCf0GVAPpr95SIJmxVU_aem_Pmls4UGTg7Y3cfk8q0ILeg