Перефразируя классика, задача для Запада: "должным образом учиться военному делу и догнать по уровню промышленного развития Китай".

По второй задаче появилась и смета.

К 2050-му году ЕС, Британии и США потребуется 23,6 трлн дол на реиндустриализацию и избавление от промышленной зависимости от КНР.

Об этом пишет Financial Times, приводя расчеты консалтинговой компании EY-Parthenon.

Аналитики подсчитали затраты на создание новых производственных и логистических цепочек, обрабатывающих мощностей и исследовательских центров в ЕС, Британии и США.

К 2050 году США потребуются дополнительные инвестиции в размере $13,7 трлн, ЕС в $9,1 трлн, Великобритании в $800 млрд.

Аналитики считают такой размер инвестиций «преодолимым».

Но это должны быть дополнительные инвестиции, кроме тех, что уже крайне необходимо профинансировать: в энергетику, технологии, образование, проекты ИИ, оборону и инфраструктуру.

Добавим, что Китай контролирует 70% мирового рынка редкозема, рынок комплектующих по широчайшей товарной линейке и поставки фармацевтического сырья.

Поэтому, наивно полагать, что он будет "комплектовать" процесс западной реиндустриализации.

Скорее всего, разрыв в промышленном развитии между Китаем (шире Азией) и Западом к 2050 году лишь возрастет. В пользу Китая/Азии.

Плюс Азия к 2050-му году станет частью Новой евразийской мир-системы, ориентированной на Китай.

И это будет империя не западного типа, а сетецентричная.

Не империя в формате "ядро - полупериферия - периферия", а условно "блокчейн-империя", объединяющая азиатские блоки стран в единую систему.

"Премьериада" проходит не только в Украине, но и в Молдове.

При чем, модель Молдовы - это именно то, что произойдет у нас после войны, поэтому опыт этой страны - это как испытательный политтехнологический "стенд" для нас, который позволяет моделировать процессы будущего.

Действующий премьер Молдовы Александр Мунтяну 3 июля подал в отставку, пребывая в должности около восьми месяцев (чуть меньше, чем Свириденко).

Формально причина отставки Мунтяну - коррупционный скандал.

Президент Молдовы Майя Санду выдвинула на пост премьера Василе Тофана.

Тофану 44 года, он один из управляющих глобального фонда Horizon Capital.

В его непосредственном управлении, портфель инвестиций в размере 1,6 млрд долларов.

Тофан специализируется на инвестициях в Украине и Молдове.

В Молдове он учредил общественное движение "Европа - 2028", в которое вошли 28 крупнейших бизнесменов страны.

Само название говорит о цели движения - вступление Молдовы в ЕС в 2028-м году.

Политическая программа Тофана - полная калька с предвыборной программы Милея: дерегуляция, снижение налогов, сокращение бюрократии и размера государства.

Как я неоднократно писал, программа Милея - это не экономическая теория, а политическая технология для захвата власти "демократическим путем" и удержание оной "недемократическим путем".

На самом деле, данная технология заключается в формировании привлекательного политтехнологического "сэндвича" для электората.

Ну кто будет против снижения налогов и сокращения бюрократии?

В реальности, это выливается в отсечение общества от ключевых форм народного суверенитета:

1. Системы управления страной.

2. Получения выгод от ключевых национальных активов, включая природные ресурсы.

3. Определения системы и пропорций распределения национального дохода.

Народу в этой модели остается суверенитет над "историей" и "языком".

Например, в Аргентине внезапно заговорили о правах страны на Фолклендские/Мальвинские острова, которые сейчас контролирует Британия...

То есть задача данной политической технологии, сформировать корпоративное, технократическое управление ключевыми национальными активами, природными ресурсами и установить контроль за системой распределение национального дохода, включая установление пропорций такого распределения.

При этом происходит отсечение народа от демократических механизмов управления страной с помощью симулятивного характера выборов и девальвации полномочий органов народного представительства.

В этой системе координат, народ ничем не управляет, он лишь регулярно "освящает" якобы народный выбор.

При этом, сама программа реформ реализуется, но специфически.

Например, налоги снижаются, но, в основном, для корпораций: налог на корпоративную прибыль, пошлины на экспорт сырья и на импорт товаров, плоская ставка подоходного налога (а не первая ступень прогрессивного), от чего выигрывают корпорации, а не простые граждане.

Государственное регулирование сокращается, но преимущественно в виде демонтажа антимонопольной политики государства.

Собственники крупнейших компаний, в том числе и в Украине, активно выступают за либертарианскую парадигму и, в первую очередь, за ликвидацию антимонопольной политики.

Что интересно, малый и средний бизнес наивно поддерживает такие действия.

Вот только после ликвидации антимонопольных ограничителей, монополии уничтожают малый и средний бизнес намного быстрее чиновников и государства.

Монополии, буквально, выжигают, малый и средний бизнес, вытесняя его из экономической среды и захватывая в результате горизонтального расширения все пространство формирования добавочной стоимости.

Что касается величины государства, то классическое государство действительно сокращается вместе с расходами на образование, науку, культуру и социальную инфраструктуру.

Зато квазилиберальная государственная псевдоморфоза в виде корпоративной надстройки, замещающей классическое государство.

Напомню, что псевдоморфоза (в переводе - "ложная форма") образуется в результате замещения одного минерала другим с сохранением внешних форм исходного материала.

Она имеет внешнюю форму одного биологического остатка, но полностью состоит из другого, сохраняя при этом исходные очертания.

Задача указанной выше технологии - создать ту самую государственную псевдоморфозу.

После войны в Украине глобальные структуры также попробуют создать такую "псевдоморфозу" под видом реформ аля Милей: снижение налогов, малое государство, сокращение чиновников и так далее.

Теоретический сценарий того, что будет происходить на практике - описан выше

Поэтому происходящее в Молдове - это способ заглянуть в будущее. Правда без опции вступления в ЕС в 2028-м году, которая у Молдовы есть, а у нас - нет.

Новое обострение войны США и Ирана или "откуда у Трампа иранская грусть"?

Период Мир-системных войн Эпохи Неполярного мира характеризуется столкновением двух базовых Мир-систем: западноцентричной гегемонистической и синоцентричной сетевой (блокчейн-империя).

Противостояние формата "филиальной империи" и "блокчейн империи".

Борьба сейчас идет за условно "свободные" глобальные кластеры:

- латиноамериканский;

- страны блока АСЕАН;

- страны Южного Кавказа и Центральной Азии;

- Ближний Восток;

- Южная Азия.

Африка рассматривается всеми игроками не как "кластер-трофей", а исключительно в качестве сырьевого придатка и источника дешевой рабочей силы.

Латиноамериканский кластер - это "топливо" американской доктрины Монро 2.0.

Действия ЕС и Китая в Латинской Америке носят характер кластерного сдерживания активности США, но финал борьбы предрешен: Америка от Гренландии до Антарктиды как единый кластер Западного полушария рано или поздно будет сформирована.

Южная Азия по причине фактора Индии трофеем не станет.

Ближний Восток - это геополитическое пространство действий США и Израиля (за исключением Ирана и Турции).

Из "вкусных" кластеров, которые пока балансируют между различными внешними глобальными центрами влияния - это Центральная Азия (плюс сопряженный Южный Кавказ).

Кроме того, Центральная Азия - это последний неразделенный кусок пирога постсоветского пространства.

Поэтому "драка будет страшной, в бой идут одни старики".

Но к Центральной Азии Америке не так то просто будет подобраться.

Нужно контролировать Южный Кавказ как коридор в сторону Центральной Азии и этим объясняется внимание США к Зангезурскому коридору.

А также нужно получить доступ к Каспийскому морю, а это возможно лишь в случае контроля над Ираном (Азербайджан входит в зону турецкой проектности).

Поэтому, попытка США "перевернуть" политические элиты Ирана - это промежуточная цель.

Конечная цель - выход в каспийскую операционную зону и взятие под геополитический контроль Центральной Азии и ее ресурсов.

Еще один протокластер, за который развернется глобальное сражение на следующем такте мир-системных войн - это блок стран АСЕАН.

Но этот блок находится в Индо-Тихоокеанской операционной зоне и для формирования инструментов давления на него буфер в виде Южного Кавказа и Ирана (как в случае с Центральной Азией) не нужен.

Тем более, что у США в блоке АСЕАН есть свой "троянский конь" в виде Филиппин.

Тут все будет активировано достаточно быстро в виде проектов "внутренней нестабильности" и возобновленных старых региональных конфликтов.

Так что цели войны - это не просто Иран или нефть.

Это "расшивка" евразийского контура, который сейчас активно формируется Китаем.

И это борьба за оставшиеся "куски пирога".

"Драка будет страшной, в бой идут одни старики". В прямом смысле.

Скрытый имам Махди на самолете Судного дня....

Моджтаба Хамении так и не появился на похоронах своего отца, убитого верховного аятоллы Али Хаменеи.

Этим он упрочил свой образ "скрытого имама Махди", который занимаеи особое место в рамках шиитской эсхатологии и влияет на восприятие всего мусульманского мира.

Тем более, что противостоит Махди не кому-нибудь, а Даджалю, Антихристу, лжемессии.

С момента гибели Али Хаменеи никто не видел его сына Моджтабу, который был избран в статус Рахбара вместо его отца.

По разным данным, он находится на лечении за пределами Ирана, возможно, в РФ.

Вчера в Тегеране приземлился самолет Ту-214ПУ. Его еще называют самолетом Судного дня, так как он представляет собой летающий центр управления.

Под защитой своего статуса, борт простоял в аэропорту Тегерана 12 часов в ходе которых Моджтаба, возможно, встречался с лидерами духовенства и КСИР.

Затем, самолет полетел в Пекин.

Наблюдаем запуск геополитической оси Москва - Тегеран - Пекин - Пхеньян.

И геополитическую консолидацию Евразийской синоцентричной империи.

Все говорит о переходе войны на Ближнем Востоке на новый уровень эскалации.

Демографічна криза України — екзистенційна катастрофа.

Прогноз ООН щодо чисельності населення України свідчить: до кінця XXI століття в країні може залишитися приблизно 15 мільйонів людей.

Діапазон прогнозування досить широкий — від 10 мільйонів у мінімальному сценарії до 25 мільйонів у максимальному.

Але ООН будує прогноз на основі офіційної статистики, тобто від 42 мільйонів людей, які, за статистичними даними, жили в Україні до початку повномасштабної війни.

При цьому перепис, проведений за опосередкованими даними у 2019 році, показав приблизно 37 мільйонів людей з урахуванням маятникової трудової міграції.

Наявні в ООН дані взяті без урахування окупації територій та масової міграції.

Якщо закласти в модель ООН реальну нинішню чисельність населення країни — до 28 мільйонів людей на підконтрольній території, — то до кінця XXI століття отримаємо значно гірший результат: населення на рівні нинішньої Монголії, тобто менше 5 мільйонів людей.

Як розрахувати реальне скорочення населення через три покоління.

Зрозуміло, що всі прогнози мають умовний характер.

Але можна зробити прикладний розрахунок.

Нині в Україні залишилося приблизно 28 мільйонів людей.

Із них жінок фертильного віку, а також тих, хто увійде до цього віку, — близько 8 мільйонів.

Коефіцієнт фертильності становить 0,8.

Тобто ці жінки зможуть народити 6,4 мільйона дітей.

Середній термін входження в дітородний вік — 25 років.

Половина з цих 6,4 мільйона — жіночої статі, тобто вони зможуть дати життя ще приблизно 2,5 мільйона людей.

Половина з цих 2,5 мільйона також буде жіночої статі — близько 1,25 мільйона.

Через 25 років вони народять приблизно один мільйон людей.

Разом: 6,4 млн + 2,5 млн + 1,25 млн + 1 млн = 11,15 мільйона людей.

Отже, за три покоління в Україні зможуть народитися 11–12 мільйонів нових українців, а помре переважна більшість тих, хто живе нині.

Наприкінці століття в Україні справді може залишитися трохи більше 10 мільйонів людей — без урахування фактора міграції з інших країн.

За негативного сценарію населення може скоротитися навіть до 5–10 мільйонів людей, і це будуть переважно літні люди.

На яких умовах базується цей розрахунок.

Цей спрощений розрахунок коректний за таких умов:

- населення зараз становить 28 мільйонів;

- після війни міграція припиниться;

- коефіцієнт фертильності не знизиться;

- не буде нових воєн та загроз;

- окуповані території буде повернуто.

Звичайно, деякі чинники, але з позитивною конотацією, можуть поліпшити прогноз.

- Наприклад, населення становитиме не 28 мільйонів, а 30;

- коефіцієнт фертильності зросте до рівня понад одиницю;

- після війни в Україну повернуться біженці або до нас приїдуть мігранти з інших країн;

- Україна поверне території станом на 1991 рік.

Питання в тому, який сценарій стане базовим.

Демографічна криза як суїцидальність суспільства.

В Україні давно склалася так звана надзвичайна демографічна ситуація, причому задовго до війни.

Війна — національна трагедія, а демографія України — національна катастрофа.

Але ще страшніше — ставлення суспільства до цієї проблеми.

Одні міркують у стилі: менше народу — менше кисню.

Інші згадують приклад малонаселеної Австралії.

Треті говорять, що в усьому світі так.

Суспільна суїцидальність — це невміння реагувати на екзистенційні ризики для існування нації як цілісного живого, роєвого організму.

Це парадокс: у момент, коли Україна намагається зберегтися як держава, її суспільство несвідомо схиляється до демографічного усихання.

Який амортизатор мають інші країни від демографічної кризи.

Усі розвинені країни світу мають проблеми з народжуваністю.

У Європі коефіцієнт фертильності нижчий за критичну двійку.

В Україні він навіть нижчий за одиницю — 0,7.

Але це лише частина демографічного рівняння.

Європа вирішує цю проблему за рахунок трудової міграції з інших країн.

Франція — також за рахунок народжуваності серед мігрантів із Франсафрики.

У Китаї коефіцієнт фертильності теж нижчий за 2, але там 1,4 мільярда населення.

Головна проблема Китаю — старіння населення, а не лише його чисельність.

Окрім цих великих держав, майже всі країни мають проблеми з народжуваністю.

Це закономірно в умовах суспільства споживання XXI століття та жіночої емансипації.

У нас немає жодного з цих амортизаторів.

По-перше, первісне велике населення — 53 мільйони станом на 1991 рік — як фактор втрачено.

По-друге, в Україну не їдуть мігранти і навряд чи поїдуть у найближчій перспективі.

По-третє, середня тривалість життя чоловіків в Україні скоротилася з 64 до 58 років, а жінок — із 75 до 70 років.

Старше 65 років житиме лише незначна частина жіночого населення, стан здоров'я якої не дозволить працювати.

А більшість чоловіків до 65 років узагалі не доживуть.

І все це катастрофічно посилює постійний потік міграції з країни.

Найближчими роками Україна втрачатиме 300 тисяч жителів через перевищення смертності над народжуваністю і ще 500 тисяч — через щорічний потік мігрантів за кордон.

Сукупно — до 800 тисяч мешканців на рік.

Чому депопуляція під час націотворення — це неповторна трагедія.

Ключовий момент, який визначає критичність депопуляції, — це динаміка історичних циклів у теорії кліодинаміки.

Процес формування нації майже завжди супроводжується зростанням чисельності населення.

Це схоже на річні кільця на зрізі стовбура дерева: що далі від центру, то більший радіус кожного наступного кільця.

Але на певному етапі зростання припиняється, і можливе навіть скорочення діаметра зрізу.

Цей процес пов'язаний з ущільненням стовбура — аж до скам'яніння деревини.

Щось на кшталт демографічної рівноваги або соціального гомеостазу.

Зупинка зростання пов'язана із завершенням динамічних націотворчих процесів, які у більшості країн світу, крім низки держав Африки та Азії, завершилися у XIX–XX століттях.

Унікальність нашого історичного моменту в тому, що в Україні суспільство досі перебуває в активній історичній динаміці.

На цьому етапі чисельність населення за параметрами націотворчої моделі мала б активно збільшуватися, а вона натомість скорочується.

Це нагадує рух кілець на зрізі дерева від периферії до центру, коли радіус кожного нового кільця не збільшується, а навпаки — скорочується.

І це процес не ущільнення, а усихання.

Такої катастрофи в історії світу ще не було: активний націотворчий процес відбувається на тлі демографічного скорочення.

Який вибір залишається перед Україною.

Отже, у нас є два варіанти.

Або знизити внутрішню напругу історичної динаміки за допомогою переходу до формату мультикультурної держави епохи постмодерну, або знайти способи динамічного збільшення чисельності населення в межах архаїчного типу національної держави.

Будь-яка спроба поєднати ці процеси може призвести до надзвичайно токсичних наслідків.

Демографічна криза України становить екзистенційну загрозу для існування нації.

Суспільна суїцидальність щодо цієї проблеми становить більший ризик, ніж сама війна.

https://novyny.live/context/post/demografichna-kriza-ukrayini-ekzistentsiina-katastrofa-335505/

Цариця полів» повертається. Мрія Хрущова здійснилася, але ми цьому не раді

Колись Україні пророкували статус агарної «наддержави».

Але ввічливо забули попередити, що великих агарних держав у сучасній історії світу не було.

Навіть у Середньовіччі, коли, як казав Фернан Бродель, вигравали ті міста, де було більше майстрів, а не більше заміських городів.

Три тигри, яких спалила війна

Війна стала безжальним тестувальником стратегій довоєнного часу, своєрідним полум’ям, яке спалило кілька «тигрів», або точок зростання української економіки:

1) ІТ-сектор відчуває суттєве гальмування темпів розвитку, більшість проєктів переносяться за межі країни;

2) сектор трудових мігрантів узагалі зазнав колапсу: обсяг закордонних трансфертів в Україну за час війни скоротився з 15 млрд дол. на рік до 6–7 млрд дол. і продовжує падати.

Основна причина — зміна поведінкових стратегій тих трудових мігрантів, які опинилися за кордоном: вони забирають до себе батьків і дітей, які проживали в Україні, і з Батьківщиною їх поєднують лише могили предків;

3) аграрний сектор відчуває суттєві проблеми, особливо в сегменті малих фермерських і селянських господарств.

Основні негативні фактори впливу: логістичні ускладнення, удари по портовій інфраструктурі, стрімке зростання цін на паливо та добрива.

Зараз українська економіка не просто рухається у бік сировинного формату.

Вона невблаганно відходить від широкого аграрного сировинного укладу, який передбачає продуктову різноманітність, і просувається в бік моновиробництва технічних культур.

Українська економіка стає «кукурудзяним придатком» світової економічної системи (плюс супутні технічні монокультури).

Про це свідчить аналіз таких міжнародних організацій, як Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО) й Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), які опублікували аналітичне дослідження Agricultural Outlook 2026–2035.

Що ж відбуватиметься у 2026–2035 роках у структурі світового виробництва та споживання основних аграрних культур?

Отже, глобальний випуск у секторі рослинництва збільшиться на 13,3% до 2035 року.

При цьому підвищення доходів фермерських господарств буде на майже на нульовому рівні (у реальному обчисленні).

Чинники зростання випуску:73% — з допомогою підвищення врожайності;9% — з допомогою інтенсивного використання земель.

Ціни з урахуванням інфляції на продукти рослинництва скорочуються/не змінюються.

Номінальні ціни зростають за рахунок інфляції.

Захоплення Європи. Хто забирає наш ринок кукурудзи

Ключовий чинник впливу на темпи зростання випуску продукції рослинництва — підвищення доходів і «дієтичний перехід» у країнах Африки та Азії.

«Дієтичний перехід» — збільшення споживання м'яса, молочної продукції, риби та скорочення споживання рослинної їжі.

У контексті споживання м'яса — акцент на курятину (прогноз зростання +20%).

Споживання яловичини — зростання на 8%.

Реальні доходи аграрних компаній до 2035 року можуть скоротитися на 12% у розвинених країнах і на 20% — у країнах, що розвиваються.

Глобальний тренд в агросекторі — конкуренція за ефективність виробництва.

Ключове завдання — зниження витрат на тонну продукції.

Базові фактори конкурентоспроможності: сприятливий клімат, волога у достатньому обсязі, доступ до палива та добрив (ціновий фактор), генетика рослин, цифровізація агроциклу (застосування цифрових технологій і продуктів ІТ), вартість логістики (у тому числі доступ до морських портів).

Україна посяде одне із ключових місць саме як постачальник кукурудзи.

Серед топ-експортерів кукурудзи світу аналітики вирізняють:

США — 29%;

Бразилію — 26%;

Аргентину — 16%;

Україну — 15%;

решту світу — 11%.

Тобто на першу четвірку припадає 86% світового виробництва кукурудзи.

Топ-імпортери кукурудзи:

Мексика — 10%;

Євросоюз — 9%;

В'єтнам — 8%;

Японія — 7%;

Китай — 3%.

Таким чином, наші конкуренти на ринку кукурудзи — це такі країни, як США, Аргентина та Бразилія.

Ключовим ринком збуту для України без альтернативи стає Європейський Союз, бо на ринки Мексики, Японії та В'єтнаму нас не пустять США.

Хоча з Америкою, Бразилією та Аргентиною доведеться поборотися навіть за право продажів на європейському ринку, адже ці країни активно поглядають на ринки ЄС.З останніми двома країнами конкуренція загостриться з огляду на підписання угоди про зону вільної торгівлі між країнами МЕРКОСУР та ЄС (Бразилія та Аргентина входять до торговельного блоку МЕРКОСУР).

Китайський ринок кукурудзи поступово втрачатиме для нас свій глобальний фактор попиту внаслідок розвитку внутрішнього виробництва в цій країні та переорієнтації Китаю на постачальників із РФ.

Прогнози щодо глобального ринку кукурудзи, відповідно до згаданого дослідження, такі.

По-перше, світовий експорт кукурудзи збільшиться приблизно на 34 млн тонн порівняно з базовим періодом і досягне близько 218 млн тонн до 2035 року.

Світова торгівля кукурудзою залишиться висококонцентрованою, при цьому на чотирьох найбільших експортерів — США, Бразилію, Аргентину та Україну — припаде майже 90% світового експорту.

США залишаться найбільшим експортером, а обсяги експорту і надалі зростатимуть.

По-друге, Бразилія продовжить розширювати свою експортну присутність, оскільки виробництво кукурудзи другого врожаю, пов'язане зі сівозміною сої, підтримуватиме збільшення виробництва, хоча очікується, що частка виробництва кукурудзи, що зростає, також буде використовуватися для виробництва етанолу.

Зростання експорту з Бразилії залишиться вищим за середньосвітовий рівень, хоча він уповільниться порівняно з попереднім десятиліттям.

По-третє, імпорт кукурудзи до Китаю залишиться відносно низьким порівняно з останніми роками, коливаючись від 7 до 13 млн тонн.

Хоча попит на корми для внутрішнього тваринництва продовжує збільшуватися, обсяги імпорту, як і раніше, залежатимуть від рівня внутрішнього виробництва, заміщення кормів і політичних рішень щодо управління поголів'ям худоби та торгівлі.

Африку віддали Росії

У країнах Африки на південь від Сахари очікується, що виробництво кукурудзи і надалі задовольнятиме більшу частину внутрішнього попиту на продовольство, що загалом забезпечить регіону значну самодостатність.

Південна Африка, як очікується, залишиться ключовим експортером і продовжить постачати продукцію переважно на регіональні ринки.

Що стосується ринку пшениці, то тут варто навести кілька висновків із зазначеного вище дослідження.

«Експортні ринки, як і раніше, будуть частково сегментовані за якістю пшениці.

Очікується, що США, Канада, Австралія та Європейський Союз залишаться важливими постачальниками пшениці із високим вмістом білка, особливо на азіатські ринки.

Росія продовжить відігравати дедалі більшу роль у світовій торгівлі пшеницею, але, за прогнозами, залишиться особливо конкурентоспроможною на чутливих до цін ринках, таких як Північна Африка, країни Африки на південь від Сахари та Західна Азія.

Прогнозується, що попит на пшеницю з боку країн Північної Африки та Близького Сходу трохи зросте, оскільки збільшення населення та обмежені внутрішні виробничі потужності підтримуватимуть попит на міжнародних ринках».

Тут можна згадати і про плани РФ створити на території Єгипту великий зерновий хаб, який має забезпечити торговельну експансію російської аграрної продукції на ринки Африки.

Таким чином, можна констатувати, що наші профільні міністерства повністю провалили програму з підтримки українського зернового експорту на ринки Африки.

Наприклад, гуманітарна програма «зерно з України» ніяк не кореспондувалась із укладанням комерційних угод і домовленостей на рівні урядів країн, хоча РФ використовує аналогічні власні програми саме для просування своїх комерційних інтересів.

Наприклад, Єгипет пропонував Україні створити схему товарного обміну «природний газ в обмін на зерно», адже ця країна є важливим постачальником скрапленого природного газу (СПГ) на ринки ЄС.

Ця схема не потребує фізичних поставок СПГ з Єгипту в українські порти: газ потрапляє в українські підземні сховища за схемами заміщення поставок за рахунок постачань європейських трейдерів на західному кордоні України (з Польщі, Угорщини або Словаччини).

Ця схема могла забезпечити поставки газу в Україну (закриваючи майже 100% імпорту), а також сфокусувати єгипетський ринок зерна саме на поставках з України, а не з РФ.

На жаль, ринки Африки ми поступово втрачаємо, а завойовувалися вони дуже важко.

Соя, ріпак і соняшник. Успіх, який виснажує землю

Що стосується інших технічних культур, то Бразилія залишиться найбільшим виробником сої, і очікується, «що протягом наступного десятиліття її виробництво зростатиме на 0,7% на рік — трохи швидше, ніж 0,5% на рік у Сполучених Штатах, другому за величиною виробнику завдяки подвійній сівозміні з кукурудзою».

Формат подвійної сівозміни кукурудзи та сої, які стають ключовими культурами і для України, формує унікальні можливості для розвитку відповідних програм переробки, коли кукурудза перероблятиметься на біоетанол, олію та шрот (комбікорми та біопаливо), а соя — на олію та рослинний білок, включаючи амінокислоти та ізоляти.

Це все в потенціалі, але поки, на жаль, не у реальній площині реалізації.

Відповідно до звіту, Україна залишиться також лідером з виробництва соняшнику та ріпаку.

Так, Україна до 2035 року збільшить своє річне виробництво олійних культур до 19 млн тонн.

Основними експортерами олійних культур залишаться Канада, Австралія та Україна, на частку яких до 2035 року припадатиме 69% світового експорту.

Негативний прогноз дається щодо цукру внаслідок зміни структури глобального споживання:

«Очікується, що Європа залишиться регіоном із найвищим споживанням цукру на душу населення, незважаючи на прогнозоване зниження протягом прогнозного періоду.

Більш як десять років європейські країни прискорювали заходи щодо обмеження надмірного споживання цукру, чинячи тиск на харчову промисловість з метою перегляду рецептур продуктів і одночасно спрямовуючи споживачів до здоровішого харчування.

Протягом наступного десятиліття у міру того, як споживачі стають дедалі більш вибірковими щодо харчування, регіон зіткнеться з найбільшим зниженням споживання серед регіонів, охоплених у цьому прогнозі, що відображає поступове скорочення споживання продуктів із високим вмістом цукру.

Проте очікується, що середнє споживання цукру в Європі залишиться вищим, ніж в інших регіонах; зниження, як очікується, буде більш вираженим у Європейському Союзі.

Навпаки, очікується, що споживання цукру на душу населення помірно зросте в Україні та деяких інших європейських країнах завдяки відновленню економіки».

Загалом перспективи розвитку українського аграрного сектору дедалі більше і більше звужуються до вирощування технічних монокультур: соняшнику, кукурудзи, сої та ріпаку, хоча спеціалізація на виробництві монокультур, особливо соняшнику, критично виснажує ґрунти.

Невидима рука ринку і очевидна відсутність держави

Така трансформація відбувається в умовах цілковитої відсутності державної політики, яка стимулювала б розвиток сімейних і малих фермерських господарств (забезпечують продуктове розмаїття) та програм переробки для великих аграрних компаній.

Досі не відкалібровано державної програми компенсації відсоткової ставки «5–7–9» у бік пільгового кредитування виключно капітальних вкладень у секторі переробки аграрної сировини (кредитування купівлі обладнання та будівництва промислових комплексів, а не поповнення обігових коштів чи купівля імпортних товарів для торговельних мереж).

Уряд і досі сподівається, що навіть під час війни «все вирішить ринок».

Величезний лобізм аграрних трейдерів, які монополізували експорт аграрної сировини з України, забезпечує їм збереження чинної системи відшкодування ПДВ при експорті аграрної сировини та майже повну відсутність експортних мит на сировину.

Досі немає національних проєктів розвитку системи переробки кукурудзи та сої на етанол і рослинний білок.

Відсутні програми щодо подолання водного дефіциту на півдні країни.

Також держава не підтримує збереження фермерських і сімейних господарств на територіях, наближених до лінії фронту.

Не кажучи вже про план заново «відкрити Африку» в контексті експорту пшениці, оскільки ринки ЄС та Азії в частині експорту кукурудзи поступово охолоджуватимуться.

Саме ці тенденції і було покладено в основу аналітичних досліджень ФАО: кукурудза знову стає в Україні «царицею полів», хто б міг подумати, що ідеї Хрущова «втілено» в XXI столітті внаслідок дії «невидимої руки ринку», а не директив ЦК КПРС.


https://zn.ua/ukr/macroeconomics/tsaritsja-poliv-povertajetsja-mrija-khrushchova-zdijsnilasja-ale-mi-tsomu-ne-radi.html

Бюджет на два года войны утвержден.

Трамп заявил о том, что российско-украинская война продлится до 2028-2029.

Кстати, о данном тайминге я писал неоднократно в своих статьях.

Мотивация внешних игроков глобально повлиять на завершение войны до 2028 года - минимальная.

Первое окно возможностей для мира - лето 2028-го.

Второе окно возможностей - лето 2029.

Все связано с политическими циклами в США: завершение войны может стать фактором американской геополитики либо до президентских выборов 2028 года (тогда мирное соглашение инициирует действующая администрация президента США), либо уже после выборов (тогда переговоры инициирует уже следующая администрация в 2029).

В контексте сроков, российско-украинская война все больше становится похожей на динамику ирано-иракской войны 1980-1988 годов с медленной динамикой по линии фронта, ударами по инфраструктуре городов и кризисом мобрезерва.

Период завершения войны в 2028-2029, следует рассматривать как оптимистический сценарий.

В негативном - срок завершения войны может "уйти" за 2030 год.

А пока констатируем: деньги есть на два года войны и раньше она не закончится.

Китай начинает переманивать к себе "мозги" из других стран.

То есть, успешно делает то, что сделало когда-то Америку великой.

США стали номером один благодаря тому, что превратились в магнит для талантов со всего мира. Но этот "магнит" начинает "размагничиваться".

Когда Трамп говорит о том, что "мы сделает Америку снова великой", он должен открывать границы для мигрантов, как это США сделали в 19 веке и первой половине 20-го.

Потому что именно выходцы из Ирландии, Британии, Китая, Японии, Украины и других стран, сделали США великой империей.

Сам Трамп - потомок выходцев из Германии.

В этом контексте, политика Трампа по закрытию границ и блокированию миграции из других стран - это не способ сделать "Америку снова великой".

А путь превращения США в просто большое региональное государство, которое сперва утратит лидерство в образовании, потом - в фундаментальной науке и в итоге - в сфере инноваций.

"Сделаем Америку снова великой" и "мигранты убирайтесь домой" - это взаимоисключающие понятия.

Тем временем, тысячи ведущих ученых мира переезжают в Китай.

Например, Омар Яги, который родился в США в семье иорданских мигрантов. Он входит в число пяти наиболее цитируемых химиков в мире. Лауреат Нобелевской премии по химии 2025 года.

Степень доктора философии по неорганической химии получил в 1990 году в Иллинойсском университете в Урбане-Шампейне

В 1990—1992 годах постдок в Гарвардском университете.

В 1992—1998 годах в Университете штата Аризона, в 1999—2006 годах в Мичиганском университете, в 2007—2011 годах в Калифорнийском университете в Лос-Анджелесе.

Работал профессором химии в Калифорнийском университете в Беркли и старшим научным сотрудником Национальной лаборатории имени Лоуренса в Беркли.

Директор-основатель Berkeley Global Science Institute, содиректор Kavli Energy NanoScience Institute и California Research Alliance.

С 2026 года Яги работает в китайском университете Цинхуа, где создал и возглавил новый институт по разработке материалов с использованием искусственного интеллекта.

Научные труды Яги (более 250 работ) в основном посвящены металлоорганической химии.

Китай создает максимально комфортные условия для работы приглашенных ученых: зарплаты, лаборатории, свобода научных экспериментов.

За последние годы Китай инвестировал в фундаментальную науку более 200 млрд дол.

В США, наоборот, государственные расходы на науку стагнируют, хотя еще в 60-90-е в Америке предоставляли ученым все тоже самое, что сейчас предлагает Китай: зарплаты, лаборатории, свободу экспериментирования.

Зарплаты ученых в США уже не в топе.

Университеты все больше относятся к процессу образования как к бизнесу, предоставляющему очень дорогие услуги в кредит.

Акцент научных изысканий в США смещается в сторону больших корпораций, таких как Палантир или компании Илона Маска.

Каждая американская корпорация создает свои научные лаборатории.

Но парадокс заключается в том, что методология науки лучше работает в рамках централизованного финансирования, а не частного.

Частные компании финансируют лишь те разработки, которые им кажутся коммерчески перспективными.

Но научные изобретения часто становятся коммерчески успешными лишь на второй-третьей итерации разработки и часто значительно позже появления самой научной идеи.

Поэтому, когда корпорации гонятся за "полезностью" в науке, они упускают многое из того, что может стать реально "полезным" через 10-15 лет.

Яркий пример - Космос.

Централизация финансирования научных разработок привела к полету человека в космическое пространство и на Луну.

А "приватизация" Космоса привела к появлению "космической связи и интернета", но, одновременно и к застою экспансии Человечества в космическое пространство.

Теперь полет Человека на Луну рассматривается как огромное достижение, хотя все это уже было достигнуто в периоде 1969-1972 годов, то есть более полувека тому назад.

Логистика и транзитивность, формирует вектор инвестиций.

Госдеп США создал фонд Tripp+ Enterprise Fund с финансовым портфелем в $200 млн.

Но это просто государственный уставный взнос, реальный объем инвестиций будет в десятки раз больше и все они придут из частного сектора.

Фонд будет финансировать проекты Зангезурского коридора "имени Трампа", а также - разработку редкоземов на Южном Кавказе.

Плюс проекты в сфере энергетики.

По сути, это альтернатива китайскому проекту Нового шелкового пути.

Сам фонд возглавит Константин Соколов, который в 1975 году родился в Ленинграде, но потом переехал в США. В общем, питерский.

Фигура крайне загадочная и непубличная.

Он является акционером Viva Armenia, возглавлял Northern Pillar и Pelagos Data Centres, соучредитель ряда инвестиционных компаний.

Соколов за пару лет перечислил свыше $12 млн в пользу Республиканской партии: в основном на проект Super PAC MAGA Inc. (11 млн дол).

Соколов привел частные деньги в Tripp+. Вопрос, откуда?

Сам Фонд назван в честь 27-мильного Зангезурского коридора, соединяющего Турцию, Армению, Азербайджан и дающий выход Турции в Центральную Азию.

Фонд будет выдавать кредиты, гранты и осуществлять прямые инвестиции в Армении, Азербайджане, Грузии, Казахстане, Киргизии, Таджикистане, Туркменистане и Узбекистане.

США в части инструментария "мягкой силы" зеркалят Китай: теперь вместо грантовиков - инвестфонды.

А логистика сейчас развивается в сторону концепций "железная дорога - порт - море", либо "железная дорога - сухой порт - автотранспорт".

Преимущество отдается мультимодальным логистическим системам.

Например, минтранс Казахстана и компания Kazakhstan Guoyou Investment подписали инвестиционное соглашение по проекту строительства многофункционального терминала в казахском порту Курык.

Порт станет узлом интеграции морского транспорта и железной дороги.

Компания-оператор - "дочка" китайской компания Guoyou Materials Group .

Оценка проекта - 1,1 млрд дол.

Трампу впору преподавать свой курс дипломатии - "обман противника с помощью мнимой ссоры с союзником".

Слишком сильно все поверили в его ругань с Нетаньяху.

На самом деле, США, подписав в Версале невыгодный для себя меморандум с Ираном, просто взяли паузу на время чемпионата мира по футболу, плюс пауза в росте цен на нефть для заморозки глобальной инфляции.

Иран получил за такой спектакль 6 млрд дол из своих замороженных резервов.

Тоже не в накладе.

Сейчас происходит резкая интенсификация войны на Ближнем Востоке.

Трамп встречается с Джулани, лидером Сирии и называет его "величайшим лидером" - пехота "на земле" найдена и она не американская, а сирийская.

Халифатский проект как инструмент геополитики в руках США.

Когда-то, лет 40 тому назад, такое происходило в Афганистане.

Пока Джулани "направят" на Ливан против Хезболлы - Иран уже пригрозил ударами по Дамаску.

Ирак, тем временем, подписал соглашение на включение на своей территории старлинков - путь из Сирии в Иран лежит через Ирак.

В ближайшие дни война интенсифицируется.

Еще один фактор "пехоты на земле" - Пакистан.

Исламабад пригрозил войной Ирану в случае ударов по Саудовской Аравии, а они будут.

То есть, Иран США хотят взять в клещи с двух флангов: со стороны южного Ирака и Пакистана. Себе Америка оставит нанесение ударов с воздуха.

Пойдет ли на фитну (войну с единоверцами в интересах не мусульман) Сирия и Пакистан? Как отреагирует на такую войну тамошняя умма - исламская улица?

И вступят ли хуситы в войну и перекроют ли они трафик по Красному морю?

Вот перечень ключевых вопросов.

А пока фактор волновой взаимосвязи между российско-украинской войной и ближневосточной, лишь усиливается.

Нефть стремится к 90 дол за баррель.

Осенью вполне реален резкий скачок цен на рынке продовольствия - агфляция или глобальная аграрная инфляция.

Трамп делает ставку на интенсификацию мир-системной войны. Вот тебе и нобелевская премия мира.

Для Трампа впору учреждать нобелевскую премию войы - не зря он и министерство обороны переименовал в министерство нападения.

У Трампа классическая тактика дипломатии "никсоновского безумца" - создать впечатление "психопата с кнопкой" и добиться желаемого не нажимая на оную.

Вот только времени у него маловато - до осени.

Сил для сухопутки на Ближнем Востоке также явно недостаточно.

Вхождение в войну Сирии и Пакистана вовсе не гарантировано: Азербайджан, Турцию и курдов, например, уговорить не удалось.

А одними ударами с воздуха аятолл не возьмешь.

В тоже время, сухопутное наступление хуситов на Саудовскую Аравию, вполне вероятно, даже не взирая на "подписку" саудов в виде Пакистана.

Осенью в США выборы.

То есть времени - два месяца.

Трамп делает ставку на Большую войну (а вдруг, до выборов и не дойдет - чего не помечтать, чем Даджаль не шутит)....

Сирия и Ирак подписали соглашение о возобновлении функционирования нефтепровода Киркук - Банияс.

2 млн баррелей нефти в день пойдет из иракского Курдистана в Сирию и далее трафиком через Средиземное море в ЕС.

Так частично минимизируется фактор Ормуза.

Обострение отношений между Сирией и Ираном теперь более вероятно.

Осуществить диверсии на нефтепроводе может Хезболла.